Лобода Євдокія Григорівна. (спогади)
Народилася 3 березня 1923 року в селі Білоцерківка Велико-Багачанського району Полтавської області. Тато Бондаревський Григорій Федорович мав на той час хорошу освіту (він закінчив 5-ти класну школу), мав хороший музичний слух, був капельмейстером духового оркестру, мама була колгоспницею. В сім’ї виховувалось 4 дітей. Якраз перед самою Великою Вітчизняною війною закінчила 10-ий клас Білоцерківської школи, і відвезла документи на вступ до Полтавського педагогічного інституту на історичний факультет. Та війна перекреслила всі плани на навчання. Батько і старший брат пішли воювати. Фронт швидко наближався і заняття в інституті не почались. В 1943 році в селі забрали всю молодь на роботи в Німеччині, уникнути цієї участі вдавалось хіба що дітям поліцаїв, які служили фашистам. А у мене на фронті був батько і брат, а вдома мама, молодші брат і сестра, які б обов’язково постраждали. Потрапила у Східну Пруссію (нині це Калінінградська область Росії), весь час працювала у бауера (фермера), робила всю чорну роботу по господарству, яке було чималим. Основним завданням було доїти корів. 29 березня 1945 року наші війська звільнили Кенігсберг. Всіх остарбайтерів дуже ретельно перевіряли. Тричі викликали на допит, кожен раз запитуючи те саме. Хто, звідки, чим займалась у фашистів. Ніяк не могли повірити, що я маючи освіту 10 класів (на той час це була дуже хороша освіта) не служила в німців перекладачем, а просто працювала в сільському господарстві.
Лише після того як прийшла відповідь на запит з Білоцерківки, що я дійсно звідти родом, що в мене брат і батько воювали в Радянській армії, і що я не добровільно поїхала на роботу в Німеччину, мені нарешті повірили. Та додому зразу не відпустили, залишили в армії. Я служила в воєнізованому підсобному господарстві, працювала в конторі статистом (вела документацію). Дуже хотілось додому, і коли звільнилась з армії, одразу поїхала в Білоцерківку. Тато загинув на війні, а брат Микола Григорович – повернувся додому офіцером. Вдома пішла працювати на Білоцерківський маслозавод в контору. Про навчання тоді і не думалось. Атестат за роки війни пропав (я здала його поступаючи в Полтавський педінститут, і він там в роки війни згорів разом з іншими документами). У мами залишилась ще молодші діти, яким також треба було дати освіту. Підштовхнув мене до подальшого навчання мій однокласник. Він на той час вже працював вчителем і не міг повірити, що я відмовилась від своєї мрії стати вчителем. Він і вмовив мене ще раз спробувати поступити в педінститут. В інституті мені сказали, що хоч документи мої за роки війни згоріли, залишились списки студентів, які були зачислені до інституту в 1941 році, порадили мені відновити атестат у Білоцерківській школі. Я вирішила вступати до Полтавського учительського інституту на філологічний факультет(російська мова і література). Там готували вчителів старших класів. Після війни цей факультет був дуже популярний, був великий конкурс, я дуже хвилювалась, чи вдасться мені після такої перерви вступити. Та все ж я вступила і в 1952 році успішно закінчила навчання. На розприділенні мені зразу запропонували поїхати працювати на Західну Україну. А після того як я категорично відмовилась – на вибір три райони Полтавської області: Чорнобаївський , Кринківський і Градизький. Я вибрала Градизький . В Градизьку завідуючий районо запропонував мені поїхати працювати в найкращу (на його думку) середню школу району – Шушвалівську. Ця школа і стала моїм першим місцем роботи. Я продовжила навчання заочно в Полтавському педагогічному інституті (1952-1956рр.) , який закінчила на відмінно. Хотілось взяти відкріплення, та мені запропонували попрацювати ще в Святилівській середній школі і подумати ще перш ніж поїхати з району. Та виявилось, що я вже встигла звикнути до шушвалівської школи, до колективу учителів, до учнів і через рік я повернулась у Шушвалівку, а коли шушвалівську школу переводили в Броварки в 1959 році я разом з переважною частиною учительського колективу шушвалівської школи перейшла робити в Броварки. Викладала російську мову і літературу переважно в старших класах . В ті часи вивченню російської мови приділялось багато уваги, класи при вивченні мови ділились на дві групи , щоб можна було краще попрацювати з учнями. Майже всі роки , без перерви , була класним керівником. В 1978 році по віку пішла на пенсію, та працювала ще 8 років і після пенсії. Аж до 1986 року. Загальний стаж роботи в школі 35 років. Нагороджена медалями «Ветеран праці», «Учасник Великої Вітчизняної війни» , «Защитник Родины». Вже після пенсії мене часто запрошують на зустрічі випускників, на які я завжди з задоволенням ходжу. Люблю згадувати своїх учнів. Радію їхнім успіхам. В Броварках є сім’ї в яких я вчила три покоління: батьків, їх дітей і онуків.