Народилася 1930 року в селі Ніколаївка (Миколаївка) Мозоліївської сільської ради Градизького району в сім’ї колгоспників. У Ніколаївці на той час була лише початкова школа, її закінчила вже під час війни (в 1941-42 роках в селі працювала школа), семирічку закінчувала вже після того, як село було визволено від німецько-фашистських загарбників – з 1943 по 1946 рік. 8 клас закінчувала в Шушвалівській школі (1947 рік). Після 8-го класу Шушвалівської середньої школи поступила навчатись в Кременчуцький медичний технікум на акушерське відділення, який закінчила в 1950 році. Тоді всі випускники медичних учбових закладів були військовозобов’язаними, дипломи нам видавались лише після того, як через шість місяців ми привозили з місця розподілення справку про те, що ми дійсно там працюємо.
Після навчання була направлена в Дрогобицьку область Рудківський район (нині Львівська область). Нас з курсу туди потрапили троє (дівчата з Морозівки, Пугачівки і я). Одну з нас (вона найменша була) залишили в районі, а нас направили в села. Я потрапила в село Михайлевичі за 20 кілометрів від райцентру. Там, до того як я приїхала, ФАПу не було, мені виділили звичайну хату (людей звідти виселили десь в Сибір). В одній половині я жила, а в іншій мала організувати ФАП. Там я пропрацювала 2 роки фельдшером, а в 1953 році мене перевели в село Дубаневичі того ж району, завідувала там фельдшерсько-акушерським пунктом до 1956 року. Їхати на Западну Україну тоді було страшно, розказували про «бандерівців», що знущаються над приїжджими дівчатами, яких присилають на роботу і навіть убивають їх. Я потрапила туди якраз тоді, коли вийшов наказ, що коли повстанці добровільно здадуться, то їх не судитимуть. В тому селі, де я робила, була лише одна сім’я, яка явно підтримувала повстанців, син переховувався, а коли його вбили, то кілька днів тримали вже мертвого під міліцією в районі, чи то щоб інших застерегти, чи то для впізнання. А його сестра носила жовто-сині нашивки на одежі. Розповідали колеги випадки, коли їх серед ночі забирали, зав’язували очі, щоб вони не бачили куди везуть, і заставляли лікувати поранених в лісі в землянках. Та в тих селах де я робила зі мною такого не траплялось. Єдине, заставляли нас, як і вчителів збирати по людях гроші на облігації, приїдуть з району розприділять по яких хатах кому ходити, і це звичайно вночі треба було робити. А в людей грошей тоді не було, ніхто не міг нічого дати, тільки люди обозлялись проти нас. То ми було зберемось в якійсь хаті, ніч пересидимо, а на утро – йдемо, кажемо, що ніхто нічого не дав. Запам’ятався випадок, коли серед ночі прийшов за мною чоловік, дружина народжувала. А жили вони в лісі за два кілометри від села. Поки ми прийшли, вона вже одну дитину народила, а іншу я побачила, що не зможе сама народити, через неправильне положення плоду, і я нічим не могла допомогти. То я затримала роди, а чоловіка її послала за виїзними конями, щоб їхав в район за лікарем. Кілька годин бігала від породіллі на вулицю, прислухалась, чи не їдуть. На щастя лікарка приїхала вчасно, і змогла допомогти. Я кілька разів просилась, щоб мене відпустили поближче до дому. Та навіть коли захворіла на туберкульоз, мене не відпустили, довелося відпрацювати повністю всі шість років. В 1957 році від батьків прийшла звістка про переселення і я, вже з сім’єю, повернулася в Ніколаївку. Через деякий час після переїзду пішла працювати в Лебехівську дільничну лікарню дезінфектором, оскільки вільної посади акушерки там не було, а якраз помер дезінфектор Лелека Григорій Петрович. Лебехівська лікарня була ще дореволюційної побудови, казали будувала її ще бариня. Біля лікарні був сад, поблизу лікарні вирита канава по кругу, в якій була вода, а на тому острівці, що утворився посередині канави, була “бесєдка” і місток до неї був. Коли Лебехівку виселяли, лікарню розібрали і повністю перенесли в Пронозівку, зберігши старе планування. Було 2 входи, 5 палат, родильний зал, амбулаторія, де вели прийом терапевт (коли я прийшла робити в Лебехівку, лікарем була Авдєєва Марія Семенівна), зубний лікар (молода жінка, приїжджала з Градизька), фельдшер. Разом з колективом Лебехівської лікарні була переведена в Броварки. Нашій сім’ї надали ділянку прилеглу до території будівництва нового приміщення лікарні. В Броварках працювала спочатку дезінфектором, пізніше лаборантом. В 1964 році стала працювати акушеркою стаціонару. (Бо акушерка Оленко Настя Федорівна захворіла і переїхала до своїх рідних, яких переселили з Кулішівки до Карлівського району, де через деякий час померла). Завжди дуже «чутко» спала, на стільчику біля кроваті завжди лежала акуратно складена одежа, ще тільки чую, що посильна з лікарні йде, вона ще в вікно не постукала, а я вже вдягаюсь. Нас вчили, що в нас не повинно бути вихідних, чи неробочого часу. Хворий не повинен на нас чекати,і в будь-який час дня чи ночі ми повинні бути готовими надати допомогу. Коли 1978 року родильне відділення Броварківської лікарні закрили, продовжила працювати старшою медсестрою стаціонарного відділення до виходу на пенсію в 1985 році.
(спогади Олександри Антонівни записані 2008 року)