Вигаптуй на небо райдугу-доріжку
Простели до сонця вишивку-маніжку,
Щоб по тій доріжці з лебедями-снами
Плавати по щастя білими човнами.
Василь Симоненко
Славна майстриня, надзвичайна рукодільниця Наталія Іванівна Юрченко мешкає у дивовижному селі Броварки Ця жінка своїми золотими руками створює справжні шедеври хрестиком на полотні: неземної краси ікони, рушники, чудові картини, неповторні диванні подушки, скатерки, різні види серветок, доріжок, панно…
Маючи лише голку з нитками, її руки творять дивовижні речі, адже вишивання – дуже тонка і копітка робота, не в кожного вистачить терпіння і бажання цим займатися. З’явилося те нестримне бажання вишивати у Наталії Іванівни понад 40 років тому, у 1978 році, а нині майстриня вже просто не уявляє свого життя без свого захоплення.
– Ще дівчиною я часто спостерігала як моя мама. Олександра Миколаївна, вишиває. Вона приходила з роботи втомлена, а за вишиванням, здавалось, відпочивала. Я й сама тоді наважилась взяти голку в руки і почати вишивати, це було насправді нелегко, бо треба мати велике терпіння, відчувати гармонію кольорів, а головне – бажання творити. Вишивання – це творчість, це натхнення. А воно приходить до мене І взимку, і влітку, І будь-якої пори. Я просто не можу не вишивати, бо це для мене, наче ковток повітря.
Часто вишивальниці самі не здогадуються, що вони – люди творчі, а їхні серця сповненні добром, любов’ю, щедрістю. Інакше бути не може. Холодне серце не здатне до творчості, йому просто не дано дарувати радість іншим. А я бачу любов, радість в кожному хрестику, стібочку. То неоціненні скарби, то диво пречудове, що примушує завмирати серце, тішить душу, дивує своєю незрівнянною красою, – говорить пані Наталія. У затишній оселі Наталії Іванівни, де вона мешкає разом з чоловіком Олександром Адамовичем гарно і затишно, на стінах світлиці, наче у виставковій залі музею розміщені дивовижні вишивані картини та ікони, що просто вражають своєю красою і вишуканістю. Тільки доводиться дивуватися , скільки потрачено сил, старання, позитивної енергії, душі, аби створити такі дива на полотні. Та про це знає лише майстриня, яка дарує оточуючим вишиті з любов’ю вироби.
Коли заходить на спочинок натруджене сонце, а теплий вечір огортає землю, перероблені всі хатні справи і доглянуте господарство – майстриня Наталія береться за улюблену справу , її умілі руки, наче пташки, вправно пурхають над полотном створюючи вишивані дива.
І прилітають спогади, часом радісні, та більше сумні -невеселі, що часто терзають зболену душу . Згадується рідне село Селець,що в Житомирській області, колись оповите споришами та заквітчане хрещатим барвінком, що розкинулося,.. за 70 кілометрів від Чорнобиля. Село її дитинства та юності, тепер порожнє і безлюдне, щаслива колись оселя, що нині порожніми зіницями, вибитими вікнами, безрадісно виглядає на дорогу: чи не йдуть. чи не їдуть до рідного порога з далеких країв її мешканці. Ні, назавжди полишили Юрченки затишне обійстя, переселившись на Глобинщину, у Броварки, лише раз на рік повертаються в Селець поклонитися дорогим могилкам на сільському цвинтарі. Та ось яскраві, веселі кольори лягають на полотно, це матуся пригадала своїх донечок-красунечок, Тетяну та Олесю, дорогих серцю онуків: Анжеліну, Лідусю, Давида-Олександра. Це для них вишиває свої диво-узори бабусенька, хоча її донечки вміло тримали голки в руках ще з дитинства, бо матуся прищепила і їм свою любов до цього народного ремесла.
Тож нехай не знають втоми ваші умілі руки, шановна майстрине! А хрестик за хрестиком на полотні ~ хай дивні лягають узори! Голка невпинно у долі в руках: знов день за днем заглядає в вікно, і нехай губиться колір в нитках, тільки щоб довгим було полотно.
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.