Мурована церква на честь Різдва Пресвятої Богородиці в с. Броварки була збудована 1810 року, а освячена 21 вересня того ж року. 1876 року до неї було прибудовано муровану дзвіницю.
У 1890 році володіла 3 десятинами садибної та 33 десятинами ружної (церковної) землі, мала будинок для священника, діяла церковнопарафіяльна школа.
1895 прихід церкви складав 2426 душ. Клірова книжка Полтавської єпархії за 1902 рік: «У Броварках церква Різдва Пресвятої Богородиці, кам’яна, з дерев’яною на кам’яному фундаменті дзвіницею, освячена 8-го вересня ( 21 вересня ) 1810 року. При церкві – бібліотека , в приході – школа грамоти. Прихожан – 1054 чоловічої статі і 1055 – жіночої. До приходу входять хутори Покотилівка і Петрашівка. Священник – Тихон Федорович Гвоздевич, псаломщики – Федір Павлович Стасовський і Макарій Павлович Россинський, церковний староста – козак Федір Федорович Роменський .»
1902 рік – церква володіла 3 десятинами 700 сажнів землі під погостом і садибою, понад 3 десятини кладовища, 33 десятини руги, квартира для священника, діяла церковна бібліотека , школа грамоти і земське народне училище.
1912 року Клірова книга повідомляла: «Священником Різдво – Богородичної церкви є Григорій Матвійович Прокопович, псаломщик – Кіндрат Микитович Шередека, церковний староста Гнат Іванович Коваленко.» 1912 рік – володіла 33 десятинами землі, мала квартири священника і псаломщика, діяла школа грамоти . Зі священників відомі Тихін Федорович Гвоздевич ( 1890, 1895, 1902), Григорій Матвійович Прокопович (1912). Псаломщики : Дмитро Григорович Павловський (1890), Макар Павлович Росинський (1890, 1895, 1902), Феофіл Прихожий (1895), Федір Павлович Стасовський (1902) Кіндрат Микитович Шередека (1912) Із церковних старост: козак Федір Федорович Роменський(1902), селянин Гнат Іванович Коваленко (1912)
У післяреволюційні роки споруда не була знищена і, за спогадами очевидців, церква не припиняла своєї роботи. «Церкви позакривали. Зосталася тільки в Броварках на весь окіл», – так згадує про діяльність церкви у ті роки Феодосій Роговий у книзі “Свято останнього млива”.
У роки Великої Вітчизняної війни встановилось толерантне ставлення влади до релігії, хоч церква і перебувала під постійним наглядом уповноважених у справах релігійних культів. Головним завданням комуністичного виховання було зробити цілі покоління «войовничими атеїстами», байдужими до цінностей християнства. Особливо активно велась робота серед молоді. За спогадами очевидців, учнів, які відвідували церкву, викликали на шкільну лінійку . Якщо це вже були піонери, їхню поведінку розглядали на зборах піонерського загону, засуджуючи так званий релігійний «дурман». Віра в Бога була несумісною з життям радянського учня. Тому діти в церкву здебільшого не ходили, незважаючи на наполягання батьків. Навіть такий споконвічний звичай, як щедрування, посипання, носіння вечері на Святвечір засуджувались, хоч повністю викорінить їх не вдавалось. Згадують випадки, коли після Великодня примушували показувати руки, щоб виявити сліди від фарбованих яєць. Щоб відвернути молодь від церкви, особливо в дні великих релігійних свят, в клубах, школах організовували лекції про шкоду релігії, вечори відпочинку. Активісти-комсомольці організовували рейди з метою виявлення і подальшого засудження поведінки комсомольців, що потрапили під «згубний вплив» релігії. У 50-ті роки пригадують обов’язкові рейди до церкви, щоб виявити «несвідомих» комсомольців. На Горошинській дорозі, особливо на Великдень, ставили комсомольські патрулі, щоб завертати молодь, яка йшла до церкви святити паски. За те, що комсомольці вінчались, їх могли виключити з комсомолу, а за хрещення дитини відмовляли у вступі до партії. Особливо на храмове свято контролювався вихід на роботу. Посадовці брали на облік усіх, хто вінчався, хрестив дітей, хоронив батьків за церковним обрядом. Діти віруючих часто зазнавали переслідувань у школі. Діяла ціла система антирелігійної пропаганди з цілим штатом лекторів-атеїстів, агітаторів. Пропагувались нові радянські обряди. Завідуючий відділом пропаганди і агітації Полтавського ОК КПУ К.І.Довбня докоряв градизьким керівникам за їх потурання релігійникам, за невміння вести атеїстичну пропаганду . Ті в свою чергу тиснули на броварківців . Пригадує дружина останнього настоятеля броварківської церкви Афанасія Климівна Заєць : « Отця Василія часто викликав у сільраду голова і все спонукав його зректися віри , служби Божої. Що не говорили йому, а він своєї : «Я з Богом, Бог – зі мною, з усіма людьми» . Не послухався нікого . Так уже любив він слово Боже. Бо уже коли й звільнили його, та люди часто запрошували то дитину охрестити, то покійника опечатати, то нову хату освятити…»
За статистичними даними лише протягом другого півріччя 1961 року в країні було знято з реєстрації 850 православних церков. Це був період народження Морального кодексу будівника комунізму, який так багато ототожнює комуністичні і євангельські ідеали. З архіву Полтавського Єпархіального управління, указ №21: «Настоятель Рождество – Богородичной церкви села Броварки Градижского района Полтавской области священник Заец Василий Симеонович , согласно личному прошению , освобождается от занимаемого прихода и почисляется за штат по старости и слабости здоровья . 11 мая 1962 г. Епископ Алипий». Та церква, як і раніше, сяяла своєю білосніжністю. Хоч і не було в ній богослужінь та не зникла надія на її відродження. Та не знали віруючі, що над їхніми почуттями і вірою уже занесено меч . Приблизно через тиждень після звільнення останнього батюшки, який служив у тій церкві, броварківців розбудили потужні трактори С-100. «Такого реву моторів, брязкоту гусениць ми не чули з часів війни», – казали люди. Зачеплені тросами, полетіли донизу куполи, затріщали бруси, балки, дошки. Кілька бань ще залишалися неторканими, та руйнівників підганяли керівники процесу: хутчіше, поки менше люду. А по селу покотилося тривожною луною: «Церкву валяють! «Та як же – не може бути: під Німеччину вистояла, а тепер?!» Ревіння моторів , тріск дерева , чиєсь голосіння – все змішалося в якусь тривожну і трагічну симфонію. Хто плакав, а хто хрестився, а дехто шкодував: «скільки разів доволилося проходити повз церкву, слухати розповіді про красу її іконостасу, майстерних розписів, а ні разу не переступив її поріг.» Коли з дерев’яними конструкціями було покінчено, руйнівники заходилися біля дзвіниці. Протягнувши через вікна товстелезні троси і причепивши їх кінці до тракторів, почали машини тягати одна одну: взад-вперед, як пилку. Сипалася додолу червона цегляна пилюка,а трос майже не врізався в стіну. Прибули ще трактори і продовжили творити злочин проти культури, проти духовності. Довго не піддавалася дзвіниця . І в цьому було щось глибоко символічне. Вона трималася міцно, як і віра людська. І все ж задвигтіла , застогнала, наче хвора людина, земля. Пилюка піднялася хмарою, заступивши собою сонце. І знову люди пригадали страшні бомбардування у воєнний час. Вони почали поволі розходитися, зрозумівши, що безсилі врятувати свій храм, який простояв трохи більше півтора століття. Землею проносилися наполеонівські і гітлерівські полчища, грізно шуміли вітри трьох революцій, люди вистраждали колективізацію і голод, а ця красуня стояла, залишаючись німим свідком тих трагічних подій. За згадками очевидців тієї події, декому з руйнівників стало недобре ще біля храму під час руйнування і його доставили до лікарні, деякі пізніше самі засуджували свою ганебну участь у руйнуванні святині. Ще не один рік стояли серед Броварок руїни церкви, навіюючи і сум, і страх, і гнів людський. Пізніше їх розібрали на побутові потреби. В 70-і роки від церкви вже не залишилось і сліду, тільки лишилась часовенька , в якій розмістили магазин.
У середині 70-х на місці церкви було вирішено посадити парк. Коли учні копали ями для молоденьких берізок, наткнулися на склеп. Поки оговтались – діти встигли не раз спуститись туди . Кажуть там був цілий підземний хід, який вів у напрямку до гірки, що біля церкви. Пізніше яму зі склепом накрили бетонною плитою. Віруючі броварчани на великі свята відвідували церкву в с. Степанівка (Семенівського району), Крюківську церкву, там же хрестили дітей. Незважаючи на всі перепони, люди вінчалися, хрестили дітей, щоб убезпечити Божий захист для них, за що терпіли неприємності від радянської влади.
З проголошенням незалежності, Українська держава взяла на себе зобов’язання захищати права релігійних організацій. Високими темпами відтворюється мережа церковних організацій, відбудовуються і будуються нові церкви. У 90-і роки стали масово відновлювати церковні громади в селах. У Броварки був призначений батюшка, а перші зібраня віруючих проходили в колишній каплиці. Було вирішено будувати церкву . Ініціативна група прихожан в складі: Микола Миколайович Марченко, Омелян Власович Лисак, Микола Савич Бахмат та священник о.Володимир (Хохідра) за підтримки голови правліня колгоспу «Ленінець» І.С.Прокопенка, ВАТ «Полтаварибгосп» ( генеральний директор В.М.Дрок), ПМК -3 (начальник Г.І.Башлій ) розпочали будівництво нової Різдво-Богородичної церкви. Це був 1992 рік. Ось як про це згадував тодішній батюшка Володимир: « За благословенням нині покійного Преосвященного Владики Полтавської і Кременчуцької єпархій Савви у 1992 році мене направили у Броварки, де за радянської доби була зруйнована велична церква . Головним завданням моєї діяльності стало відродження духовності серед мирян. Більшість громади складали православні люди, котрі, незважаючи на тотальний компартійний атеїзм, у душах зберегли віру в Бога, добропорядність . У цьому ж році громадою села розпочали будувати новий храм. Голова тодішнього колгоспу «Ленінець» Іван Степанович Прокопенко допомагав церковній громаді будівельними матеріалами, коштами. Люди допомагали, як могли: і фізичною працею, і матеріально (жертвували майнові паї). Протягом літа – осені зодчі Анатолій та Наталія Горбачі, Андрій Сорокопуд, Леонід Коваль звели стіни. А в наступні роки добудовували церкву.»
Наприкінці 1994 року отець Володимир був призначений настоятелем Свято-Михайлівської церкви в Глобиному, а Броварківську парафію передав ієрею Мирону. Церковна служба правилась, як і раніше, в капличці. По селу активно проводився збір коштів на подальшу побудову церкви, та будівництво довго залишалось на стадії 1992 року, коли була зведена «коробка» приміщення. Воно «зрушило з місця», коли парафію очолив батюшка Іоанн (Прокопчук), який мав чималий досвід духовної роботи, вищу духовну освіту, здобуту в Московській духовній академії, і, найголовніше, чималий досвід в будівництві та організаторські здібності. Під його керівництвом церква і була добудована: зведені куполи, хрести, придбані дзвони. Урочисте відкриття і освячення нового приміщення церкви єпископом Полтавським і Кременчуцьким Филипом відбулося 26 жовтня 2002 року. Церква Різдва Пресвятої Богородиці почала працювати в своєму приміщенні. Та навіть і після початку проведення служб у церкві будівельні роботи не припинялись: було зведено огорожу, добудовано вхід, здійснено нові придбання, продовжувались опоряджувальні роботи всередині церкви.
Шанованою святинею церкви є Іверсько-Броварська ікона Божої Матері, писана й освячена на святій Афонській горі у 1888 році. До церкви вона потрапили з рук прихожанки Людмили Малько, яка разом з іконою збагатила храм Святим Євангелієм, видання 1893 року. Серед почитаємих святинь також є ікона Матері Божої «Достойно єсть». У Різдво-Богородичній церкві також шанованою є ікона Матері Божої Троєручиця, яка потрапила до церкви після смерті жінки, в якої вона була вдома. У 2006 році, за словами протоієрея Іоанна, вона мироточила , але документально це не підтверджено. Хоча відомі факти отримання зцілень різними людьми. У 2008 році батюшка Іоанн після тривалої хвороби помер, встигнувши перед кончиною прийняти монашество з іменем Іона . Поховано його біля церкви.
З 2008 року церкву Різдва Пресвятої Богородиці очолює отець Анатолій (Анатолій Миколайович Стронько). В 2010р. в клір храму поступив отець Володимир (Володимир Миколайович Свириденко). При храмі діє церковний хор, на свята збираються прихожани з усіх навколишніх сіл (Петрашівка, Кирияківка, Бугаївка та ін.), і навіть з інших районів та областей. Організовуються поїздки в монастирі та інші святі місця.