Копил Микола Іванович – директор Броварківського Будинку культури (1975 рік), баяніст, хормейстер, диригент, викладач музичної школи, керівник Броварківського народного хору (1980-1983 рр.). Народився 16 травня 1953 року в селі Кагамлик Градизького району в родині колгоспників. Тато Іван Васильович і мама Марія Іванівна працювали на місцевій фермі, в сім’ї було ще три молодші за Миколу доньки. Після закінчення восьмирічки Кагамлицької школи, поступив навчатись на десятимісячні курси при Кременчуцькій дитячій музичній школі по спеціальності баяніст-хормейстер, які закінчив у червні 1969 року. Очевидно курси працювали перший рік (Копил М.І. отримав посвідчення №3). На них вивчали окрім основної спеціальності «баян» – диригування, хорознавство та роботу з хором, теорію музики, сольфеджіо, клубну роботу. У 16 років став учителем музики в Пронозівській середній школі. Через два роки його призвали на службу в армії. Спочатку потрапив служити на Балтійський флот, через рік продовжив службу на Чорноморському флоті, демобілізувався у званні мічман у 1974 році. Із серпня 1974 року направлений у Броварківський будинок культури баяністом. В 1975 році деякий час був директором Броварківського Будинку культури. 1975-1978 рік навчається в Полтавському музичному училищі ім. М.Лисенка, в Гадяцькому державному культурно-освітньому училищі ім. І.Котляревського по спеціальності культурно-освітня робота, яке закінчує з «червоним» дипломом, отримавши кваліфікацію клубний працівник, керівник оркестру народних інструментів. Постійно підвищував кваліфікацію в Інституті підвищення кваліфікації працівників культури Міністерства культури УРСР(березень 1980 року – в групі керівників самодіяльних народних хорів, листопад 1981 року – в групі керівників народних хорових колективів і вокальних ансамблів). Планував продовжити навчання в Київській консерваторії. Трагічно загинув 16 травня 1983 року. Залишилась молода дружина , маленькі син і донька.
Микола Іванович Копил прожив рівно тридцять років, пропрацював у Броварках менше 10 років. Та й через 35 років по своїй смерті залишається легендою серед людей старшого віку, хто пам’ятає його живим. За шість років з хорового колективу створив народний хор, оркестр народних інструментів, вокально-інструментальний ансамбль. Викладав у філії Глобинської музичної школи, яка з його ініціативи відкрилась при Будинку культури. За його ініціативи і активної участі були придбані музичні інструменти для вокально-інструментального ансамблю та оркестру народних інструментів, почалось будівництво танцювального майданчика біля будинку культури. Записував і робив обробки народних пісень. Став знаним і шанованим працівником культури в районі та й в області, дружив з багатьма відомими композиторами, сам писав музику і слова пісень. Здавалось ,що він поспішав жити і хотів встигнути все в житті. «Зпружинений, підтягнутий і бентежний молодий хормейстер – Микола Копил» так написали про нього в газеті «Зоря Полтавщини»(стаття «Пісня лине над Дніпром») «Найспівучіші села співають самі по собі: за святковим столом, в полі… Співають, як співали віками, як співатимуть віки… Буває, живе в селі й хор. Так собі живе, так собі співає. Зійшлися на репетицію,поспівали,поговорили – розійшлися, мов відпочивши. До 1974 року такий хор був і в Броварках. Виступав він в концертах – щовеликого свята. Власне це був не справжній хор , а група людей, котра любила пісню і на запрошення сходилася до клубу. Хор справжній з’являється тільки тоді, коли з’являється справжній спеціаліст, який знає свій співучий народ,любить його співучість, береже і окрилює, який вміє організувати народні голоси висококультурно, який робить пісню для кожного справою честі, справою любові. Такий у Броварках Микола Копил, уродженець сусіднього села Кагамлика, вихованець Гадяцького культосвітнього училища, який прийшов працювати хормейстером сільського Будинку культури. …З художнім керівником Будинку культури Олександрою Удовою вони говорили дуже довго. Згадали сільські традиції старих наддніпрянських сіл і хуторів, згадали, як ніжно, задумливо і глибоко співали тут раніше, як вміють виконувати пісні і тепер.
-Кого ж треба обов’язково? – роздумувала Олександра, що добре знала село. – Тих, хто стане кістяком серйозного колективу, хто вірний культурі села…
Подружжя Подорожніх – Олекса і Варя, подружжя Мальків – Галина і Анатолій, Володимир Коноваленко – директор Опришківської школи. На молодого хормейстера покладалися великі надії.
– Мистецтво – штука прекрасна, коли вона вже створена,- сказав він на першій репетиції. – Але це штука жорстока для тих, хто його сам творить. З ним або не треба пов’язувати свою долю, або вже коли пов’язуєш, – віддавайся йому, будь вірним до останку. Репетиції – обов’язкові, систематичні. Дисципліна – ідеальна. Адже всі ми зібралися тому, що хочемо створити справжній хор.
Почалася серйозна робота … Колектив, який десять років знали лише в Броварках, за два роки став дипломантом Першого всесоюзного фестивалю самодіяльної художньої творчості трудящих. Успіх найбільше окрилює пісню. Молодий хормейстер виношував нові задуми.
Микола знав, які незглибимі джерела народної пісні б’ють тут, у краю, де снили красу народного мистецтва брати Майбороди, Олександр Білаш, де лягав на чарівне крило мистецтва мелодії геніального Лисенка … Він уважно прислухався,хто який рядок проспіває так, мимоволі… Прислухався і по ньому розшукував пісню. Таким чином з’явилися в репертуарі народні пісні «Ой зійди, зійди, ясен місяцю», «А в Ярини за двором», «Ой ходить сон коло вікон». А невдовзі в хорі виділилася фольклорна група і в ній тріо,до якого ввійшли Олександра Удова,Софія Парафило і Лідія Манько. Фольклорна група почала записувати народні пісні свого краю. В репертуарі з’явилися нові : «Золота осінь». «Пущу коня на яр, на долину», «Коло млина», «Усі гори зеленіють».
-Кожну пісню в нас в народі можна записувати десятки разів ,- захоплено говорить Микола Копил.- Адже навіть на різних кутках в одному селі співають не одинаково… От ми і намагаємося записати пісні з усіма нашими відтінками, у багатстві голосів. Ось, наприклад, пісня «Усі гори зеленіють» навіть на професійній сцені виконується в три голоси, а в нас – у чотири…
Хор набував слави в районі, в області, хор підносив дух хліборобський, чарував слухачів, кликав до себе…Його слухали спеціалісти. Йому раділи.»
1975 рік – участь в районному фестивалі сільської художньої самодіяльності.
1976 рік – дипломанти першого Всесоюзного фестивалю творчості трудящих.
1979 рік – на огляді творчих досягнень сільської художньої самодіяльності, присвяченого 320 річниці возз’єднання України з Росією, хоровий колектив завоював диплом І ступеня, жіноче фольклорне тріо – диплом ІІ ступеня, чоловічий вокальний ансамбль механізаторів – диплом ІІІ ступеня, танцювальний колектив – диплом ІІІ ступеня.
19 серпня 1980 року хоровому колективу колгоспу «Ленінець» Броварківського будинку культури Міністерство культури УРСР присвоїло звання «народний самодіяльний хор».
В кінці 1980 року обласна газета «Зоря Полтавщини» писала : « Самодіяльний народний хор Броварківського будинку культури під керівництвом М.Копила натхненно виконав пісню А.Авдієвського і М.Сингаївського «Величальна партії». Потім звучали пісні «На Волжском берегу» композитора А.Чернишова і «Зійди та зійди , ясний місяченьку». Добрий початок задав тон всьому концерту…»(В.Іванченко «Їм аплодувала Полтава»).
Доручали молодому хормейстеру керувати не лише зведеним районним хором, а й зведеним обласним хором(республіканське свято народної творчості на Співочому полі в Полтаві). Молодий , енергійний, талановитий спеціаліст приділяв увагу не лише хоровому колективу. При СБК було створено оркестр народних інструментів( інструменти придбані з допомогою Платона і Георгія Майбород, були задіяні й інші знайомі в Києві і Полтаві). Незабутньо потужно зазвучав хор в супроводі оркестру народних інструментів (баяна, контрабаса, мандолін, сопілок, цимбалів). Скільки зусиль потрібно було докласти,щоб навчити грати на них.
Чи не кожен юнак у Броварках мріяв навчитись грати на гітарі, а в пам’яті молоді тих років на все життя залишились щотижневі танці під живу музику ВІА «Тоніка».
Серед найбільш пам’ятних в ті роки подій – Свято Урожаю (1976 рік), яке знімало всесоюзне телебачення, участь в мистецькому фестивалі «Золота осінь» в Гриньках (1978 рік), свято Івана Купала біля Мамичевого ставка (1982 рік).
Мрія Миколи Івановича Копила про справжній танцювальний майданчик була здійснена вже після його трагічної смерті.
