Народився я в селі Броварки Градизького району Полтавської області в 1950 році. Село Броварки тягнулись тоді вздовж однієї дороги від Бугаївки до Мозоліївки більше ніж на 3 кілометри. Хатки стояли вздовж дороги, огорож не було, де не де були лати або тини. На тинах звичайно висіли глечики або горшки. Від дороги відходили стежинки.
Село стояло на підвищенні, а внизу починались болота (Сулинські плавні). Очерет там ріс в два людських зрости, рогіз, лопушняк. А, приблизно в районі навпроти сучасної дороги, що веде від зупинки до Горошинської траси, в сторону радгоспу (с.Шушвалівки), тягнувся солончак. По ньому можна було добратися до Шаманського болота. Частина болота була заросла очеретом, вода була чиста-чиста, можна було пити. Глибина була десь по шию. Дно встелене ряскою, в болоті водились карасики і в’юни. Ми малими пропадали на тому болоті, купаємось, а тоді назбираємо сухих коров’ячих кізяків, палимо вогнище і печемо картоплю. Та печена картопля запам’яталась на все життя, а ще мамин хліб. Де б я не був, всім своїм друзям розказував, що нічого смачнішого за все своє життя за спечений мамою хліб не їв. Хліб, тільки витягнутий з печі, з помазаною олією шкірочкою, а тоді ще й часничком.
Ще тільки недавно закінчилась Велика Вітчизняна війна, і всі розмови дорослих точились тільки про війну і ще про роботу. Пам’ятаю сиджу маленький за комином на печі, а в хаті мужики ведуть розмову про війну. І все їм ясно і зрозуміло, а мені просто цікаво. Тоді я завжди дивувався, чому вони обговорюють завжди те й саме і їм це цікаво, а мені це скоро наскучувало, і потрібно було дожити до сивини, щоб зрозуміти – то було їхнє життя і вони не могли його не обговорювати, переживши схожі почуття вони добре розуміли один одного, а мені малому це тоді було ще не зрозуміло.
Село було дуже співоче. Було йдуть жінки «на рядки» під Кір’яківку і співають. А як вечір – то всі кутки ніби перегукуються піснями, то з Ковалівки чути, то з «Комсомольця», а то й тут, біля церкви.
Батько мій, Малько Іван Никифорович відслужив строкову службу з 1933 по 1937 рік. В 1941 році був призваний на перепідготовку на два місяці в травні, під Рогачевим. Тож війна застала його в армії, пройшовши всю війну, закінчив її в Берліні в 1945 році, і аж в грудні повернувся додому.
В 1957 році я пішов у перший клас. Вчились ми в «червоній» школі, клас наш був в тому крилі де пізніше була пошта. Моєю першою вчителькою була Ірина Пилипівна, строга і справедлива. Сидів я в середньому ряду на третій парті, поряд з Гришею (попівським сином).
Одного разу, вийшовши на перерву, я побачив, як через наше село йшла якась військова частина, може полк. Машини тягли пушки, на машинах сиділи солдати, а ззаду йшла піхота. Кожен взвод приблизно на відстані 30 м один від одного. Та ще й пісню співали. Я думаю, що саме тоді мені захотілось стати військовим. Ігри у війну в нас були постійно: лозину між ноги і поскакали на «коні» як Чапаєв чи Ковпак. Робили з дощечок автомати, гвинтівки, кулемети. Іноді гра затягувалась до пізньої ночі.
Ще літом грали в лапту причім всі від малого до старшокласників. Зимою спускались з могилки на санках, гроп’яках.
Крім ігор у кожного були свої обов’язки: доглянути за кролями, накосити трави поросятам корові, нагодувати курей, качок і гусей. У мене був улюблений гусак, він водив стадо шість років. Сам двічі в день водив табун гусей в степ ( який починався майже зразу за городами ), і на луки . Причому завжди оглядався, якщо якесь гусеня зазівається чи зверне в бік, він повертався і дзьобом заставляв його вернутись в стадо.
В восьмому класі у нас почалась допризовна підготовка. Я получив першу повістку з’явитись в Бугаївку з милом, полотенцем, кружкою і ложкою. Це було така честь для нас. Ми жили в старій школі, матраци на полу, умивальники в дворі. Зранку обмивання по пояс, сніданок ( чай, кусок хліба, масла і справжньої тушонки). Обов’язкова стройова підготовка. До цього часу я вже точно знав, що буду військовим. Але яким?
В старших класах у нас викладала російську мову та літературу Марія Михайлівна Басович. Для нас це був подарунок долі. Вона так подавала матеріал, що я двічі перечитав «Війну і мир» Л.Толстого, «Тихий Дон» і «Підняту цілину» М. Шолохова. Читав я запоєм, особливо вразили мене книги «Фрегат «Паллада» і «Порт-Артур». Все більше я переконувався, що стану тільки моряком. Звідки в мене, хлопця з Полтавщини, який ніколи в житті не бачив моря з’явилось таке бажання, така тяга до моря? Може доля. Просто хотілось бути моряком, про спеціалізацію якусь я навіть і не знав. І тут мені в пригоді став мій викладач фізкультури Магда Олександр Олександрович. Він, єдиний з усіх оточуючих, підтримував це моє бажання, допомагав готуватись фізично і завжди говорив, що найкраща спеціальність на флоті це штурман. Я це добре запам’ятав.
1967 рік – випуск, закінчення Броварківської середньої школи. Всі однокласники після школи розлетілись в різні боки. А я і Павло Овчаренко з 10 –Б класу поїхали в Глобине за направленням на вступ до Вищого військово-морського училища ім. Фрунзе в м. Ленінграді. Поступити нам не вдалося, ми провалили вступні екзамени і не пройшли медичну комісію. Довелося повернутись додому. В Глобино воєнкомом тоді був полковник Яровенко ( високий, до двох метрів зросту, форма на ньому сиділа як влита, на грудях цілий «іконостас» з орденських планок. Для нас він здавався недосяжним ідеалом). Він нас заспокоїв , сказав, що в нас не було майже ніяких шансів поступити, так як треба було від району послати лише 2 чоловік, а поїхало 12. Та в танковому училищі недобір і потрібна тільки наша згода і нас зразу зачислять, врахувавши наші оцінки за екзамени в Ленінградське училище. Павло зразу ж погодився, а я затявся, що хочу бути тільки моряком і ніким іншим. Яровенко здивувався, та було видно, що моя затятість йому сподобалась. Так Павло Овчаренко став танкістом, коли я його останній раз зустрічав він був майором.
Повернувшись додому після невдалого для мене вступу я пішов працювати в колгосп «Ленінець» механізатором. В тракторній бригаді я був наймолодшим, працював прицепщиком у брата Іщенко Євгена Петровича і життя мені здавалось чудовим. Та мої батьки, порадившись, вирішили, що в армію мені краще не йти. Батько пішов до голови колгоспу і попросив його направити мене на навчання в Полтавський сільськогосподарський технікум.
Головою колгоспу в той час був Магда Гнат Кузьмич. До 1965 року колгосп очолював Колісник Андрій Семенович, а коли він після хвороби помер – став Довгополий. Та пробув він головою недовго. Почалась реорганізація господарств і райком партії вирішив направити Довгополого в щойно організований в Пронозівці радгосп, тим більше, що й сам він був Пронозівський.
Та колгоспники вирішили Довгополого не відпускати. Майже тиждень в колгоспі йшли збори. Не знаю чому, та старші колгоспники Гната Кузьмича не хотіли вибирати. Секретар райкому партії Червоний стоячи на трибуні заявляв, що райком вирішив – головою колгоспу буде Магда, а діди кричали, що не хочуть його. І тільки, коли сам Довгополий звернувся до зборів з проханням відпустити його, бо там у нього сім’я, збори задовольнили його прохання. Не знаю чому діди так не хотіли Гната Кузьмича головою, та точно знаю, що навряд чи де знайдеться село на Україні, де всі вулиці і провулочки мали асфальтове покриття і вже за це односельці повинні бути вдячними йому. До батькового прохання підключились мама, тітки, та інші родичі. Рішенням правління колгоспу мене направили на навчання з виплатою середньої зарплати 60 рублів, оплатою квартири та виділенням продуктів. Робить було нічого, довелося мені їхати поступати в Полтавський сільськогосподарський інститут. Приїхав я в Полтаву, познайомився з одним хлопцем з Гребінки, поступати нам не хотілось, гроші в нас були, і ночувати в спортзалі на полу, як інші абітурієнти, ми не стали, а пішли жити в готель. Екзамени здавали разом : математика –«4» , твір – «4», суспільствознавство – «4» , на останній – фізику вирішили не йти взагалі. Звичайно ж нас не зачислили. Моїй радості не було меж. Повернувшись додому я з радістю об’явив, що не поступив і з легкою душею пішов працювати знову на тракторну бригаду. В 1969 році в травні місяці я поїхав в Глобинський райвоєнкомат до Яровенка уточнити, які документи потрібно для вступу в училище ім. Фрунзе. Він довго на мене дивився, а потім перепитав : «Все-таки вирішив на флот?». Я впевнено відповів, що так. Тоді він спитав мене чи не хочу я піти спочатку послужити на флоті, а прослуживши буде легше поступити в училище. Я не довго думаючи згодився. Він зразу ж, знявши телефонну трубку, подзвонив начальнику 2-го відділу, майору (прізвища не пам’ятаю) і спитав чи є призив на флот, той підтвердив, що так. Отримав я повістку і поїхав додому. Приїхав я додому і повідомив батькам, що післязавтра йду служити на флот. І почались клопоти. Мене перев’язали синьою і червоною стрічкою, на груди бант. Дядьки, насмішкувато посміхались і казали «ну-ну», бабусі витираючи непрошену сльозу говорили «ось і виріс синок, іди, захищай нас».
Перед моїм від’їздом мама Малько Ганна Омелянівна, відвела мене вбік і сказали : «Синок, ти хрещений. Я знаю ти не віриш в бога, але якщо десь побачиш церкву, зайди, купи дві свічки, одну постав біля розп’яття Христа і згадай всіх кого вже нема сеерд живих і побажай їм царства небесного, а там де Мати Божа постав свічку і побажай всім живим здоров’я і благополуччя. Не хочеш христитись, не христись. Поклонись і піди. Бог повинен бути в твоїй душі, а не на видноті». І я так робив будучи і комсомольцем, і вже комуністом в Ленінграді, Мурманську, Москві, Севастополі, Києві – куди б мене не закинуло життя.
Було це в понеділок, а в середу 19 травня 1969 року я призвався на флот. Поїхали в Глобине в РВК, напівсонний черговий прийняв у мене паспорт, видав довідку. Нас виявилось тільки троє, і поїхали ми рейсовим автобусом до Полтави. В Полтаві пройшли обстеження і, з супроводжуючими, четверо діб добирались до Ленінграда. Привезли нас у форт «Красная горка», моросив дощ, було прохолодно, лише +12. Хлопці ті що їхали з Псковщини, Новгородщини, Мурманська були в куфайках, чоботях, шапках . А ми в літніх рубашках і легеньких костюмах. Лише коли переділись в формену одежу стало тепло. Направили мене, як механізатора з села, в машиністи. В цей же час туди прибули представники військово-морських технікумів з Севастополя, Владивостока,Ленінграда і Кронштата. Я пішов до них і сказав, що хотів би навчатись на штурмана корабля. Представники навперебій почали розповідати мені , що корабель водять і акустики, і механіки, і електрики. Але я повторив слова Олександра Олександровича : «якщо на флот – то тільки штурманом». На штурмана вчили тільки в Ленінградському училищі, але там готували штурманів – підводників. Мені ж хотілось плавати по морю. І трохи подумавши я записався на спеціалізацію штурмана –електрика …»
(на цьому спогади Миколи Івановича написані російською мовою в 2009 для гуртка «Патріот» Броварківської ЗОШ ІІІ ст.. (керівник Денисенко Н.В.) уриваються.Із подальшої короткої інформації відомо , що після навчання в училищі він 15 років присвятив морю, побував в Єгипті, Ефіопії, Мозамбіці, Турції , Анголі, Кубі.
Опісля закінчив юридичний факультет Ленінградського університету , працював у прокуратурі. Нині на пенсії , дослідив свій родовід, яким поділився з чисельними своїми родичами, до 2018 року щоліта приїжджав в село , в батьківську хату.
