Петро Тихонович Таран народився в 15 червня 1919 року в селі Шушвалівка Градизького району , Полтавської області в простій селянській родині. Батьки його – Тихон Аврамович і Ганна Трохимівна вели своє господарство, а з початком колективізації стали працювати в колгоспі. В перший клас Шушвалівської школи він пішов в 1929 році, а закінчив 7 класів в 1936 році . Його однокласниками і товаришами по школі були наші односельці Бугай Михайло Іванович, Магда Іван Кузьмич, Таран Іван Антонович Магеря Павло Григорович, Шайнога Федір Григорович, Шайнога Іван Несторович, Матірка Наталія Іллівна, Денисенко Михайло Андрійович, Ворог Любов Петрівна та ін. (всі вони , після затоплення Шушвалівки водами Кременчуцького водосховища жили в Броварках, як і мама Петра Тарана) . В школі любив розваги , дитячі ігри, старанно працював на дослідних ділянках , користувався повагою товаришів. Був виключно чесний і правдивий. А ще відзначався немалою фізичною силою. Його товариші згадували , що ще підлітками , гуляючи на вигоні біля млина, Петро міг не лише легко підняти двопудову гирю , а й найдовше серед однолітків крутити нею кругом себе , найдальше кинути, міг найвище стрибнути , та й взагалі вирізнявся високим зростом. Під час літніх канікул завжди працював в колгоспі на різних роботах і відзначався великою працелюбністю. Йому завжди хотілось зробити щось особливе . В 1936 році , сімнадцятилітнім юнаком він поїхав в Одесу , поступив навчатись до ремісничого училища при Одеському олійножиркомбінаті, після закінчення якого працював на заводі аровщиком. Така коротка біографія була звичною для більшості звичайних сільських хлопців.
В 1939 році Петро Тихонович був призваний до лав Червоної Армії, служба його проходила в прикордонних військах на радянсько-іранському кордоні (Азербайджан). Потрапив в полкову школу молодих військових командирів , успішно закінчив її і був командиром відділення, добре освоїв специфіку служби на кордоні . За добросовісну службу по охороні кордону Радянського Союзу мав подяки від командування. Товариші по службі згадували випадок коли проявиласьь сила Петра Тарана. Його відділення йшло з занять в розташування казарм. Обминали вантажну машину , яка застряла в калюжі . що утворилась після дощу. На прохання шофера допомогти , всі взялися за машину. Випихали, випихали, розкачували , та нічим не могли зарадити. Бійці вже відступили від машини. Та Петро Тихонович не здався , заставив шофера сісти в кабіну і сам зумів випхати її. Шофер дуже дякував Петрові і запитав , як його прізвище. Він назвав «Таран», але додав , що дякувати за це особливо не треба , бо це звичайна солдатська виручка. Він добре розумів значення взаємодопомоги в бойовій обстановці. 22 червня 1941 року на Радянський Союз напала фашистська Німеччина. Весь радянський народ став на захист Вітчизни. Петро Тихонович ніс службу на кордоні і не раз просився на фронт. Та його бажання воювати задовольнили лише в на початку 1942 року. Стрілецький полк Першої окремої дивізії внутрішніх військ НКВС , в якому служив Петро Тихонович був відправлений на фронт в район Північного Кавказу м.Ордженікідзе. Бійці розповідали , якою ненавистю палала душа Петра за те , що на окупованій Україні , німці терзали народ, його рідну землю , топтали своїм , брудним чоботом , він особисто бачив колодязь біля одієї з станиць, наповнений людськими трупами . Найбільше вражали диттячі тіла з знищеного фашистами дитячого будинку. Цього не могла пережити його вільнолюбива натура. Йшла весна 1943 року . Це був період , коли наша армія взяла ініціативу наступу в свої руки. Полк , в якому служив Петро Таран приймав участь в прориві зимової лінії оборони в районі міста Ордженікідзе . Ворог добре укріпився . Відділенню Петра Тихоновича було наказано зробити прохід в дротяних загорожах ворога і забезпечити наступ наших військ. Ножиць не було . Щоб не витрачати час Петро наказав пустити в хід саперні лопатки і сокири. Чагарником , по пластунськи підкрались бійці до мети. Петро сам особисто почав рубати лопаткою колюче павутиння, ворог помітив бійців і відкрив шквальний вогонь з автоматів, кулеметів і мінометів. Куля пробила Петрові пілотку, близько розірвалось кілька мін і його обкидало грязюкою, але він не припиняв рубати дріт. Йому на допомогу підповзли бійці. Незабаром вузький прохід у дротяній загорожі був готовий і наші бійці кинулись в атаку . Але в вузькому проході багато солдатів падало від куль ворога. Тоді Петро півднявся у весь свій богатирський зріст, схватив кілок дротяної загорожі , вирвав із землі і підняв вгору. Утворився широкий прохід і бійці вільно змогли побігти в атаку. Петро обігнав бійців і першим увірвався в окоп ворога , гранатами знищив сім , а з автомата 14 ворожих солдат. Коли рота відпочивала після бою , хтось з командирів сказав Петрові , що його думають представити до звання Героя Радянського Союзу. Через кілька днів , 9 травня 1943 року , Петро Тихонович Таран загинув від ворожої кулі під час атаки. Хоча Петро і не вірив , що його представлять до найвищої нагороди, але командування фронтом по достоїнству оцінило його героїчний вчинок . Наказ підписали командир дивізії Піяшев, командуючий армії генерал-лейтенант Гречко, командуючий фронтом генерал-лейтенант Петров. В Указі Президії Верховної Ради від 20 грудня 1944 року зазначалось «за зразкове виконання бойових завдань, командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками і проявлені при цьому відвагу та героїзм присвоїти звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота зірка» Тарану Петру Тихоновичу» . Постановою Ради Міністрів Української РСР від 28 грудня 1965 року Броварківській середній школі Глобинського району Полтавської області присвоєно ім’я Героя Радянського Союзу Петра Тихоновича Тарана. «Увічнюючи пам’ять патріотів , які віддали своє життя в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни».
Матеріал підготували слідопити Броварківської школи.
