Село Броварки – мальовничий куточок нашого району, в якому панує особлива чаруюча атмосфера. Тут легко дихається і гарно працюється тим, хто тут народився, виріс і залишився жити в рідному отчому краї, не промінявши свою маленьку Батьківщину на індустріальне місто чи інший населений пункт. А Броварки мальовничі і казкові за будь-якої пори року. Особливо чарівні вони навесні, коли природа пробуджується від тривалого зимового сну і все навколо одягається в розкішне зелене вбрання. Влітку повітря тут напоєне неповторним ароматом стиглої пшениці, яка тягнеться важким колоссям до неба, до сонця, радуючи сільських трудівників щедрими врожаями. Жовто-багряна красуня осінь ніжно шелестить опалим листям, а в повітрі відчувається неповторний аромат щойно зірваних достиглих плодів. Взимку село спочиває, вкрите білосніжною пухкою ковдрою і сниться йому красуня-весна, яка зігріє всіх своїм теплом…
Та у Броварках не тільки природа особлива, а й люди, ці одвічні сільські трударі – добрі, щирі, працьовиті, привітні, раді кожному, хто завітає до їхньої оселі. Серед них і подружжя Миколи Васильовича та Надії Іванівни Никопаненків, які вже 50 літ і два роки йдуть пліч-о-пліч одною життєвою стежиною, радіючи сонцю і кожному прожитому дню.
Микола Васильович народився і виріс у Броварках, тут промайнула не тільки його неповторна пора дитинства і юності, а і все життя у рідному до болю батьківському краї. Надія Іванівна з’явилася на світ у селі Василівка Семенівського району. А познайомилося майбутнє подружжя у 1965 році у Броварках, куди юна медсестра Надійка по закінченні Лубенського медичного училища приїхала працювати за направленням. Привітно зустрів молоду колегу медичний персонал Броварківської дільничної лікарні. Завдяки своєму професіоналізму, вмінню спілкуватися з людьми Надія Іванівна здобула неабиякий авторитет і повагу серед колег та пацієнтів дільничної лікарні. Микола Васильович свою трудову діяльність розпочав бульдозеристом у відомому на всю Україну «Полтаварибгоспі». Місцевий красень не міг не помітити чарівну незнайомку, яка з’явилася у їхньому селі. Після року палких побачень Микола освідчився коханій і запропонував їй руку і серце. У 1966 році молоді закохані вже і на весільний рушничок стали і дали клятву один одному бути разом і в радості, і в горі.
Нелегко було молодому подружжю зводити своє сімейне гніздечко, все робили власними силами, бо на допомогу годі й було сподіватися. Обоє виросли без батьків, тож їхнім мамам доводилося тяжко працювати, аби поставити дітей на ноги. Миколка, ще будучи учнем 4 класу, змушений був під час літніх канікул трудитися у полі і підвозити воду скиртувальникам соломи, аби допомогти матусі, бо крім нього у сім’ї зростала ще сестричка Ніна.
У 1971 році Микола Васильович та Надія Іванівна придбали у Броварках гарний будинок, у якому проживають і нині. Двічі до їхньої затишної оселі прилітав лелека, який приніс на своїх дужих крилах їхню надію, радість і втіху – сина Сергійка і донечку Віру. Діти зростали в чудовій, люблячій і працьовитій родині, оточені увагою і турботою. У знак вдячності батькам за їхнє піклування вони гарно навчалися і успішно закінчили місцеву школу. Обоє мають вищу освіту, яку свого часу здобули в Київському інституті народного господарства (нині Київський національний економічний університет ім.В.Гетьмана). Син зі своєю родиною мешкає у Черкасах, донька проживає в Кременчуці.
– Ми гордимося своїми дітьми та онуками Віталієм і Дмитром, вони – наша підтримка і надія, адже роки беруть своє та й здоров’я часто підводить, – бідкається Надія Іванівна. – Тільки-но приїдуть до нас, переодягнуться і, навіть не відпочивши з дороги, відразу до роботи. Вони і город посадять, і доглянуть його, і зберуть вирощене.
– Я вже не один рік тяжко хворію, то ж якби не син із донькою, мене б уже років десять не було на цьому світі. Ми вдячні їм за фінансову та моральну підтримку, за любов та повагу, – додає до слів дружини Микола Васильович.
Подружжя Никопаненків добре знають і поважають у Броварках за їхню працьовитість, доброту та щирість. Надія Іванівна має 30 років медичного стажу, сумлінно трудилася медичною сестрою у дільничній лікарні, а згодом у місцевій школі. Микола Васильович пропрацював 42 роки у «Полтаварибгоспі» спочатку бульдозеристом, а потім начальником ремонтно-будівельного цеху, звідси і вийшов на заслужений відпочинок. Вони були активними учасниками художньої самодіяльності, співали в народному хорі, а Микола Васильович був його солістом. Всі роки їхнього спільного подружнього життя були сповнені облаштуванням затишної родинної оселі, турботами і клопотами про дітей та онуків. Та як би тяжко часом не було, які б труднощі не виникали на їхньому життєвому шляху, вони не розгубили свого кохання на перехрестях доріг, пронесли у своїх серцях і душах любов і повагу один до одного. І до цього часу у їхніх очах спалахують грайливі вогники, ніби у далекі роки юності, коли вони вперше зустрілися, щоб більше не розлучатися.
Шановні Миколо Васильовичу та Надіє Іванівно, хай щастить вам у подальшому житті, хай кожен прийдешній день буде сонячним, світлим і теплим, хай діти і онуки радують вас своєю любов’ю, увагою і підтримкою, а Господь Бог дарує міцне здоров’я на багато літ!
Тетяна ПОПСУЙ. (стаття з газети “Зоря Придніпров’я, 2018,№49
Фото із сімейного архіву родини Никопаненків.
Developed by Memento mori