Батьківський дім.
Батьківський дім, кому не дорогий він? В ньому народився, в ньому отримав перші враження буття, під його дахом пройшло дитинство і юність. Тут отримані перші і тому найголовніші, уроки маминої турботи, батьківської справеливості, працелюбства. Це благодатне насіння, проростаючи, допомагає стати людиною і громадянином, бо коли заглядаєш у свою вже дорослу душу , прагнучи зрозуміти її витоки то завжди приходиш до джерела – ім’ я якому – батьківська домівка. Хотілось би відтворити своє життя до найменших подробиць, та на жаль це неможливо. Швидко і невмолимо в своєму стрімкому бігу відраховує час дні, місяці, роки. Вже багато призабуто. Перейдено рубіж шестидесятиліття, більше сорока з яких віддано нелегкій солдатській службі. Це ще не старість, але справжня зрілість людини. Так! Роки летять, як швидкокрилі птахи, і чим далі, тим важче стає згадати все те, що пережито, що сталось в житті. Пережиті роки, служба, турботи і бурхливі події вивітрили з пам’яті багато чого, особливо з дитячих і юнацьких років. І тому розповідь, очевидно, буде схожа на книгу в якій не вистачає багатьох сторінок а може цілих глав, безжально стертих часом.В пам’яті утворилось багато пустих і темних провалів, між якими чітко видно лише окремі частини, ніби освітлені яскравим сонцем. Коли в складні і важкі хвилини життя викликаєш себе на таємний суд власного сумління, то незмінно згадується дитинство і батьківський дім. Мабуть тому й розповідь про пережите хочеться почати з самого дитинства, бо саме воно найбільше вплинуло на моє становлення. Селянський син, народжений в грізні роки громадянської війни, пройшов шлях від солдата до генерала, ріс і мужнів разом зі своєю країною. Життя моє нерозривно пов’язане з Батьківщиною, її труднощами, радостями і перемогами. Рідне моє село, що на Полтавщині, де і по сьогодні стоїть батьківський дім, притулилось на березі стариці річки Сула, притоки Дніпра, огинаючи річку, ніби брова око, від того, очевидно і називається Броварки. До недавнього часу Стариця була мілкою, а в посушливі роки і зовсім пересихала так, що вільно можна було перейти вбрід. Русло її заростало очеретами, осокою і лозами. Місцевість була важкопрохідною і лише комарі та дикі птахи знаходили тут собі притулок. Тепер після спорудження Кременчуцького гідровузла і моря, річку не впізнати, як не впізнати і село, і околиці. Річка помолоділа, стала повноводною, бурхливою, красивою, багатою на рибу і дичину, несе свої води в рукотворне море і далі на лопасті турбін ГРЕС, дарує моїм землякам радість і світло. Помолоділо, причепурилось і село Броварки, зазеленіло буйними садами і стрункими липами, що стоять вздовж алей, як солдати. В центрі на садибі колишнього поміщика Мамича, виросли нові добротні будинки, десятирічка, будинок культури, лікарня з амбулаторією і аптекою, універмаг, правління колгоспу, будинок побуту, готель. Далі до річки молодою порослю розкинувся парк, стадіон з усіма спортивними спорудами. Біля річки – водна станція і піщаний пляж. І все це зроблено працьовитими односельцями. Мені, кому ці місця рідні з дитячих літ, особливо яскраво кидаються в очі ті зміни і ті висоти, яких досягли мої земляки. Так, час – вчитель, і час – суддя. І лише потемнілі від часу вітряки, які одиноко стоять на околиці, кладовища з перекошеними хрестами, та де-не-де старі хати, воскрешають в пам’яті ту глушину, якою було село в роки мого дитинства. Вкриті соломою з зеленим мохом, врослі в землю хатки, дерев’яні журавлі над колодязями, покручені, грязні вузькі вулички, обнесені плотами, безкінечна скрута і убогість – таким постає в моїй пам’яті тодішнє село. Здавалось безпросвітна бідність навіки полонили односельчан. На плечах домоткана груба полотняна одежа, просякнута потом, з великими латками на колінах, що наспіх приштопані грубими нитками, на голові солом’яний бриль, що почорнів від часу, чорні від бруду, з потрісканими до крові п’ятами, ноги, довгі, натружені мозолисті руки, що тримали граблі та лопату – такими запам’ятались мені мої земляки того часу. Чорний, черствий покритий пліснявою хліб, цибулина, квас і безкінечна праця на своєму шматочку землі, праця тяжка і невдячна. Чорноземи, що розкинулись навкруг села здебільшого належали місцевим багачам і поміщикам, яким жилося зовсім непогано. У них було багато землі, світлі будинки, покриті черепицею чи залізом, великі двори і комори, в яких стояли на прив’язі воли, корови, коні. Кожен з них мав гарні виїзди, кучерів. На цих товстосумів від сходу до заходу сонця працювали селяни, часто за символічну плату: хто за хліб-сіль, хто за корм скоту, за насіння, а то й просто їжу. Більшість селян перебивались в бідності. Орної землі було мало, та й ту обробляли погано – бо не було чим: ні плуга, ні коня, ні насіння. Така тоді була доля селян. Мій дід Яким Михайлович, росту невисокого, ледь сутулий, з гострою сивою борідкою і бігаючими темними очима, вважався на селі людиною замкнутою, відлюдькуватою. Жив він край села, біля самого берега Стариці, в старій, перекошеній від часу хатині, що дісталась йому в спадок. Це була дуже стара, крита соломою хатина. Вікна і двері, вросли в землю і перекосились, видаючи скрипучі звуки, коли їх відкривали. Над заросшим мохом дахом, підносилась дерев’яна труба –димохід. Зразу, як заходиш у хату, були сіни і кладовка, по боках кімнати до половини зайняті піччю. Вздовж стін – дерев’яні, погано обстругані ослони. На покуті – стіл, покритий старою клейонкою, над столом ікона Миколи Чудотворця і лампада. Ближче до печі – піл з дубових дощок на скрипучих підмостках. На долівці товстий шар соломи, перетертої ногами, від якої йшов пряний запах. Під піччю – велика ніша, там зимою обігрівали після народження теля чи ягня. Тут же поряд полиця для посуду. У кутку між піччю і дверима набір рогачів, кочерга і дерев’яна лопата – незмінний бабусин інвентар, а іноді і підручний засіб для вгамування занадто пустотливих внуків на печі.
Дід з бабусею, як хазяїни, спали на полу, решта членів сім’ї зимою на печі, влітку на долівці, вкриваючись домотканим рядном. Довгі вечори члени сім’ї проводили при каганці, кожен за своєю справою: жінки за прялкою, чоловіки займались чоботарством чи шорництвом. Від цього в хаті стояв безкінечний шум, гомін, а іноді й лайка. Ніхто толком не знав, ні дід, ні батько, хто і коли побудував цю халупу, ясно було лише те, що пережила вона не одне покоління. Все своє життя дід і бабуся провели в непомірно важкій праці, в клопотах про хліб насущний, можливо від того дід був замкнутим, скупим, характеру крутого і до фанатизму богомільним. Воля його беззаперечно виконувалась, і лихо тому хто не послухає. В сім’ї строго дотримувались всіх релігійних обрядів: відмічали пости, пилипівки, понеділки, середи і п’ятниці. За стіл поперед діда ніхто не смів сідати, ніхто не починав їсти перед ним. Їли всі з однієї дерев’яної миски, черпаючи варево дерев’яними ложками, кожен біля свого краю миски, строго зберігаючи при цьому чергу. За столом було заборонено розмовляти, соватись, шуміти, і не дай бог, сміятись. За це зразу получали ложкою по лобі, від чого аж іскри з очей сипались, а то й ще гірше – вигонять з-за столу и залишишся голодним до наступної трапези. Вставали також всі по старшинству, тричі перехрещуючись на образ, як не зробиш – дістанеш… Діти з малого віку тримались у великій строгості і привчались до роботи. Спочатку дома по господарству, а потім на службі у сусіда – багача Нікітана. А коли трохи підростали, подавались на заробітки. Шість десятин неродючої землі на семеро ротів, віл, корова, та п’ять –шість овець. Непомірні податки не давали сім’ї діда вилізти з бідності і злиднів. Батько мій Феодосій Якимович, був третім в сім’ї. На відміну від старших Павла і Макара, закінчив церковно-приходську школу і тому вважався, по тих часах, грамотною людиною . Ростом батько вдався не в діда: був високий, плечистий, підтягнутий, з усмішкою на устах, очі карі, красиві, волосся кучеряве, чорне. До 1903 року взимку батько займався чоботарством та шорництвом, іноді підробляв у сусіда-багача, доглядаючи худобу, а влітку йшов не заробітки: бурлачив на Дніпрі, працював на виноградниках в Криму та на Херсонщині. В 1903 році, коли йому виповнилось 23 роки, прийшов час йти йому на військову службу. Особливо великого бажання служити, як згадував він пізніше, в нього не було, та раз довелося, то служив чесно і добросовісно, як і належить російському солдату. Служив на маньчжурському кордоні, спочатку в саперній частині, а пізніше в музичній частині піхотного полку. Приймав участь в російсько-японській війні, двічі був поранений, і за хоробрість був відзначений його величністю двома Георгієвськими хрестами ІІ і ІІІ ступеня. Додому повернувся лише в 1907 році після поранення руки. Йшов йому тоді 27 рік … За довгі роки служби батька господарство діда ще більше занепало. Добавилось їдоків, а достатки залишились тими ж. Старші брати обзавелись сім’ями, дітьми, та жили й досі поряд з дідом. Дід сильно постарів, а бабка Акуліна, не дочекавшись сина зі служби померла. Що й казати, нерадісну картину застав батько вдома. Стало питання, як жити далі?
– Що засумував Федосію? Що далі збираєшся робити? Як жити? – питали брати.
– Ще не знаю…
– А шукай ти, брате, вдову побагатше, немало їх нині японець залишив, женись, та йди з цього пекла. Сам бачиш, що ротів тут більше ніж робітників. Та й спадку ніякого, хіба що куток у цьому курнику, – радили брати.
– Та кому я такий потрібен? Голий, босий… На багатство піду – наймитом стану… – віджартовувався батько, та подумки погоджувався з братами, женитись таки пора.
Чи то вчасна порада, чи справа випадку – та почув батько, що в сусідньому селі Морозівці дід Оникій, що мав 9 дочок, цієї осені збирається видавать чергову – Катерину, і що найголовніше – дає за нею придане: півтори десятини землі, теличку, двох овець, ще й сто рублів грошима. Задумався батько і вирішив спробувать посвататись. Землі Морозівські були недалеко від нашого села, за пагорбом, чорноземні, і якщо прикласти сили та руки – можна буде і сім’ю прогодувати, – думалось йому.
– Не вік же тобі холостякувати, і так вже скоро 27 стукне. Та і в нас тут стало тіснувато,- казав дід Яким , – бери в свати от хоч би й Устима, та й з богом..
Так і порішили.
– Та ось біда, – турбувався батько – на чому ж ми поїдемо? Дорога хоч і не далека та не така й близька, щоб пішки йти, дід Устим не дійде. Не їхати ж на волові чи на корові. Люди засміють, – вголос роздумував батько.
– Та чого ж на корові ? А ти сходи до сусіда Нікітана, поклонись, попроси буланого коня і виїзд, може ж не відмовить, ти ж немало на нього погорбатився, а то й пообіщай ще відробити, він і дасть,- порадив дід. – Та й правда, це вихід – згодився батько .- Та чи згодиться дід Устим?
– Та де він дінеться, за стакан сивухи він на край світу піде, як наш Сірко за кісткою. Не ти перший, не ти останній …
Суботнім вечором, запрягши коня в розмальований фургон, батько під’їхав до хати, дід наклав у нього пахучого сіна, прикрив його стареньким рядном, збігав у дім, виніс хлібину на вишитому рушнику, бутиль самогонки і чвертку «смирновки» і скромовкою сказав:
– Ну з богом , синок! Дивись сюди – самогон для Устима, а «смирновку» прибережи для сватів, як діло почне ладатись. Цю паляницю залишиш їм, а взамін вони повинні дати свою. Благослови тебе бог,- і тричі перехрестив батька. – І не задержуйся , хмариться щось, коли б дощу не було.
Вислухавши дідове благословіння і настанови, батько перевірив чи все в порядку з упряжжю і рушив до двору діда Устима. Почувши прохання бути сватом, дід Устим загадково усміхнувся, повеселів, заметушився, характерно причмокнув губами, передчуваючи хмільне, розгладив бороду і сказав:
– Ну це я можу! В один момент! За мною не стане. Парубок ти гарний, за такого саму царицю умовим… Батько почервонівши від його похвали, попросив його поспішити.
– Тоді давай пошвидше, діду, час неранній, та ще й дощ гляди почнеться, бач як насупило.
Дід Устим довго себе ждати не заставив, нашвидку обполоснув лице з корита, натягнув домоткану, вишиту ще до весілля сорочку, брюки-галіфе, ще з часів російсько-турецької війни, змазав дьогтем чоботи, пригладив рукою чуб на голові і бороду і звичною скоромовкою сказав:
– Все Федосій, я готовий, помагай нам бог в доброму ділі, поїхали.
І проворно не по літах заскочив до фургону.
– А горло промочити взяв що-небудь, не забув? – додав , влаштовуючись зручніше на сіні.
– Взяв, взяв , дудусю. Поїхали, а то нас сам бог промочить, бач яка хмара насувається,- обізвався батько, з силою смикаючи віжки. Жеребець рушив, перейшов на галоп, фургон заторохтів, покотився, залишаючи хмару пилу за собою. Допитливі сусідки, мабуть здогадуючись куди і чого поїхали Федосій з Устимом, опершись на тини, лукаво переглядались і загадково усміхались їм вслід.
Батько все-таки був правий: скоро хмара на горизонті стала більшати, потемніла, ніби розбухла, піднялася, закрила пів неба і ніби зупинилась над подорожніми, і без грому і блискавки почалася злива.
– От чорт! І справді дощ. Як з відра. Буде наречена плаксивою,- натягаючи зіпун на плечі і ховаючи сиву голову під башлик, лаявся дід Устим.
Батько розтривожився. Струмені дощу попадали за комір, намокли коліна.
– Може і не їхать далі? Вернутись поки не пізно? – на душі стало кепсько і сумно – Може таки повернемось. Промокли ж зовсім. Як мокрі кури приїдем.- Ідея зі сватанням вже не здавалась батькові такою хорошою, як зовсім недавно.
-Ти що, з глузду з’їхав, Федосію? Блекоти об’ївся? Хіба в такому ділі можна вертатись. Так ти бобилем на все життя останешся. І мене старого на все село ославиш . Я ще ніколи в своєму житті не вертався зі сватання, піймавши облизня! Дощу злякався, чи що? Не глиняний же ти? Гони жеребця, не жалій, не бійся – не розмокнеш. А дощ? Дасть бог, пройде… Це ж, дурна твоя башка, хороше знамення, будеш багатий і на хліб, і на дітей,- бурчав дід під зіпуном.
-Ну що ж , поїхали. Тільки жаль промокли, як голандські півні, незручно такими-то в хату до майбутнього тестя вриватись, – відповів батько , поганяючи коня.
– Кажу тобі, не глиняні – не розвалимось. Ось тільки щось я примерз, може трохи зігріємось, а Федосію? -Терпи, дідусю, негоже хмільними до незнайомих людей являтись, та ще по такому ділу, -заперечив батько.
– Ну добре, добре, можна і потерпіти,- неохоче згодився дід.
Помовчали трохи. На батька ніби війнуло дитинством, щось піднялося в душі, захотілось зняти чоботи, зіскочити з фургона, і як колись в дитинстві, пустотливо пробігти по ще теплих калюжах, розбризкуючи воду на всі боки. І може не витримавши він би так і зробив, забувши про свою високу місію женихання, якби не помітив, що дощ так же несподівано як почався – перестав, і буланий вже доїхав до хати майбутнього тестя; якби не помітив яснооку, грайливу, запальну, гарну станом, повногруду дівчину, що надриваючись відкривала ворота, лукаво поглядаючи на батька.
– Чи тут живе пресвітлий князь Оникій зі своїми красунями нареченими? – сказав-проспівав Устим , злізаючи з фургону.
– Тут, тут, дідуню,- лукаво сртіляючи по боках очищами, відповіла дівчина.
– А як тебе звати, красуне? Чи не за тобою ми в таку негоду прибули? Відповідай! Ти яка по щоту будеш? – наполягав дід, допомагаючи їй справитись з важкими промоклими від дощу воротами .
– Я в сім’ї , дідуню, шоста дочка, а звати мене Онися, – розглядаючи пильно батька, промовила вона і круто повернувшись на одній нозі, так що аж спідничка роздулась копицею, відкривши стрункі ноги, стрілою побігла до хати.
– Ну Федосію, якщо і наречена така, то тобі голубчику пощастило, – вслід їй помовив дід Устим.
Та сталось так, що батьку не судилось женитись на черговій нареченій Оникія – Катерині. Чи то не сподобався він їй зразу ж, чи може хто другий був на прикметі, тільки відмовила вона рішуче, ткнувши батькові назад привезений хліб, тільки що «гарбуза не піднесла». Не допомогло нічого: ні досвід свата, ні його умовляння і розхвалювання жениха. Катерина і слухати їх не стала. Дід Оникій теж нічого певного не казав, тільки плечима здвигував, і бурмотів : « Що я, як вона скаже… Не хоче – заставляти не буду. Нехай сама вирішує.» Сватання з ганьбою провалилось. Нашвидку попрощавшись і відчуваючи незручність, свати поспішили з хати несолоно сьорбавши. Дід Устим лаявся як тільки міг, а батько в душі радів, що йому відмовили. Не зачарувала його Катерина. Сподобалась йому Онися, що виглядала з-за печі, пускала бісики та загадково посміхалась, запала в душу з першого погляду.
Дід Устим сердився:
– Барони-фараони, їдять їх мухи, жених їм не такий, подавай їм красеня писаного. Та й ти , Федосію, як дурень набитий, як обісцяне теля, стояв ослом посеред хати. Хоч би словечко сказав. Тільки й робив, що очима за піч стріляв, думаєш не помітив? Та й Катерина це помітила, от і відбрила, так тобі й треба. Що ж тепер люди скажуть? Ну скажи!- все більше розпалювався дід.
– Та досить вже лаятись, думаєте мені приємно з гарбузом вертатись. Ну винен я. Правду ж кажуть «не заючи броду – не лізь у воду». Краще ось візьміть , горло промочіть,- подаючи бутилку сивухи , примирливо мовив батько.
Дід поспішно тремтячимм руками вихватив з рук батьку спиртне і тільки вдоволено кректав після кожного ковтка сивухи.
– Міцна , стерво. Первач чи що?
– Не знаю , батько десь дістав.
Дід ще кілька разів приклався , після чого очі його подобріли, затуманились , а потім і зовсім примовк, задумався про щось своє. Ніч стояла тиха, тепла, світла, яка тільки в наших місцях буває після дощу. Місяць виповз з-за хмар і освітив все навколо. І тільки , порушуючи тишу, похрипував жеребець, та було чути далекий гавкіт сільських собак.
Зненацька спочатку неясно, а тоді все виразніше почувся тупіт коня.
– Дідусю, чуєте? Таке як хтось нас доганяє, -затурбувався батько.
-Та кому ми нужні,- пробурмотів вже захмелілий дід.
В ту ж хвилину, з пітьми хропучи і бризкаючи слиною , вилетів кінь, на якому босяка, простоволоса сиділа Онися.
Батько зрадів:
– Діду, а діду , дивись-но хто нас догнав.
І звернувся до дівчини :
– Щось трапилось?
-Та нічого – захекавшись від шаленої гонки , грайливо відповіла вона.- Що розгубився ,женишок? На тобі мою паляницю, і дай мені свою. Ще ж не вспів з’їсти? Я за тебе вийду заміж. Чого насупився? Чи може сподобалась, не люба?
Батько від несподіваного щастя , що само прийшло до рук , та радості ще більше збентежився, язик ніби застиг в роті, слова не йшли. Виручив дід Устим.
-Як же ти могла не сподобатись? Така гарна ! Не даром же він все зирив на тебе за піч . Ми згодні… – випалив дід.
– Та я ж дідуню не вас питаю, жених то мовчить.
– І я згоден,- нарешті прийшов в себе батько.
– Ну так давай свою паляницю, мій любий,- не сказала, проспівала Онися протягуючи руки до батька.
Очі її заіскрились, лице почервоніло, лукава усмішка не покидала лице. На оголених ногах тріпотіли місячні зайчики від калюж. Так і сиділа на коні з протягнутими руками, поки знічений батько шукав під рядниною хлібину.
– Візьми, моя голубонько, спасибі тобі, рідна,- передаючи хліб прошепотів батько, проте так щоб Онися почула.
– І тобі, Федосію , спасибі, – потупивши очі промовила вона. – То я поскакала? А ви розвертайтесь, та не дуже від мене відставайте, – сказавши те, круто повернула коня, який галопом поніс її в темноту.
-Розвертайся, чого вирячився,- наказав дід.
Батько від нежданого щастя, сидів непорушно і чомусь таємниче усміхався.
– Оце тобі свєтопреставлєніє, оце тобі цариця-горлиця! Чого сидиш болваном, повертай,- вже нетерпляче прикрикнув дід Устим на батька.
Батько, ніби опам’ятавшись, слухняно потягнув лівий повід і жеребець спочатку, нерозуміючи хазяїна, помотав головою, а потім неохоче послухався.
Було вже за північ, коли свати знову під’їхали до двору Оникія… В хаті стояв шум і гвалт. Дід бушував. Він вже встиг ременем випороть Онисю і тепер накидався з кулаками на матір.
– Це ти, стара перечниця, виростила таких непутящих дочок. Наплодила цілий виводок, а тепер від них тільки сором на всю округу.- Та голос його поступово почав стихати, верх брав жаль до дочки та жінки. Онися у кутку голосно ридала, захлинаючись .
– Що це ти плачеш, дівко? Чи не від щастя?- обізвався до неї дід Устим, заходячи в хату.
– Батько б’ються і лаються, – ще схлипуючи відмовила вона.
– Як так? – здивувався дід, – хіба не він тебе послав нам вслід?
-Та ні дідуню, це я сама схватила хлібину, на коня і за вами. Ой, що ж тепер буде?.. Порятуйте , дідуню, – пригортаючись до діда, промовляла вона знову заливаючись сльозами.
– Заспокойся рідна, лиш би ти була згодна заміж іти, а старого я вламаю, – язиком, що вже плутався від випитого, промовив дід і підступив до Оникія.
Оникій, для годиться, ще трохи поламався, а тоді й дав згоду. Баба Іра, мати Онисі, схлипуючи підійшла до молодих, тричі перехрестила, благословляючи. Сватання відбулось. Вже сонце виглянуло з-за горизонту, коли добре захмелілі свати виїхали додому.
Через два тижні справили весілля. В домі діда Якима з’явилась ще одна, третя невістка. Так утворилась сім’я моїх батьків: Чуйко Феодосія Якимовича та Рогової Онисії Оникіївни. Йшов моїй мамі в ту пору шіснадцятий рік.
Спочатку жили, як і вимагав звичай, у діда Якима. Та чим далі – тим складніші ставали стосунки між сім’ями братів. Часто виникали сварки, які звичайно починались між невістками через дітей, а закінчувались загальним кагалом, в якому часто словесні баталії переходили в загальну бійку .
По слову вже постарілого діда Якима, вирішили сім’ю мого батька відділити. При розділі йому виділили півторарічне лоша, десятину землі, старий сарай на розбір. Брати допомогли поставити хатинку на краю села на землі даній в придане. До осені 1913 року батьки вже перебрались в свою хату, до того часу в них вже народився син, а мій старший брат Григорій. Та самостійно похазяйнувати довелось моїм батькам недовго.
Настав пам’ятний 1914 рік. Пострілом в Сараєво почалась перша світова війна. Страшна військова машаина кайзера Вільгельма запрацювала на повнку силу. Нашому царю-батюшці знадобилось гарматне м’ясо. І батька, який вже відслужив дійсну службу, в першу чергу призвали і зразу ж направили на фронт.
Мати залишаючись одна на господарстві з малою дитиною на руках, ридаючи від непоправного горя, провожала батька, примовляючи:
– Ти хоч не лізь в саме пекло, під кулі, а то залишимось ми з Гринею сиротами, що ж я робитиму без тебе? Як житиму?
– Помовчи Онисю, і без твїх сліз гірко. Така моя доля солдатська, куди всі – туди і я…
Більше півроку нічого не чула мати про батька, по ночах гірко плакала, проклинаючи свою долю і ту ніч, коли вирішила вийти заміж за батька.
А батько, потрапивши з перших днів на фронт, зразу ж опинився у кривавій бійні, яка відбулася 26-28-го серпня на Золотій Лині під керівництвом А.А.Брусилова. В тім бою був тяжко поранений і знову в плече…
Тільки пізньої зими мати отримала довгождану вісточку від батька. Він повідомляв, що поранений, і знаходиться на лікуванні в шпиталі на станції Золотоноша, і що скоро, мабуть, по комісії вернеться додому назовсім.
Ранньою весною 1915 року батько вже був дома, та ще довго відчував слабкість, погано слухалась права рука. А в березні сталася нова біда – батько захворів на сипний тиф і видужав лише влітку, коли вже терба було збирати врожай. Господарство, яке ще й не наладили так як треба – повністтю розорилось.
По селу повзли чутки про забастовки і повстання робітників, про боротьбу комуністів проти царя, за землю, проти війни, за свободу.
Невеселі думки мучили батька: господарство розорене, він майже каліка, по чиїйсь волі і безрозсудності ллється кров на війні. Не раз задавав собі ці питання, та відповіді не знаходив. Він добре знав, що в окопах солдати не мають бажання лити кров і помирати, у них інші думки, такі ж невеселі як і нього самого. Вони думають не про присягу царю, а про землю, про своїх рідних і близьких. Батько бачив немало таких калік як і він сам, та бачив і інше, як поряд в нашому ж селі забезпечено і на широку ногу живуть Квітницькі, Мамичі, Нікітани – місцеві багачі. Вони як і раніше влаштовують гулянки, п’янки, роз’їзжджають на шикарних виїздах. Хоч як погано було поінформоване село в той час та все ж і туди доходили іноді потріпані газети «Звезда», «Окопная правда»,в яких зрозуміло і доступно пояснювалось чому робітники ведуть боротьбу з капіталістами, а бідні селяни з поміщиками.
До батька, як до людини грамотної, тягнулись фронтовики, вдови, біднота і він як міг тлумачив написане в газетах.
Працював батько по господарству багато, був майстер на всі руки, і столяр і тесля, і чоботар, при потребі міг і піч викласти. До нього звертались вдови, просячи про допомогу по господарству. Мати теж старалась в міру своїх сил, вдень порала господарство, а вночі пряла.
Жовтнева революція прийшла в наше село лише в 1922 році , коли мені було три роки. До цього в наших краях бушувала громадянська війна, влада переходила з рук в руки не один раз.
З приходом в село радянської влади при розподілі земель поміщиків і багачів, батьку як інваліду, держава дала ще дві десятини, тепер у нас стало чотири з половиною десятини землі, з якої чотири десятини – орна земля. Батько прийшов з розподілу землі схвильований і радісний.
– Все, мати, відвоювались, добились свого. Наша тепер земля, радянська від краю до краю. Нині належить вона тим хто її рідну, обробляє.
І його можна було зрозуміти. Для нього, селянського сина, потомственного хлібороба, не було більшого щастя, як орати, сіяти, вирощувати хліб. Батьки з новими силами взялись за роботу на своєу шматочку землі. Кінь, корова, кілька овець, домашня птиця – таким було господарство батьків до часу колективізації.
– Ну що, Петро, ти вже мужик, пора братись за діло, ось купив тобі гармошку, а Грицькові скрипку, буде в нас квартет. Ще ось матері бубон зроблю, щоб не скучала на нас дивлячись, – якось мовив батько.
– Тільки бубна мені і не хватає. Я ось подивлюсь, подивлюсь та почну з вас лоботрясів бубни вибивать, – незлобливо відповідала мати.
Я було спочатку, по дурості малолітства, подумав що гармошку купили мені для забави, та після кількох порок ременем, зрозумів, що це не забава, а сувора школа.
Я, хоч і під погрозою ременя, гармошку полюбив і вже скоро навчився виконувать нескладні мелодії. Далі більше – через пару років наша сім’я довгими зимовими вечорами, коли в батьків випадала вільна хвилинка, ми злагоджено всією сім’єю грали ніби справжній оркестр. Сусіди над нами посміювались: чудить Федосій. Мати бувало теж сердилась, та батько незмінно відповідав, що будь-яке вміння за плечима не носити.
Швидко пролетіли дошкільні безтурботні роки і в пам’яті від них залишилось небагато, крім закладеної батьком палкої любові до музики, пісень і до всього пов’язаного з ними.
Наближались шкільні роки пора. Хлопці, мої дружки готувались до школи, готувався і я: вчився читати, рахувати на паличках. Підійшло перше серпня 1927 року. В школу привів мене мій старший брат Григорій. Розсадили нас всіх за парти: дівчаток зліва, хлопців – справа. Я дуже хотів сидіти разом з Ванею, своїм двоюрідним братом, та він був на голову нижчий за мене і його посадили за першу, а мене за останню парту. Я чинив опір і тут же отримав різкий удар лінійкою по пальцях від вчителя Максима Миколайовича, може тому і досі пам’ятаю як його звали. Колишній офіцер – він був строгим і справедливим.
Вже в першому класі я дізнався, що таке «ТСОЗ», «індустріалізація», «смичка», чому потрібен лозунг «п’ять за чотири». Знав я і те, що наша країна створена В.І.Леніним, і що вона єдина в світі держава робітників і селян. А дещо пізніше ми всі і особливо хлопці, уявляли себе Папанінцями, Челюскінцями, Чкаловцями…
Вчився я не дуже рівно. Ті науки, які мені подобались (арифметика, фізика, географія, співи) я засвоював дуже швидко і добре, а от те що не подобалось, особливо хімія, біологія і інші я вчив неохоче, тільки так щоб не залашитись на другий рік. З ранку і до обіду – я був у школі, після обіду вчив уроки, доглядав за худобою. Так і проходили роки. Коли випадав вільний час, бігав разом з іншими хлопцями босий, в коротких полотняних штанях і сорочці на Сулу купатись, лазили по чужих городах, через що не раз попадало від батька чи брата. Мати ж мене ніколи не била, як найменшого завжди жаліла, старалась залишить мені найсмачніший шматочок. Батько це добре бачив і потурав цьому, а брат злився і відігравався на мені, коли батьки не бачили.
Добре запам’ятався мені 1929 рік – початок колективізації в нашому селі. Важкий і неспокійний був час для моїх односельчан. Цілими днями аж до пізнього вечора сварились батько і мати: вступати чи не вступати в ТСОЗ, як його тоді називали. Мати довго і затято опиралась, умовляла, плакала, злилась і лаялась і знову плакала доказуючи батькові, що треба підождати, подивитись, що з цієї затії вийде, може все це ще й обмине нашу хату…
– Яка ти в мене, Онисю, вперта, як корова в ярмі. Ніяк не зрозумієш своїм курячим розумом, що далі так жити як ми живем, не можна. Вся Русь і Україна стали тепер на новий шлях,- вмовляв її батько.
– Та яке мені діло до твоєї Русі? Вона чи що нас годувать буде? В неї їсти проситимеш? До мене ж прийдеш, а що ж в домі зостанеться, як все в твій ТСОЗ заберуть. Не бувати цьому, помру, а не піду, до сліз свого жалко, того що нажито тяжкою працею.
– Та досить вже тобі! Перестань! Несвідома ти в мене. Твоє тобі і зостанеться. Лягай краще спати, пізно вже. ..
І так кожен вечір, а то й ночами пересварювались батьки. Йшла ломка, справжня ломка селянських основ. Батько наполягав на своєму: мов не для того спину гнув з дитячих літ і став калікою на війні, щоб знову жити по старому, мов і в газетах про це пишуть.
– Та піди ти зі своїми газетами за вугол! Обман все це.- затялась мати.
Відомо, що вперте і лихе плем’я жінки, їм би владу, будь-яка змогла б переконати свого чоловіка, що в нього за ніч роги виросли, і ті б повірили і почали буцатись.
Насправді, затіяли мужики нашого села створить ТСОЗ, та забули своїх дружин спитати і через два тижні від нього ні коня ні інвентаря не залишилось. І знову почали чоловіки мітингувати, та тепер вже мова йшла не про ТСОЗ, а про колгосп, про який люди чули тоді різне: і що під одним одіялом спати будуть, і з однієї великої дерев’яної миски їсти, і що діти будуть спільні, а держатимуть їх в яслах з яких скот годують. Багатії посміювались, надіючись, що і з колгоспом вийде так же як і з ТСОЗом. Батько вагався, а мати твердо вирішила з колгоспом перечекати, нехай інші спробують як там.
– І все ж, мати, я думаю, як не крути не верти, а іншої дороги як в колгосп, нам нема,- щодня бурчав батько. І мати здалась. Любила вона батька, та й привчена була в усьому його слухатись. В жовтні 1929 року батьки вступили до колгоспу, який назвали «Серп і молот». Батька тут же призначсили завхозом. Та ще й після цього довго ще односельці збирались до нас на вогник, послухати музику, а головне порадитись з батьком, як бути? Чи вступати до колгоспу? Радились, сперечались, а дехто й погрожував батькові за те, що поспішив першим вступити до колгоспу, з тим і розходились по хатах, залишаючи густий тютюновий дим.
Батька в селі поважали, з ним радились,до нього прислухались,в кожній суперечці основне слово було за ним. Він днями і ночами пропадав в колгоспі, роботи було непочатий край, додому приходив пізно, зморений, заклопотаний. Мати притихла, старалась у всьому його підтримувати, хіба що іноді ревнувала його за те що надто багато біля нього в колгоспі крутилось молодих дівчат. Батько віджартовувався і знову в сім’ї був мир і лад.
Добре запам’ятався мені день, коли на свято урожаю до нас в колгосп прилетів перший літак. Збіглися всі колгоспники і дітвора не зелений луг і звідки скільки взялось – весь луг заполонили. Був мітинг, а потім льотчики піднімались в небо з ударниками праці і пролітали з ними круг під загальне захоплення…Пам’ятаю, як сильно хотілось мені політати, та батько не дозволив – мовляв підростеш сам полетиш, – сказав він. І сам відмовився летіти, мабуть пожалівши мене. Жити ми стали в достатку, дружно і добре. Пам’ятаю першу ялинку в нашій школі. Яка була красота. Горіли на ній різноколірні вогні, були музика, танці, на сцені виступав наш шкільний хор. Батьки нам дружно аплодували. А скільки було хвилювань, скільки радості в дитячих серцях.
Продовження ( мовою оригіналу)
Жить мы стали в достатке, дружно и хорошо… Помню первою новогоднюв елку в нашей школе. Что была за красота! Горели на ней разноцветные огни, музыка, песни, танцы, на сцене выступал наш школьный хор. Родители нам дружно хлопали. Сколько волнений, сколько радости было в наших детских сердцах.
Весной 1931 года нашу семью постигла непоправимая утрата – от заворота кишек скончался отец. Не стало родного нам человека, кормильца, друга. Мать за сутки постарела, сгорбилась, покрылась сединой. Помню ее душераздирающие крики и рыдания. Хоронили отца всем колхозом, с траурным митингом и духовым оркестром, на могиле почему-то и до сих пор стоит почерневший от времени высокий дубовый крест. Для семьи наступило тяжелое время. Брат Григорий бросил учебу на курсах бухгалтеров и по путевке комсомола уехал на Донбас. На хозяйстве остались одни мы с матерью. Шел мне тогда 12-й год. Я горько переживал тоску и слезы матери и старался помочь ей во всем, чем только мог, что было в моих силах. Как-то подошло время ломать кукурузу в огороде и мать сказала:
– Родной мой, остались мы теперь сиротами, не на кого опереться, жить нужно. Зима придет, она спросит, что делали летом? Бери-ка корзину и пойдем ломать кукурузу.
Я старался изо всех сил, мать благодарно посматривала на меня. Но вскоре от неопытности и непривычки на моих ладонях появились водянистые мозоли, но я молчал и ломал с каким – то остервенением, до последней возможности, пока мозоли не лопнули. Острая нестерпимая боль пронизала ладони, я скривился, до крови закусил губы, слезинки невольно покатились по щекам.
Мать, заметив это, подошла, ласково погладила по голове и со слезами на глазах сказала: – Ничего, родной мой, это пройдет, это с каждым бывает от непривычки,- и попавшим под руку лоскутом, перевязала мне ладони. Сколько лет прошло с тех пор, но боль первых трудовых прорвавшихся мозолей на моих руках, я хорошо помню до сих пор. Наступила весна, солнечная, ароматная, с теплыми короткими, первыми грозами, буйством трав, терпкими запахами полей и лугов, с птичьим разгулом. Дела наши понемному стали входить в колею. В заливах реки в этот год на редкость хорошо ловилась рыба: караси, щуки, плотва, вьюны. Ловили мы рыбу с мальчишками обыкновенными плетеными из лозняка корзинками и нередко я приносил домой по целому ведру рыбы. Мать радовалась, подхваливала, часть сушила на весеннем солнце про запас. Но однажды я перестарался. Во мне победил азарт рыболова и мы с двоюродным братом выследив где поставил ятери дед Палимон, на рассвете следующего дня, как воришки, потрусили их, и бросив на воду ятеря, убежали домой с ворованной рыбой. Дед, не будь дураком, в свою очередь проследил нас и сказал дяде Павлу, отцу братишки. Ох и влетело нам от него за эту проделку! Долго я еще после этого не мог сидеть на своем мягком месте. С тех пор моя рука не стала подыматься на чужое. Лето 1932 года, несмотря на дождливую весну, выпало жарким, ни одного дождя, по которому тосковали поля и луга, уже давно сменив свой буро-зеленый наряд на золотисто-желтый. Дождя ждали, с тревогой поглядывая на поля и огороды, которые от жажды увядали, но его не было. Грянул неурожай, надвигался голод который все сильнее своей мертвецкой рукой охватывал весь юг и Поволжье страны. Пришел он и к нам в дом. Съедобным стало все: и ботва, и крапива, и мороженый картофель, и даже деревянные опилки. К весне 1933 года и вовсе стало невыносимо. Опухали ноги, наливалось свинцом тело, целые семьи вымирали голодной смертью. Начались беспорядки, воровство, убийства. Расстаскивалось колхозное добро, по ночам резали скот, свиней, лошадей. У нас уже окончились какие были запасы. Положение стало крайне тяжелым, невыносимым. Мать, теряя силы, старалась спасти мне жизнь. Но до нового урожая еще далеко, и мы решили податься к брату Грише на Донбас.
– Если и придется помирать с голода, то всем вместе,- сказала мать, приняв решение ехать.
До ближней станции Глобино 18 километров мы пешком добирались двое суток, силы были на исходе. Зато с поездом нам повезло, сели на попутный товарняк и через сутки были на станции Еленовка, где нас ждал Григорий. Брат помог матери устроиться судомойкой в рабочей столовой, в бараке нам отвели угол и одну койку. Моя забота была отоваривать продовольствеиные карточки. Здесь мы прожили до августа месяца. Придвигалась пора мне идти в школу и мы снова вернулись в свое село, в запустевшую хатенку. К этому времени вызрел хороший урожай и селяне начали немного отходить от голода. Нам оказал помощь колхоз и мамины сестры. Мать пошла на работу и мы стали жить как могли. Учебу в школе я не прерывал и за это сердечное спасибо маме, которая настояла на этом.
Шло время, мне исполнилось 14 лет. В 1934 году закончил семилетнюю школу. Я многое постиг и в нелегком крестьянском труде: умел пахать, на лошадях и на быках, сеять, пасынковать табак и выполнять другие работы. Зимой, когда появлялось свободное время, я часто забегал в колхозную кузницу и столярную мастерскую. Мастерил скамейки, столики, лавки, складные ножики, и другую утварь. А однажды, с соседним мальчишкой Федором смастерили даже деревянный самокат и катались на нем с горки, не раз набивая себе кровавые синяки.
С упоением я увлекался игрой на полубаяне, который купил мне в Донбасе брат Григорий, взамен гармонии, обмененной мною в голод на буханку хлеба.
Но вот закончилась учеба в семилетке, стал вопрос что делать дальше? Многие мои товарищи подали документы в техникумы, на рабфак, непреоборимо тянули меня к дальнейшей учебе. Мать горячо :одобрила мое намерение и я послал документа в Кременчугский техникум механизации сельского хозяйства. Сдал вступительные экзамены, набрал 11 баллов, но по конкурсу не прошел. Домой возвращаться стыдно и я подался в Харьковское педагогическое училище, надеясь на удачу, а еще и на то, что директором этого училища был мой земляк, товарищ моего отца, Илларион Иванович Малько, и, авось, поможет. В училище, как и следовало ожидать, пора вступительных экзаменов давно закончилась, студенты набраны, вакансий нет. Директор внимательно выслушал меня, посмотрел экзаменационный лист и атестат, затем здесь же в кабинете заставил меня сыграть несколько вещей на полубаяне, и неожиданно сказал:
– Мы примем тебя, но с испытательным сроком. Это значит, что за первый семестр ты должен сдать все дисциплины не ниже чем на хорошо.
– Ой, Илларион Иванович,- вырвалось у меня. – Я так буду стараться, так… что обязательно сдам…
– Хорошо, хорошо. Я верю тебе. Но вот беда, на какие шиши ты будешь жить? Денег-то ведь у тебя нет? Мать тоже вряд ли поможет, а стипендия тебе не положена. Ты об этом подумал?
Я растерялся. Не знал, что ответить. Я и впрямь об этом не думал.
– Не знаю. – Откровенно ответил я.
– А не мог бы ты поработать массовиком в нашем студенческом клубе? Играть по вечерам молодежи. Как ты на это смотришь?
– Спасибо, большое вам спасибо за все… Илларион Иванович,- прыгая от радости, ответил я.
– Вот и решили. Иди в общежитие, устраивайся, а я поговорю с кем надо.- Закончил он.
До сих пор не знаю, почему мне так повезло. Возможно директор пожалел меня, как сына своего друга, возможно был недобор, но думаю, что скорее всего первое. Так или иначе, но я стал студентом и массовиком. Слово свое я сдержал – экзамены за первую четверть сдал успешно и был зачислен теперь уже настоящим студентом.
Кто не знает, как быстро летят студенческие годы? Не успел сдать одну сессию, за ней другая, третья, четвертая… ? И вот уже выпускные экзамены, а за ними назначение на работу. Кончились детство и отрочество. Летом 1937года я уже работал в Пронозвской неполной средней школе учителем по арифметике, рисованию, пению, а вскоре был назначен классным руководителем 4 «Б» класса.
Село Пронозовка располагалась в восьми километрах от моего родного села, и я имел возможность по выходным посещать мать, помочь ей в чем появлялась необходимость. Однако работать мне пришлось совсем недолго. В мае 1938года в моей жизни произошли коренные изменения. Я был призван в ряды Красной Армии, на службу Родине, где нахожусь и по сей день.
Когда-то, еще будучи мальчишками, мы, ребята, очень жалели, что опоздали родиться, и что не нам досталась революция и гражданская война. И все же мы белых, хотя и воображаемых, били, собираясь на выгоне и оседлав палку или подсолнух, с лозой вместо шашки носились в степи, а девчонки махали нам рученками.
А теперь пришло время стать настоящим воином, подошло время проститься с родными местами, с отцовском домом, о котором я лучше не скажу, чем это сказал поэт А. Шенгелиа: ” Он был моим – отцовский дом: В нем я родился, вырос в нем, Окошки, дверь, очажный дым,Я знал, все было в нем моим”.
Наступила новая, доселе неизвестная полоса в моей жизни и судьбе.
НА СЛУЖБУ РОДИНЕ
Весна 1938 года в наших местах выдалась дружной, теплой, солнечной, душистой, ласковой. Дружно зазеленели луга, поля, сады одели свой бело-розовый, благоухающий наряд. Персики, за ними черешни, груши, яблоки зацвели, обрядились в свое свадебное убранство. Стоят задумчивые, величавые, как невесты, собравшиеся к венцу. Все потянулось к жизни, к солнцу, настраивая наши молодые сердца на лирический лад.
В это апрельское утро заря занялась с каким-то звоном, с плывущими как паруса облаками в небе, и с ослепительно радужно искристыми красками на земле. Не замечали этого только колхозники колхоза «Победа» – стояла страдная пора, сажали табак. Они торопились высадить рассаду в благодатную землю, чтобы она имела запас влаги, вдохнула в стебельки жизнь, а ласковое солнышко потянуло их вверх.
Не стояла в стороне от этих забот и наша школа. Ученики старших классов дружно, с песнями вышли в поле, чтобы помочь отцам, матерям, старшим братьям и сестрам высаживать рассаду,поливать, подвозить воду. Ребята старались, работа спорилась, классы соревновались между собой, хотели закончить работы пораньше, чтобы получить разрешение председателя пойти бесплатно в колхозный клуб на просмотр кинокартины «Чапаев».
Казалось ничто не предвещало в этот день треволнений. Но вот на рядках табака появились председатель колхоза И.Ф.Скрыль, директор школы, а за ними Вера, худенькая девушка,посыльная сельсовета. Направляясь на навстречу, я предвкушал похвалу за отличную работу ребят, ребята действительно старались. Но, что это? Лицо председателя озабочено, на лбу морщины легли, с лица прошла улыбка, ставшая уже привычной, озабочен был и директор Павел Николаевич. И только синеглазая веселунья Верочка, беззаботно болтая, плелась за ними.
– Молодцы, молодцы ваш ребята, вижу им первым смотреть фильм,- подходя заметил председатель.
– Стараемся, Иван Федорович, еще каких-нибудь полчаса и закончим, помоемся и в кино,- не выдержав, похвастался я.
– Только, видимо, без вас, – заметил директор школы.
– Да, тут ведь, такая штука, Петр Федосеевич. Вот Верушка повестку принесла. В армию вам надо идти, так сказать, стать защитником нашей Родины, вот какая штука, – сказал председатель.
– Так, так, Петр Федосеевич, Иван Федорович правду говорит,-подтвердил директор. А жаль вас отпускать. Правда, еще может быть всякое. Это пока только на медицинскую комиссию, наверное, вызывают,- рассуждал вслух директор.
– Не утешайте себя, Павел Николаевич, вон он какой молодец, без задержки, да еще в летчики или моряки, – похлопывая меня по плечу, сказал председатель. И далее продолжил:
– Не горюй, парень, армии такие нужны – молодые, грамотные, здоровые ребята, кому же тогда служить, если не вам!
– Да, вы правы Иван Федорович, – согласился Павел Николаевич.
Я сначала никак не мог сообразить о чем они толкуют. А когда дошло, не ведая того, что так положено военному человеку, вытянулся в струнку и выпалил:
– Есть! Быть защитником!
Оба они на этот раз, не сдерживая улыбки, посмотрели на меня теплыми глазами.
– Ну, чем не солдат? -На этот раз совсем рассмеявшись, сказал Иван Федорович. А проводим мы тебя Петр, как подобает: всем колхозом, всей школой.
– Я правильно говорю,- обратился он к директору и Вере.
– Конечно же, о чем разговор! Ведь он не только учитель, но и комсомольский вожак села,- заметил Павел Николаевич.
– И хороший музыкант,- добавила Вера из-за спины председателя.
Мне было и лестно, и немного неловко от таких похвал, да еще в присутствии ребят, что стайкой собрались вокруг, нас навострив уши, уставив на нас любопытные глазенки.
Радость вошла в мою жизнь. Давно, еще с малых лет мечтал стать военным. В них мне нравилось все, и подтянутость, и молодцеватость, и какая-то строгость и аккуратность, А, главное, чего греха таить, до фанатизма любил военную форму и ремни через плечо. Бывало часами с завистью смотрел я на военных, возвращавщихся со службы или приехавших на побывку, и щеголявших формой, завлекая девушек села.
Еще в школьные годы нас готовили к защите Родины. Предметом гордости каждого из нас был полный комплект значков БГТО, :, Ворошиловского стрелка и других. Как интересно проходили у нас уроки военного дела. Военрук сумел с детских лет внушить нам уважение к ратному труду солдата. Так что я был готов и ждал этого момента, и все же, подошел он неожиданно и немного ошеломил меня.
После ухода товарищей я долго стоял как зачарованный, пока не услышал пытливые детские голоса:
– Петр Федосеевич! А как же мы останемся? Мы так привыкли ж вам,- посыпались вопросы.
-Не беспокойтесь, ребята. Это пока еще только на комиссию,-как мог успокаивал я ребят. Давайте лучше быстрее кончим и айда в кино.
– А вы с нами пойдете?
– Обязательно ребята, обязательно, – успокаивал я их, чтобы хоть как-нибудь заодно с ними успокоить себя. Кинофильм «Чапаев» я видел не один раз. Но на этот раз он захватил меня так, что на время забыл о том, что меня ждет завтра.
Наступил вечер, запомнившийся мне на всю жизнь. Закат был торжественно – величавым, задумчивым, немного печальным, наполненный ароматом цветений. К клубу сошлись молодежь, васыв о дневной усталости. Пели задушевные песни, плясали. Я же старался играть без устали, словно бы сердцем чуял, что прощаюсь о беззаботной мододостью,что со многими мне уже не увидеться никогда.