26 квітня 1986 року в 00:23:40 сталася аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС під час проведення проектних випробувань. За словами очевидців,пролунали два вибухи,зруйнувалася частина реакторного блоку і машинного залу, почалася пожежа на 4-у енергоблоці. За цей час було викинуто 190 тонн радіоактивних речовин та 520 вкрай небезпечних радіонуклідів. Радіоактивне зараження відбулося в радіусі 30 кілометрів,але через силу потужного вибуху забруднені значні ділянки Радянського Союзу і, в першу чергу, – Україна, Білорусія і Росія. 3 зони відчуження переселено більше 400 000 чоловік. Ліквідовували катастрофу найрізноманітніші за професією люди: пожежні, інженери-конструктори, будівельники, військовослужбовці, енергетики-атомники, навіть прості робітники I колгоспники, яких мобілізувало радянське керівництво, щоб усунути аварію. Ці люди, як мінімум 90000 чоловік гасили пожежі, дезактивували приміщення і проммайданчики, забруднені те-риторії навколо станції, проектували і будували «укриття», готували і здійснювали після аварійний пуск блоків ЧАЕС.
30 листопада 1986 року було закінчено: будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, а 14 грудня в газеті «Правда» було надруковано Повідомлення ЦК КПРС про те, що держкомісією був прийнятий в експлуатацію комплекс захисних споруд.
Сотні тисяч ліквідаторів радянська влада фактично принесла в жертву трагедії на ЧАЕС. Вони рятували людство від наслідків вибуху практично голими руками.
Вибух на ЧАЕС еквівалентний трьомстам бомбам, скинутим на японське місто Хіросіма 1945року. Та усвідомлення масштабу катастрофи прийде згодом. Радянська влада всіляко замовчувала трагедію, щоб приховати її розмах, виганяла на Хрещатик на першотравневий парад тисячі людей і сотні дітей.
Тоді основним завданням було – загасити реактор і зібрати розкидані навколо шматки ядерного палива. Тож до Чорнобиля спрямовують сотні тисяч пожежників, правоохоронців, добровольців і навіть мобілізованих. А серед них – наш земляк, мешканець с.Броварки Василь Іванович Покотило, який пробув у тому радіаційному «пеклі» 63 дні.
На той час Василю Івановичу було всього 29 років, працював він директором нерестового господарства, у відомому за радянських часів Бугаївському рибгоспі. Молодий спеціаліст, який нещодавно закінчив Херсонський сільськогосподарський інститут, за фахом інженер-рибовод, віддавав всього себе улюбленій справі. Цікава робота, завжди поряд кохана дружина Наталія Миколаївна, підростає на радість та втіху дворічна донечка Маринка. Здавалося б, тільки радіти тим благословенним дням… Але 26 квітня 1986 року навіки перекреслило щасливе життя мільйонів українців.
Тоді, в далекому вже 1986 році, ніхто не знав і до кінця не розумів, що життя тих молодих, іноді зовсім юних ліквідаторів, які стали на боротьбу з невидимим ворогом, забарвиться в інші кольори та відтінки, перетвориться на справжнє пекло, де кожен день – боротьба з недугами, боротьба за виживання.
– Де ти був, синку?! Скільки ж ти там був? I ти живий?! – здивовано запитував Василя Івановича маститий київський професор після ретельного медичного обстеження рік потому, коли спазми та головні болі стали вже нестерпними. Але це вже буде потім…
– Вразило містечко Прип’ять, безлюдне і страшне, відчинені двері крамниць, несамовите виття покинутих господарями собак та крик здичавілих котів – неначе події якогось фантастичного фільму жахів – розповідає колишній ліквідатор.
– Пригадується, як мої бійці вмовили мене врятувати вівчарку, зачинену в одній з квартир багатоповерхового будинку, і яка вила так, що стигла в жилах кров. А згодом мене кадебісти звинуватили за цей випадок у мародерстві, на той час я був лейтенантом. Спасибі моїм мудрим і досвідченим командирам, які мене відстояли. Наш полк стояв на території Білорусії, в селі Савичі Гомельської області, тож я до цього часу пам’ятаю гостинність його мешканців. У кожному домі вітали нас, наче рідних, припрошуючи до столу. А доводилося нам робити все: і огороджувати 30 кілометрову зону колючим дротом, і проводити дезактивацію, і прибирати та захороняти радіаційні уламки з даху 4 блоку.
Межею вважалася набрана доза в 25 БЕР. Тож заниження доз опромінення у звітах керівництва відбувалося повсюдно. У кожного з нас були, так звані, накопичувачі. Вранці їх видавали, ввечері забирали. Спеціальна секретна частина знімала свідчення, вираховувала, хто скільки набрав. I якщо виходив «перебір», комусь у цих свідченнях можна пересунути на одну цифру вліво – і все, проблема вирішена! Та й все здавалося не таким вже й страшним – радіації ж не відчуваєш. Єдине, ті, в кого були залізні зуби, вони такий начебто солодкуватий присмак відчували на коронках. Якщо в горлі дере – значить, пилу наковтався. А так – нічого… Кожен має набрати свої БЕРи (біологічний еквівалент рентгена) – і тоді повертався додому, Мені ж написали всього 23 отих БЕРи.
Це вже з часом хлопці-ліквідатори почали масово хворіти, а років через 10 вмирати. Ось тільки з 26 ліквідаторів з наших Броварок, лишилося всього 13. Одразу після аварії про нас хоч трохи турбувалися: лікування було безкоштовне, санаторні путівки видавалися регулярно. Згодом про нас стали забувати, коштів не вистачає. У нас держава така, що забуває про тих, хто їй потрібен був колись. Скоро й про учасників АТО забудуть. Соромно… За державу соромно. Проте, не жалкую, що був учасником ліквідації аварії на ЧАЕС – я за своїх дітей, за свою родину, за своїх земляків здоров’я віддав, – мовить Василь Іванович.
Ірина КОВАЛЕНКО. Фота Анатолія КРАВЧЕНКА.
Стаття з газети «Зоря Придніпров’я» за 13 грудня 2019 року.