ТУРБОТА ПРО НАЙРІДНІШИХ

ТУРБОТА ПРО НАЙРІДНІШИХ.

Мама – святе слово. Мама дала тобі життя, навчила ходити, розмовляти, любити мову і рідну землю. Народне прислів’я говорить: «Мало таких, як батько, та немає таких, як мати».

Багато добрих, лагідних синів і дочок, які по-справжньому піклуються про своїх батьків, є і в с.Броварки. І не лише рідні діти, а і невістки та зяті.

Тетяна Таран, яка працювала у Дніпропетровську, навіть залишила роботу, коли трапилась біда з матусею. Та перенесла інсульт у тяжкій формі. Нині зовсім прикута до ліжка. Разом з донею Світланою піклуються та доглядають матусю й бабусю. Ось чому, прикута до ліжка. Олександра Дмитрівна має завжди хороший настрій.

Анатолій Парафило жив і працював у Полтаві, коли мама стала погано почуватися (їй 89 років), приїхав у село доглядати стареньку. Часто приїздять на поміч його дружина Олександра та донька Ніна з Києва. Як приємно, що діти та онуки не відцуралися від матері, а турбуються та опікуються старенькою.

Софія Посмітна мешкає в М.Кременчук, та за першим покликом мчить до своїх стареньких та немічних батьків, які проживають у с.Броварки.

Та скільки б ми не виявляли турботи до своїх батьків, цього буде мало. Бо ми перед ними в неоплатному боргу. Немає такої ціни, щоб сповна заплатити за безкорисну материнську любов, батькову доброту та душевну щедрість.

Серце матері – бездонна криниця, в якій ніколи не висохне джерело материнської любові.

Тож терпіння вам та успіхів, мої дорогі односельці, в турботах про рідних.

Анастасія ПАРАФИЛО, с.Броварки

РАДІСТЬ
1 вересня. Біля хати на ослінчику сидить бабуся. Все життя вона працювала в школі. Була і позаштатною старшою піонервожатою, і викладала математику, і була вихователем, і організатором позакласної та позашкільної роботи, і навчала молодших школярів. За фахом – учитель початкової школи, закінчила Вінницький державний педінститут ім. М.Островського, за спеціальністю – учитель початкових класів. Вже 21 рік на пенсії. Давно вже пішли в світ діти, яких навчала. А думками вона знову у школі.
Живе старенька недалеко від школи, та ноги не хочуть ходити. Тож сидить на ослінчику і думками лине до шкільних класів. З боку школи лунає музика. Там свято Першого дзвоника. До школи прийшли вже її правнучки, так вона називає дітей своїх колишніх учнів. Ось долітає голос директора школи. Та не всі слова може розібрати, бо погіршився слух. Линуть голоси виступаючих: вчителів, батьків, сільського голови. Співають та декламують вірші учні, чути голоси першокласників. Чудовими словами запрошує їх до шкільних класів перша вчителька.
Все згадує старенька уроки, ігри, екскурсії, подорожі зі своїми вихованцями. Вечір. Біля двору зупиняється автомобіль. У двір заходить з гарним букетом квітів її колишній учень, тепер чудовий фахівець, батько семикласниці. Він з Полтави їхав до мами в Броварки і заскочив привітати колишню вчительку зі святом Знань, свою шкільну маму.
Вітя розповідає про своє життя. Вчителька посміхається, в очах блищать сльози радості. Адже ніколи про неї не забувають колишні учні. Провідують, шлють листівки. Хорошими людьми виховала вона своїх учнів разом з іншими учителями і батьками. Чуйними, людяними, порядними, доброзичливими стали її учні, готові завжди прийти на допомогу тому, хто її потребує.
Тож радість сповнює серце старенької за те, що недарма провела роки на педагогічній ниві.
Спасибі вам, мої колишні учні, що ви виросли справжніми людьми і такими ж виховуєте своїх дітей. Спасибі долі за те, що правильну професію обрали – навчати і виховувати дітей.
Анастасія ПАРАФИЛО.

ДОБРО І ЗЛО
Якось Добро зайшло в одне привітне, чепурне село. Біля кожного двору росли чудові квіти, в садочках красувались ооковиті яблука, сливи, груші. Мешканці села трудились на городах, у садибах.
Добро чемно з усіма віталось і допомагало кому копати картоплю, кому зібрати гарбузи чи яблука, а кому слушною порадою.
Малій трудівниці, маминій помічниці Іринці, допомогло пригнати з озера качок і нагодувати.
Та ось воно зайшло в оселю, де жило Зло. Дома того не було. У неприбраній хаті на ліжку лежала немічна бабуся Одарка. Добро з поклоном привіталося зі старенькою. Допомогло сісти і прибрало в хаті. Весь час воно вело з бабусею розмову. І старенька, чуючи привітні слова, ніби ожила, обличчя засяяло радістю від спілкування з Добром.
Та ось рипнули двері. Це повернулося Зло. Воно запросило Добро випити чаю. Те погодилося. Та Зло замість цукру насипало в чай солі… Добро пило чай і хвалило господаря. Почаювавши, щиро подякувало і сказало, подаючи пакетик з цукром. «Ось тобі мій цукор, бо твій не зовсім солодкий. Пий на здоров’я».
Попрощавшись, Добро пішло. Так воно довело, що тільки добром можна перемогти Зло, Тож нехай завжди перемагає Добро!
Анастасія ПАРАФИЛО, с.Броварки.
ШКІЛЬНИЙ ДИВО-САД
Село. Багато їх таких на Полтавщині Білі чепурні хати. І майже кожна втопає у розмаїтті квітів чи садів
Та це село особливе тим, що тут, понад ставом, недалеко від школи, розкинувся сад. Посадили його разом зі своєю вчителькою першокласники. Принесли з дому саджанці і посадили їх понад ставом. Хлопчики і дівчатка старанно доглядали деревця, поливали щедро водицею під час спеки.
Тож тепер стоять понад ставом груші, Толя і Клава, прозорим днем і тихим вечором радіють з ними яблуньки Надійка і Ніна, весело кружляють в дружнім колі вишеньки Оля і Коля, сливка Таня, горіх Слава і гнучка стеблинка – черешенька Галинка
Росте диво-сад, милує око. Разом з ним ростуть діти, які посадили його. Скоро там відпочиватимуть односельці.
Виростуть діти чуйними, люблячими, готовими прийти на допомогу, бо їх не лише навчали читати, писати, рахувати, а й любити красу, природу, землю, де народились… Берегти та множити усе живе на землі.
А той сад назавжди залишиться в їхніх серцях, викликаючи щемний спогад.

СЕРГІЙКО
Сергійко ще малий. До школи не ходить, але росте гарним хлопчиком і хорошим помічником бабусі по господарству.
Разом зі старенькою він годує курочок та качечок, допомагає пасти гусей. Коли тато ремонтує мотоцикл, то син разом з ним. То ключ, то викрутку подасть.
Росте хлопчина непосидою чомучкою. Про все він хоче знати.
Чому домашні гуси не вміють високо літати? Чому дикі гуси від нас відлітають, а потім повертаються? Чому у Вас, бабусю, волосся посивіло? Чому вода в колодязі холодна?
Ось піду до школи і навчусь про все дізнаватись, – мовить Сергійко.
–      Рости, онучку, розумником і добрим господарем. – каже йому бабуся Оля.
 
ФАХІВЦІ СВОЄЇ СПРАВИ
Багато є професій на світі. Як обрати, щоб стала  покликанням, радістю  на все життя? Добре якщо ти зумів  її знайти. Тоді із задоволенням і захопленням будеш поспішати на роботу. І такими справжніми фахівцями своєї справи є мої односельці.
Світлана Дмитрівна Курочка обрала професію своєї матусі і тепер трудиться бібліотерем. Вона – справжній професіонал. Працює з натхненням. Бібліотекар частий гість у школі. Проводить бібліотечні уроки, Допомагає вчителям та учням. Діти з радістю біжать до бібліотеки, де разом з Світланою
Дмитрівною готуються до різних уроків, диспутів, рефератів. Малята проводятьу бібліотеці конкурси малюнків на різні теми, розгадують загадки. Не забуває ця чудова жінка і про пенсіонерів, часто приносить книги додому. Шкода пише, що мало надходить нових книг у бібліотеку.
Вікторія Володимирівна Біла – вмілий стоматолог. Всі, хто був у неї на прийомі, говорять, що у лікаря легка рука. Та справа не лише в цьому. Адже жінка лагідна, чуйна, уміє знайти заспокійливе тепле слово кожному. Тож ідуть до неї лікуватися і діти, і старші люди.
Юрій Павлович Паращенко обрав професію агронома, трудиться на рідній землі. Він повністю віддається улюбленій справі, уважний, привітний до людей, завжди допомагає всім, хто до нього звертається.
Людмила Миколаївна Ладан обрала професію вчителя, та мало пропрацювала школі, стала трудитися соціальним працівником. Нині вона у відпустці по догляду зі дитиною, виховує синочка Максимка. Сумують за нею односельці, з нетерпінням чекають її виходу на роботу. Адже скучили за добрим, привітним словом, щирою допомогою. Ще Олександр Довженко писав: «Велике діло – добре слово. Воно, часом, дорожче від усього, від усяких ліків, від багатств і потрібне людям як хліб і мед, як жива вода».
Спасибі вам, дорогі мої колишні учні, що виросли порядними, стали шанованими людьми, чуйними, щедрими, людяними. Хай щастить вам у всіх справах, а Господь посилає вам свою благодать!
Анастасія ПАРАФИЛО,
учитель-пенсіонер
БроварківськоїЗОШ.

ПЕРЕМОГТИ  ЛИХО
У чому щастя, радість для людини? Щастя – це коли здорові ви і ваші рідні, коли благополучно у сім’ї. Здоров’я – це найбільше наше багатство. Здоровій людини до снаги здолати всі негаразди.
У наш кризовий час, у час дорожнечі, мізерних зарплат та пенсій, багато наших рідних, друзів чи знайомих топить свої негаразди в оковитій. Скількох моїх односельців звела в могилу та клята горілка! Страшно!
Алкоголізм це хвороба, що важко лікується. Щоб її здолати, потрібна неабияка сила волі і бажання перемогти. Нерідко на цю важку недугу хворіють і жінки. А починається хвороба від зайвої чарки, випитої у компанії. Підступна горілка через зовсім короткий час робить з людини істоту, якій у житті не потрібні ні рідні, ні друзі, всі думки алкоголіка тільки про чергову чарку.
Люди! Схаменіться! Життя прекрасне і у тяжкі часи. Подумайте про матерів, дружин, дітей. Киньте пити і ви побачите, як радітимуть ваші рідні.
Приємно і радісно бачити тих, хто зумів здолати свою недугу, став жити повноцінним життям.
Життя прожити – не поле перейти. Тож прожити його треба так, щоб не було соромно за прожиті роки.
Я переконана, що серед хворих на алкоголізм багато добрих, чуйних людей, але, на жаль, у них мало сили волі. Але я впевнена, що при бажанні, цю недугу можна здолати. Зробіть крок до цього і у вас все вийде!

Учитель – професія відповідальна, одна з найпочесніших і найблагородніших. Учителі – творці дитячих душ і характерів. Це люди які не тільки вміють вибачати, а й вибачають і забувають образи.
І тільки той є справжнім учителем, хто обрав цю професію за покликом серця. Тоді й працює такий учитель, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, щоб навчити і виховати справжніх громадян країни.
Такими учителями у Броварківській загальноосвітній школі 1-111 ступенів є подружжя Пушенків Василя Петровича і Ніни Іванівни та Парафило Віктора Васильовича і Олени Дмитрівни.
Це вчителі з великої літери, яких люблять школярі, поважають колеги і батьки учнів.
Ці вчителі – фахівці своєї справи, прекрасні спеціалісти, чуйні, доброзичливі люди. Уроки їхні схожі на казки. Дохідливе, цікаво передається матеріал на уроках і в той же час іде виховний процес, і урок минає непомітно. Ніхто на уроці не сумує, бо всі зайняті цікавою справою. І фізика чи математика у Василя Петровича стають казковими. Ніна Іванівна веде дітей у чарівний світ української мови, навчає любити, розуміти і знати чарівну українську солов’їну мову.
Віктор Васильович захоплює уроками фізкультури, розвиває інтерес до занять спортом, піклується про здоров’я школярів. Діти з радістю ідуть на його уроки і часто проводять з ним і перерви. Деякі його вихованці обрали професію вчителя фізкультури. Серед них і його донька Юля.
Олена Дмитрівна навчає і виховує молодших школярів. На будь-якому уроці цього вчителя дітям цікаво, час минає непомітно. За урок діти встигають зробити багато, бо раціонально використовуються всі 45 хвилин уроку. Для цього вчителька використовує різні методи і прийоми роботи. Діти вчаться думати, доводити, співставляти, складати цікаві твори-мініатюри, розгадувати загадки, ребуси, кросворди.
А які цікаві ранки проводить вона зі своїми вихованцями, на які часто запрошує батьків, які беруть активну участь в іграх і змаганнях на цих святах-ранках.
Школярі, яких навчають ці подружжя, стають добрішими, вимогливішими до себе та інших.
Колеги переймають їх досвід і втілюють в життя на своїх уроках.
Тож ми, колеги, зичимо їм здоров’я, успіхів у всьому. 

Школа – другий рідний дім. Всі ми виростали, навчались і виховувались в ній. І скільки б років не минуло, ким би ми не стали, а завжди згадуємо шкільні роки, учителів, яких любили, пригоди, які з нами траплялися, кумедні випадки, пустощі, екскурсії.
Літо – час зустрічей випускників школи. Нещодавно злетіли-ся до рідного гнізда випускники, які випурхнули з нього 20 років тому.
Яка незабутня зустріч! Намагались зібрати всіх – і однокласників, і вчителів. На жаль, дехто не зміг приїхати на зустріч з поважних причин, дехто з учителів померли. Дуже гарно організували зустріч Олена Білаш (зараз Лихопуд), Віта Ратушна (зараз Біла) та завуч з виховної роботи О. В. Данілова.
Вишикувались солідні люди парами так, як зайшли в школу в перший раз, і повела їх у клас перша вчителька, хоча і з ціпочком. Зустріли ж учителів і колишніх випускників нинішні учні,
їхні діти, хлібом – сіллю на вишитому рушникові… І полинули всі спогадами в далекі шкільні роки. На екрані комп’ютера  кадри з минулого. Ось малеча вдома, ось в дитсадку, ось у школі. Чудовими словами  ведуть  розповідь Яринка Біла, Тимур Дубинка, Саша Лихопуд. Гарні пісні подарували Ірина Рогова, Ірина Ладан, Ярина Біла, Аня Розколупа. Виступили класовод А. П. Парафило, класні керівники Н. І. Пушенко, А. М. Копил, директор школи Н. П. Хомець, учителі В. П. Пушенко, В.А. Лейко. Особливо гарно нагадали випускникам  про  шкільні роки, подорожі,    екскурсії,    свята, зустрічі Н.  І. Пушенко та Н. П. Хомець.
На завершення колишні випускники подарували своїм наставникам квіти. Ця зустріч із дитинством довго житиме в серцях і пам’яті тих, хто був на ній присутній.
А, П. ПАРАФИЛО, учитель – пенсіонер перша вчителька.