Летять літа, мов білі журавлі,
Дзвенять, як ті волошки в житі,
Та не зникає слід їх на землі,
Якщо для добрих справ були прожиті.
Роки – роки, літа-літа, їх наче й не було… Війнули вони пташиними крильми і помандрували колючою стернею, запахом жнив, щебетом весен, засніженими зимами і неповторним ароматом літа, залишивши тільки щемно-солодкі згадки в серцях Григорія Степановича та Олександри Федосіївни Нижників з с. Броварки. Скільки вже всього пережили на своєму віку, скільки вже зболено, відболено, прожито, бо не вернутись стареньким вже в юності весну і літо. А за плечима вже чимало, 58 прожитих разом у любові років!
– Пройшли літа, – розповідають «молодята». – Старалися завжди ладити між собою, поступатися одне одному. Були любов, повага, які пронесли через усе життя. Прожили ми добре, ніколи одне на одного слова лихого не мовили і діти наші поганих слів від нас не чули. Шкода тільки, хворіли ми часто, але наші діти, вони в нас найкращі, на світі тримають, завжди підтримують і при першій нагоді мчать нас із біди виручати, і ліки везуть, і гостинці. А поки що, дякувати Богу, потихеньку-помаленьку вештаємося самі.
… І повертають їх спогади в далекі роки молодії. Олександра Федосіївна народилася в найкращому хуторі в Україні зі смачною назвою Вишеньки. Хутір втопав в розмаїтті квітучих вишневих садів, тож і недаремно, закохавшись в ту красу, батьки Григорія Степановича, переселенці з с. Ялинці, що десь собі тихо спочиває під могутніми водами Кременчуцького водосховища, купили хатинку в цьому благодатному краї. Тож Григорій прийшов з армії у відпустку вже в Вишеньки. Саме в Вишеньках на нього чекала доленосна зустріч з єдиною, коханою, бажаною – і на все життя.
– Йдемо ми якось з клуба з подругою Мотею, разом з нею на фермі працювали, дорога дальня, а за нами солдатик гарний та гожий ув’язався, іде собі та йде, нічого не говорить і не запитує. Дійшли вже до хутора, до моєї хати, ось тоді Мотя й познайомила мене зі своїм братом Григорієм. А згодом вже мій Гриша поїхав службу нести собі далі. Рік ми з ним листувалися, вісточки ті були теплі та хороші, зігрівали серце та душу. Повернувся мій солдатик додому, то ще два роки зустрічалися, почуття свої перевіряли. Я біля своїх корівок працювала, а потім в ланці, а Гриша водієм. Отож у 1960 році, після жовтневих свят, коли з буряками в колгоспі закінчили, ми й побралися. Двох діток нам Господь послав, донечку Тетяну та синочка Віктора. Таня проживає в Кременчуці, а Вітя – у Святилівці. Є у нас і онучечка Іринка, наше сонечко, наша втіха, мешкає з чоловіком у Харкові. Ось і недавно приїздили до нас всі родичі гарбузові, всією дружною родиною зібралися в батьківській оселі, тож тільки і живемо такими зустрічами, чекаємо, наче свята, – говорить бабуся Саша.
У їхній хатині затишно та тепло, на ліжечку, на самій подушечці, ще й ковдрою прикритий зручно примостився котик-хитрун, домашній улюбленець, який так і чекає нагоди порозкошувати на дідусевій постелі. Навкруги, наче в оранжереї, на підвіконнях, шафах: квіти, квіти, квіти. Дуже вже їх любить Олександра Федосіївна, не може натішитися їхньою красою, тож і пишаються вони своєю вродою на обійсті Нижників з ранньої весни і до пізньої осені, до самісіньких морозів, радуючи самих господарів і односельців. Тож у тому дворику, як у віночку, бо мешкають тут люди хороші і не страшні їм ніякі життєві пороші! Бо ті почуття, що прийшли до них в юності, панують між дідусем і бабусею і дотепер.
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото автора.