Літо приходило а село мого дитинства завжди з нагрітих сонцем околиць. На давно обжиту теплом землю і воду в ставках.
Хати на моєму “кутку” ставилися далекими пращурами понад луками, плавнями довгою протяжною вулицею.
Певно, колись там була річечка, а берег її злився зі степом. Та поволі води меншало, і вона одступала від берега, міліючи і міліючи. А на родючій землі висівалися вітрами і паводками буйні трави й верболози, оберігаючи цілющу вологу від невблаганного сонця. Так тут поступово й оселялися люди. Сім’ї вкорінювалися, матерніли, одружували синів-дочок. Поруч з батьківськими оселями мостилися оселі дітей, внуків і правнуків. Стежки поступово перероджувалися в шлях, а той згодом став сільською вулицею. Тепер оселі виростали обіч неї.
А з постановою про будівництво Дніпрогесу то й взагалі розрослося село до того, що вже й не згадають, хто тут був першим поселенцем. Чи той, що боявся степового супостата-одинака, чи служивий, а чи чоловік, який шукав захистку від вітру, стужі, сонця…
Сніжними зимами заметілі зарівнювали сільські вулиці. З подувом весняного вітру все зникало. Тепло спершу закріпиться на стежках, нагріє їх, випустить з-під землі щіточку трав. І так захочеться скоріше скинути чобітки, одягнути черевики, а найкраще — стати босоніж на теплу стежечку, побігти по ній.
А потім сонечко, обігрівши стежечки, перебереться на ріллю, грядки, луки. І аж потім — на вулиці, шлях. Сніги довго сльозитимуть схилами Останніми піддадуться сонцю ставки, прибиваючи до берега сльози зими — холодні каламутні крижані уламки та грудки снігу.
Та природа в гармонії стадій візьме своє. І як тільки оживають і кумкають на лугових озерцях жаби, це саме та пора, коли можна вперше в ставку скупатися.
Як добре після кількаденного купання у ставковій воді, можна додрімати недоспану вдосвіта найсолодшу годину (канікули ж бо). Та два інтереси воюють в маминій душі — потреба відігнати корову в череду, щоб напаслася і дала молока, і дати дітям поспати, щоб росли здоровими і вродливими.
Мучитиме себе співчуттям, болем, жалем, тверезістю розрахунків, але збудить тебе все одно пізніше, ніж говорила, що збудить, коли не могла відірвати від юрби ровесників, що за цілий день, перебуваючи на пасовищі гусей чи качок, скучила за своїм “клинцем”.
Так було з літа в літо нескінченно довго, 6о дитинство в житті людському — пора найдовша і найпам’ятливіша…
Катерина СКЛЯР, м. Глобине.