СВЯТВЕЧІР.
У цю маленьку непоказну біленьку хатку я бігала з кутею у Святвечір до своїх дідуся Дудника Івана Тимофійовича і бабусі Дудник (Гончаренко) Ганни Овсіївни.
Виходила з дому рано, бо йти було далеченько. Забравши у мене кутю після слів «Я Вам вечерю принесла», мене відправляли на піч «грітися». І тут я розкошувала: піч була невелика, але вміщала всі багатства світу. На жердці висіла скатертина ( виткана дідусем) з довгими китицями по вуглах, кілька рушників «на переміну» , бабусини кофти з дуже гарними гудзиками ( ті гудзики привозила найменша бабусина невістка з Німеччини, де служили усі троє моїх дядьків) – (“не здумай відкрутить!”) У куточку печі лежав вузлик з шовковими різнокольоровими нитками ( подарунок бабусі від середньої невістки). У ящику – посилці лежало домашнє хрумке з присипкою печиво, яке завжди на Різдво присилала бабусі найстарша невістка, моя Хрещена Іра Романівна.
На поличці вгорі у картонних коробочках лежав цукор – рафінад, у залізній коробочці – усілякі гудзики, голки, наперстки (“не здумай відкрить”). У сірих упаковках – дідусевий тютюн ( за його словами, щоб «міль ганять»). А ще – зв’язані шнурочком з десяток «хімічних» олівців. На гвіздочку біля віконця – в’язочка сухих бубличків. Ще на печі лежали дві товстенні підшивки «Перцю» і «Крокодила»(“не здумай розмальовувати!”) Нагрівшись, заплівши «коси» на скатерті, посортувавши нитки, попробувавши печиво з рафінадом, помірявши наперстки, покрутивши на кофтах гудзики, розмалювавши «хімічними» олівцями журнали, з’ївши ложку бабусиної куті , я бігла додому з “золотим рублем” від дідуся і “п’ятьоркою” від бабусі. Надворі темніло, і назустріч мені ішли тато або мама, яким набридло виглядати мене у вікно. А в небі сяяла перша зірка, сповіщаючи, що “Христос народився”. Так я бігала до дідуся та бабусі “з вечерею” років до дванадцяти. Це мої роки дитячого РІЗДВЯНОГО щастя!
СВЯТКИ
На Святки, після Різдва, одного дня до хати моїх дідуся Івана та бабусі Ганни сходилися їхні рідні та двоюрідні брати зі своїми дружинами: Гончаренки- Яків Овсійович, Захарій Сильвестрович, Кирило Сильвестрович, Василь Сильвестрович, Дудник Михайло Тимофійович та дідусева сестра Ганна Тимофіївна. Гарні, кремезні, з чудовими голосами, не скільки їли – пили (хоча на двох столах, підставлених один до одного, було всього вдосталь), як співали колядок, а дід Василь ще гарно грав на гармонії. Співали, чомусь, лише дідусі. Наспівавшись, наївшись, діди ішли “прогулятись”. І тоді починалося те, власне, чому я і пам’ятаю ті дні. Кожного року кожна з бабусь приносила платочок шерстяний під бороду на подарунок. Вони витягували маленький круглий столик на середину хати і викладали свої хустинки, які були куплені протягом року на базарі, у циганки, “обміняла на яйця”… Біленькі хустинки були у маках, трояндах, васильках та інших чудернацьких квітах. Вони були такі гарні, що “очі вбирали”. Бабусі довго роздивлялися їх, приміряли ( просто накидали поверх своїх хусток). І коли мене питали: “Любко, який тобі найкращий?”, я не знала, що відповісти. Хустинки були напрочуд гарні. А, можливо, такими вони тільки здавалися, бо у магазинах не було нічого яскравого, гарного, святкового. Потім бабусі Галі віддавали найкращий платочок (“бо так рішили всі”) , комусь попадалася хусточка “під твої очі”, комусь – “мені давно такої хотілося”, або “я такий в куми бачила”… Тільки через багато років я зрозуміла, чому дідусі виходили “пройтися”; просто вони давали час своїм дружинам побути самим з їхньою, хай і невеликою, але такою святковою та яскравою втіхою. І це ще один світлий спогад РІЗДВА мого дитинства.
ВЧИТЕЛЬКА
У кожного своя перша дорога чи стежечка до школи… Два класи початкової школи ми пронавчалися у панському будинку, до цієї школи ходила ще моя мама. У будинку було дві великі кімнати – класи, одна малесенька для двох учительок і коридор, де ми вішали свої пальтечка. Не дивлячись на те, що будинок був дуже давній, класи були великі, теплі і світлі. Високі вікна, дерев’яні широкі парти з круглою виїмкою посередині для чорнильниці- невиливайки. Ми любили ходити у школу. Нас приводили здебільшого бабусі, інколи мами, ще рідше – когось привозили на велосипеді. Село було велике, і декому треба було подолати кілька кілометрів. Кожного дня ми намагалися прийти, щоб ,”бути першими”, але здебільшого нас у класі уже чекала наша найкраща у світі ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА Їй так було далеко до школи! За гарної погоди вона їздила на своєму дамському велосипеді, а решту днів – долала пішки декілька кілометрів. Прийшовши у школу, Вона розводила великі сріблясто-сині таблетки водою і заливала нам чорнило у наші невиливайки, біленькі, із синьою смужечкою вгорі. Інколи букви, які ми писали, переливалися на сонці. Це було тоді, коли розчин був більш насичений. На столі в учительки лежала велика коробка з новенькими простими олівцями. Їх було багато, деякі підстругані, а деякі ні. Вони були такі гарні, блищали, як бензин у калюжці води! Часто ми просили у нашої вчительки погратися тими олівцями, потім сідали на підлозі під теплою грубкою і викладали хатки, доріжки… А ще ми просили своїх рідних, щоб вони не приходили зразу після уроків по нас. НАША учителька перевіряла наші зошити, а ми біля неї гуляли, роздивлялися її червоне чорнило, її білесенькі прозорі комірці з узорчиками, присипаними “сніжком”. А ще – і це була невимовна радість – вона нам дозволяла малювати і писати на дошці після уроків. Учителька приносила з маленької кімнати височеньке блискуче відеречко, повнісіньке великих і маленьких шматочків крейди! Дошка була велика, майже на всю стіну, і ми всі, хто хотів, малювали , писали, обводили руки; а крейда сипалася на наші спіднички, на наші, “шаровари з резинкою”! Бувало, що вчителька ставила свою сіро-коричневу сумку на стіл і діставала нам усяке “багатство”! Це міг бути зшитий блискучий кольоровий папір, з якого потім навчила нас робити закладки, цікаві пера до ручки із тисненою зірочкою, набір промокаток до зошитів. А одного разу учителька витягла декілька великих круглих залізних коробочок! Так ми вперше попробували монпансьє! А ще щодня на конях нам привозили обід. Це були два великі бідони з пареним ( саме так тоді казали) молочком і один великий бідон, у якому були смажені пиріжки з повидлом. Великі, як долоня !! У дерев’яному ящику були великі алюмінієві з увігнутими боками кухлики. Привозив усю цю смакоту нам старенький дядечко, бідони були прикриті декількома сірими ковдрами, а зверху – білим шматком тканини. Одягнувши білий халат з великою кишенею, він великим кухлем з довгим держаком наливав повні кухлі пареного червонуватого молока ( яке ми б вдома не пили точно), подавав учительці, а вона роздавала нам. Молоко було безкоштовне, його можна було брати декілька разів, а от два пиріжки “з пАвидлом” коштували 5 копійок, які ми щодня брали з собою з дому. І коли ми з моєю подружкою підростемо, ми не раз будемо смажити пиріжки , “як у початкових класах”.
Чомусь у нас не було зроблено жодного фото усім класом у початковій школі. Мабуть, тому, що наша , “панська” школа була далеко від “великої” школи! Нас у класі було десь 40 учнів.( Інколи ненадовго приїжджали з міст, потім знову їхали). І як НАША учителька давала нам раду, збагнути важко! Вона не тільки проводила уроки, вона водила нас на екскурсії, розповідала стільки всього цікавого. Через її уміння і старання пройшла не одна сотня учнів, але, коли ми через десятки років, зібравшись на зустріч однокласників, прийшли до неї, вона не просто пам’ятала нас усіх, вона пам’ятала наші проблеми і уподобання. А ми пам’ятаємо її монпансьє, пам’ятаємо, як вона навчила нас робити кольорову крейду, як вона виймала із свого гаманця по 5 копійок усім, хто забув їх удома.
КАЛІГРАФІЯ
«Каліграфія»- це мистецтво писати розбірливим, гарним і чітким почерком, досконала форма рукописного тексту. Інші назви – краснопис, чистописання.От із моїм краснописом у першому класі ще більш-менш зрозуміло, а “чисто писати” не давала чорнильна ручка, яка сама робила на сторінках зошитів чорнильні плями. Тому, коли я отримала у кінці навчального року табель, то не дуже і розстроїлась – “все по-чесному”. Було у мене в одній чверті «4» по малюванню і трудовому ( хоча потім, через десятки років, я буду учителем малювання і трудового), ще в одній чверті було «4» по музиці і співах ( тут теж все зрозуміло, ну, не любила я співати, проте “ведмідь мені на вухо не наступив”. І це виявилося уже в педінституті, коли нас з пари «гоном погнали» в актовий зал, щоб перевірити «наші здібності» і записати у капелу бандуристів. І що ви думаєте, я пройшла, навіть на декількох репетиціях була, потім пропустила одну, другу…п’яту. Потім, інколи, через роки, трішки і жалкувала, але не так, щоб дуже. Але каліграфію я вирішила за літо “підтягти”, і це все відбувалося під «пильним наглядом» моєї подружки: сама вона гралася чимсь, а мені зрідка по-діловому кидала: “Ти давай, пиши!”. І я дописалася до ,”5″ з каліграфії у 2 класі!))
А потім, у старших класах, я буду допомагати учителям писати інструкції у кабінети, переписувати характеристики випускникам з листочків – чорновиків, а моя подружка усе це мені буде диктувати і зрідка кидатиме, як завжди: “Ти давай, пиши!” А якось, на початку літа, коли починалася обов’язкова практика у школі, нам з подружкою сказали, що ми будемо переписувати якісь списки у сільраді, бо МИ(?) маємо гарний почерк! Ми раділи і тренувалися: “може, так будемо писати, а, може – так” А потім збагнули, що в нас немає нічого новенького одягти! І на запитання наших рідних: ,”Шо ви там шукаєте в шифанерах?”, чесно відповіли, що треба якусь ,”красІву матерію”. Після слів “шо хочете, те й робіть”, ми знайшли гарну білу у зелененькі букетики тканину. Притуливши до себе тканину, зрозуміли, що для мене ,”буде коротке”( як завжди і пошили подружці ,”костюмчик”: гарна кофтинка і спідничка ,”на резинці”, який годин через дві, все-таки ,”переробили ” на плаття, бо “нарядніше”! Мені ж у магазині купили сіренького “у дряпинку” ситчику з фіолетово-рожевими дзвониками і пошили плаття “сонце-кльош”. Ніби усе було гарне, але чогось не вистачало! Тоді ми прикупили декоративних тканинних квітів у магазині, під колір платтів, і пришили подружці до пояса, а мені внизу біля вирізу шиї.
…Пів дня працівниці сільради обдивлялися наші плаття і перепитували:”То це ви самі?”, а ще пів дня ми переписували списки ,”громадян” з одного товстого зошита в інший, що аж почервоніла кісточка на середньому пальці. І щиро заздрили нашим однокласникам, які не скільки загрібали листя біля тієї ж сільради, як піряли один за одним; тому і вирішили, що «будемо вчительками», бо робота в сільраді «дуже важка». А через два роки уже були (“з першого разу”) студентками педінституту. …І я знову “,щось комусь” писала, бо у мене ,”був гарний почерк”!
РИБИНА
Сонце підіймалося все вище і вище, надворі теплішало. З-під сіруватого снігу показувалося НАШЕ велике повалене дерево, на якому виросли усі з Мальківського кутка, але нам з подружкою ще не дозволяли іти на нього гуляти: «Дома сидіть. Нема чого доставати!» Найчастіше до «дрючка» (як казали Бабусі) прибігав наш товариш дитинства, щоб подивитися , чи «ніхто там не гуляє» ( хоча він жив метрів за 10 від поваленого дерева і йому «як на долоні» було видно з двору не тільки дерево, а і наші хати). І ми знали, якщо він по десять разів прибігає на, «наше місце», то і ми скоро будемо там!
Наш товариш був низенький, тугенький, зі світлим волоссям, яке не встигало потемнішати і за зиму. Він знав, де і яка пташка гніздиться, коли вперше вилетіли пташенята, але ніколи нам не показував, «шоб не лізли, куди не треба». Він першим після зими починав навідуватися «до канала» і увечері розповідав, що снігу на луках уже немає, що трава позеленіла і підросла, а у вибалках вода потеплішала. Ми усі знали, чому він про це забалакує! Він любив і умів ловити рибу, нехай і у канальчику, нехай і маленьку! У нього на каналі завжди була вудочка, яку він залишав ( «шоб не тягти додому») на одній вербі у гайочку в улогвині. Інколи ми переховували ту вудочку в інше місце, але після «шоб була на місТі», ми знову повертали її. Він першим узнавав , коли після рясних дощів проривало ставкову , «даНбу» і до
малесеньких карасиків у НАШОМУ канальчику додавалися великі ставкові коропи. І хоча вдома не тільки ми їли рибу, а і коти, качки, свині (бо ставки були поряд) , бажання зловити найбільшу рибину перемагало. Ми брали шматок великої рибацької сітки (такого добра було в кожному домі повно) і під керівництвом світлочубого «капітана» підіймали муляку в канальчику. Так було декілька днів підряд: попадалися карасики, інколи коропчуки… І тоді одна наша подружка запропонувала потягати , «гардину з дверей». Ми по черзі тягали свій , «невід» у канальчику, де було більше муляки, ніж води. А «капітан» керував нами з берега: «Швидше! Завертай! Станьте! Підніміть!» …Спочатку ми подумали, що гардина зачепилася за корінь верби, але коли з води показалися величезні очі і широкий сірий хвіст, ми зрозуміли, що найбільша у світі рибина таки попалася у нашу гардину! А товариш з берега кричав: «Не здумайте піднять гардІну, не підіймайте, тягніть, сюди!» Та яке там! Усім «рибалкам» хотілося глянути, чи настільки велика рибина, як здалося! І підняли трішки з води свій «невід»: такої великої риби ми ще не бачили. Ми насилу утримували гардину і не звертали увагу на крик з берега: «Опустіть у воду, опустіть!». «Цінність» вказівок ми зрозуміли тоді, коли рибина підстрибнула високо вгору, головешкою прорвала гардину і зникла у муляці… «Наш капітан» не розмовляв і не гуляв з нами дуже довго! Тільки через деякий час ми зрозуміли, що помирилися, коли він нам приніс повні кишені перших стиглих слив із колгоспного садка!
… А у дворах , у маленьких і великих загородочках, вкритих порваною гардІною, шматками рибацької сітки, підростали каченята і гусенята, які чекали літніх канікул, щоб ми погнали їх пастися «на канал» на ціле літо.
КОЛОДА
Відлік часу у дитинстві був конкретний – «до корОв», «після корОв», «як кіз перепну», «як цибулю виберу», «як доярки з ферми проїдуть»… І якщо ти не міг прийти саме на цей «визначений час», краще було не обіцяти. І нікого «на колоді» не хвилювало, що не ти ту кляту козу тягав, а вона тебе. Тому і приходилось перебіжками переносити в поштовому ящечку курчат в загорожу, а вони, як на зло, вискакували і розбігалися по всьому двору. І коли ми, десь п’ятнадцятеро, таки збиралися на колоді, кожен чим хотів, тим і займався. Головне було – прийти своєчасно!
Повалене дерево було дуже довге, гіллясте, місця вистачало усім: дехто роздивлявся зшиток маленьких журнальчиків «Юний технік», де на останній сторінці описувалося, як робити фокуси, і уже домовлялися, хто і що на завтра принесе. Дівчата в сотий раз роздивлялися «откритки» , «фантІки», колекцію наліпок з сірникових коробочок, які приносили у старих портфелях. У кожного була класна залізна квадратна чи кругла коробочка з різноманітними гудзиками! І все це було на вагу золота, ним дорожили, обмінювалися, дарували на іменини чи ,”просто так”. Хоча нам Бабусі і казали, що грати «у карти» гріх, у кожного була своя колода, з наміченими шостаками, тузами, піковою дамою. Дівчата грали зрідка, але усі уміли у «Дурня», «Відьму», «Кинь карту», «Бубнамасть», «Свиню», «П’яницю» , «Цигана»… Знали безліч фокусів з картами, і у кожного були свої «сЄкрЄтні»! Граючи, ніколи не сперечалися, бо наші дві старші подружки словами «пора розходитись» утихомирювали усіх.
Майже щодня «на гулянку» ми приносили щось добреньке: хліб з варенням, «сахарем», смальцем з часником, сушені абрикоси, вишні, груші, соняшникове чи гарбузове насіння, горіхи. «Лущили» маленькі сушені карасики, які ціле літо ловили в канальчику, коли пасли «живність». Разом з нами гуляли наші коти, собаки, козенята, які їли нашу «смакоту» з долонь. Інколи хтось від своїх справ підводив очі і казав: «О, Тварь іде». Саме так називали господарі лохмато – сіре чудовисько «під 100 років». Це була овечка, яку так прозвали рідні наших подружок, бо на неї «не було управи»: вона ніколи не відгукувалася на кличку, заснувши десь у бур’янах, не приходила на ніч додому. Овечка підходила до нас, заглядала у карти, коробочки, портфелі! Ми ніколи її самі не пригощали. Ми любили, як вона випрошувала у нас щось добреньке: підходила до когось і своїм лобом стукала по спині, по нозі, руці , і тоді ми витягували їй сухарик, сушену грушку, жменю гарбузового насіння, інколи – «сахар- рафінад». А потім десь лягала у холодкові, і ми обходили її десятою дорогою, щоб не зачепити, бо «вона була стара» і важко зводилася на ноги.
.І через десятки років згадується старе повалене дерево, яке було нашою другою домівкою! Дерево нашого Дитинства, яке збирало нас у всі пори року!
ВАЛЯНКИ.
До Св. Климентія не взували валянок, щоб зима була м’якою. За народним повір’ям у цей день треба було бути життєрадісним, щоб мороз дарував міцне здоров’я. Взагалі, биті валянки – це був неоціненний порятунок від холоду. У нас з подружкою були і ,,ботиночки,” і теплі чобітки ( ,,на вихід” і в школу), але гуляти – тільки у битих валянках! Не хочеш у валянках – сидиш вдома!
Якщо валянки були великі , вони натирали п’яту , якщо малі – давили! Але за розвагами, сміхом усе це забувалося! У дні, коли сніг був ,,сухий”, ми ходили без галіш, при відлизі – взували ще і галішки, низенькі, блискучі!
А дехто з мам своїм маленьким модницям обшивав валянки вгорі опушкою! Нам з подружкою теж так цього хотілося! Ми перебрали вдома усе, що було схоже на хутро, та так нічого потрібного і не знайшли. І тоді, як завжди, не витримавши наших нишпірок, подружчина Бабуся зняла з горища своє старе пальто, яким навесні вкривали парники від пізніх приморозків (і від якого ми уже давно відрізали гарнющі великі гудзики – черепашки!) Те пальто було з ще гарним каракулевим коміром!
…Ми сиділи на гарячій черені. У куточку – клуночок із сушеними яблуками і грушами, які пахли літом, вузлик з великими довгими макаронами. Бувало таке, що ми закривалися від ,,усього світу” занавіскою і нанизували ті макарони, як намисто, на грубу зсукану нитку і тут же чули : ,,Не займайте макарони! Мабуть, вам уже розходиться пора!” Уже і пальці покололи циганською голкою, але каракулеві смужки так і не були пришиті до валянок. Бабуся, дивлячись на наші ,,муки”, сказала: ,,Підіть, хай Любчина мати пришиє!” Подружка взула бабусині шиті валянки, які були їй за коліна, і ми снігами, ,,навпростець”, щоб швидше)), з саночками побрели до нас. Побачили в долині нашого друга з його двоюрідною сестрою, підійшли до них; пару раз спустилися з гори, набрали у валянки снігу, з’їли з куща калини жменю мерзлих терпких ягід і зайшли до хати. Почали ,,здалеку”, що ,,у всіх уже є, а у нас…” Мама, кинувши оком на смужки каракулю, сказала : ,,Зроблю!”
Подружка зібралася додому. На моє : ,,Я піду проведу!”, почула : ,,Сама дорогу знайде!”І до подружки : ,,Іти дорогою, а не по пояс у снігу!”
У вікно я бачила, як подружка побігла додому, а моя мама стояла і чекала, коли вона заверне у свій двір!
А днів через два ми були уже ,,модними”, ,,з опушкою”!
Того року зима видалася короткою, ми проходили у валянках недовго. Наступного року вони стали на нас малі, і Мами віддали їх меншим сусідкам. Чому ж такому добру припадати пилом на горищі !?))
САНИ.
Сніг лише ледь – ледь прикрив землю, а ми з подружкою уже витягли саночки з сараю. На бабусине:,,Що, по ріллі тягати будете?” змовчали; далі обмітали літню павутину, витирали пил, цеглинкою віддирали іржу з полозків. ,,Трудилися” і були впевнені, що усі наші друзі роблять те ж саме , і скоро з маленькими і великими, старими і новенькими, саморобними і купованими санчатами будемо збиратися біля долини. Часто ми мінялися ними, часто вдвох – втрьох випробовували їх на міцність.
А сніг падав і падав декілька днів, уже і ріллі не видно було, уже у різних кутках села гуркотіли трактори, прокладаючи метрові снігові тунелі. Дорога робилася рівнесенькою, блискучою- саме те, що треба!! У долину спускатися не ходили- сніг був ще дуже пухкий; каталися у провулочках, де не їздили машини!
У неділю, з далекого-далекого кутка нашої бригади, у наш край, на санях до свого друга приїжджав однокласник. У тепленькій куфайчині, підперезаний, як завжди, воєнним ременем! Він приїжджав саме на санях, а не на саночках, бо вони у нього були великі ( разів у шість більші від наших), саморобні, дерев’яні і гладенькі – гладенькі, адже на цих санях ,,виросли” дві сестри і брат нашого товариша! Хлопці на них привозили очерет, топити у печі! Велика шура ,,аж до неба” сунула з каналу легко на широких полозках, хлопці тільки трішки підсмикували за мотузку. Поки розгружався очерет, ми з подружкою з відкритими ротами слухали про виводок диких кабанів на краю поля; про великого лиса, який виглядав з хащів, та ще про багато чого цікавого. А потім починалося: ,,Ну, можна ми на твоїх санях покатаємось?” І чули у відповідь : ,,Колись!” Ми розверталися , йшли додому і тут же чули :,,Ей, ,,колись” уже настало, беріть!”
Однокласники йшли у хату грітись, а ми розкошували: розгонили саночки, стрибали на них і летіли далеко – далеко, інколи прямо в кучугуру! Під вечір товариш забирав у нас саночки, підстукував щось невеликим дерев’яним молотком, який був прив’язаний до саней, і їхав додому. А ми ще довго, з іншого краю села чули його : ,,Го-го- гоооо!”
Проте найзаповітнішою нашою мрією було покататися на колгоспних санях! Ні, не на отих санях, що возили молоко у бідонах школярам, а на невеликих санях – ,,кареті”. Легенькій, з округлими поручнями і високою спинкою. Здавалося, що сірий тугенький коник виринав у такій упряжці з казки! За саньми здіймалася віхола сніжинок! На цій бричці з бригади у бригаду з візником їздив бригадир або ветлікар.
… Коли нас з подружкою попросили віднести знайомій банку молока, ми не дуже і зраділи! Далеченько, та і санки нам не дозволили взяти: ,,Ото вже точно молоко розіллєте!”
Вийшли з двору з банкою у невеличкому кошику і зачаровано завмерли: їхала бричка!! Але зимове диво тільки починалося. Візник, якого ми добре знали, як і бригадира, зупинив коня і сказав: ,,Сідайте, швидше буде!” Ми їхали, стиха підсміювалися, штовхали одна одну ліктями!
Нам зупинили, де потрібно. Зіскочивши в сніг, обтрусилися і зрозуміли…банка з молоком залишилася біля двору!! І побігли назад! Ще здалеку побачили, що наш Шарик, сусідські Рябко і Сірий ( яких відв’язували у морози) крутяться і стрибають на одному місці! Кошик перекинутий, молока у банці не було, а з рИзИнової кришки, якою накрита була банка, валялися на дорозі лише клапті. З цим усім і зайшли в хату. Наслухалися тоді ми всього: ,,Це і не дивно!”, ,,На вас понадійся!”, ,,А голови де були?”
А на завтра, коли все стихло, призабулося, знайомій було віднесено молоко ( уже не нами), ми почули, як одна Мама казала іншій: ,,Та хоч покаталися, кози!”)) І до нас :,,Чого роти порозДявляли, марш у хату вроки вчить!” Тоді ми і зрозуміли:,,Ми пробачені , а мрії таки збуваються, якимось незбагненним чином!”
КОНЦЕРТ
Хоч Бабусі і казали, що ,,Варвара ночі урвала”, але це ще було непомітно. Сонце сідало за ставки рано. І ми з подружкою у ці дні поверталися додому , коли починало темніти: у школі йшли репетиції Новорічного ранку, що проводився у сільському Будинку культури. Ішли ми ,,через посьолок”. Це було трішки далі, але цікавіше: у вікнах хат виднілися чарівні вогники ялинок, які уже майже у всіх були прикрашені. Блискітки відбивалися на снігові, створюючи неповторну атмосферу свята, що наближалося.
Слова були вивчені ,,до коми”, рухи танців та спортивні фігури завчені. Ми уже встигли не тільки подивитися примірку костюмів Діда Мороза і Снігуроньки, а і приміряти диво – корону, яка мало не діставала до люстри клубу, та скляне намисто, що ,,збирали” по всьому селу.))
Я здебільшого декламувала вірші: наша люба учителька математики, вона ж і відповідальна за свята, давала мені декілька. І поки ,,артистів” розшукували десь за лаштунками, а потім вони переодягалися у інші костюми, я була ,,виручалочкою”. І учителька мені завжди казала : ,,Ти ж не спіши, щоб я встигла їх знайти!”)) І я не спішила, а подружка разом з іншими дівчатами встигали змінити наряди для танців.
Свято наближалося: усе було вивчено , відтреновано. А за декілька днів до концерту… Дід Мороз захворів. Знайти нового актора виявилося нелегко, ніби ніхто з хлопців і не відмовлявся, але ,,якби слів менше” або ,,якби слів не було”! Звичайно ж, не так легко усе це вивчити ,,на швидку руку”!
Проте Діда Мороза знайшли. Про кращого не можна було і мріяти! Ми з подружкою взагалі були в захваті: це був її троюрідний брат, наш щирий товариш. Це саме він зробив нам найкращі фотографії, це з ним ми ділилися най-най таємницями, це він нам клав під парти подаруночки до свят!! А ще грав у сільському ВІА майже на всіх інструментах!)) Але ж слова ніхто не відміняв! Тому вирішили: малеча – Новий рік із Снігуронькою розказують слова, а Дід Мороз лише ,,підтверджує ” сказане! Кращого Діда Мороза, мабуть, наш сільський Будинок культури не бачив!)) І коли насамкінець ми з однокласницями виконували ,,ПАтАлок лЄдяной…”, Дід Мороз не втримався і заспівав разом з нами! Увесь зал підспівував і аплодував не скільки нам, як йому.) А потім, як і щороку, наставала ще одна приємність. Біля вхідних дверей було поставлено багато ящиків із цукерками. І кожному, хто був присутній на святі, вручалося по декілька пригорщ ,,гостинців від Діда Мороза”!! Тому і висіли майже в кожного вдома на ялинці ,,Вершкова”, ,,Шкільна”, ,,Абрикоса”, ,,Прем’єра” та інші солоденькі подарунки!!
КАВУНЧИКИ
Засніженою дорогою ми з подружкою бігли до неї. У руках – невелике відеречко, а в ньому – декілька квашених кавунів. Бігли і сміялися: згадували саме той літній день!
У хаті почали викладати кавунчики на стіл, і тут же почули Бабусине :,, Принось, принось від людей, якщо лІТом голови на плечах не було!” А ми то добре знали, що того літнього дня ,,голови на плечах” не було в нас обох!
ТеплО, добрО! Батьки на роботі, Бабусі на огородах! А ми – у ,,Жмурки”! Навіть удвох, а якщо ще приєднувалися друзі – сусіди, – то це на пів дня! У своїх дворах ми знали всі закапелки, сховки, тому і знаходили один одного швидко. Але – не того дня!!
…Десь до середини літа у кожному дворі біля колодязів стояли бочки. Їх повитягували з погребів після ,,кваснини”: помити, почистити, провітрити. Вони майже завжди були з водою, відмокали після квашених помідорів, огірків, капусти з яблуками, кавунів!
Три нижчі опукліші бочки були з водою, а четверта, вища і трохи завужена доверху, провітрювалася: з неї тільки вибрали воду! Саме в ній і квасили кавуни. Припасовані одна до одної клепки були сірі на вигляд, бо не одну зиму бочка простояла у погребі, радуючи маленькими, смачнющими квашеними кавунцями.
Саме в ній і найкраще було сховатися, щоб не змогли знайти. Пересадивши подружку в бочку, я побігла в сінник! Уже познаходили усіх, крім неї, розбіглися розшукувати по закапелках двору, а я все ну, ніяк не могла її вицурпити з тієї клятої діжки. Трішки нахилила – і клепки посипалися в купку, тільки металеві обручі дзенькнули! Днище трішки відкотилося і теж розпалося на дві частини!
Усі розбіглися по домівках, а ми стояли і не знали, що робити! Спробували все це з’єднати, та де там! Швиденько клепки закинули у дрівник, обручі – на свинарник, подалі від всевидящих бабусиних очей!
Днів три ніхто не помічав, що бочки не стало, а потім почули від бабусі : ,,А де це дівся діжун?” ( саме так називали бочку – діжку з непарною кількістю клепок).
Прийшлося принести обручі. А далі почалося розслідування, яке, дякуючи нашим Братам, скоро і закінчилося!) Розповіли вони усе швидко і в подробицях: і про ,,Жмурки”, і хто в діжунові сидів, і навіть про те, що вчорашня ,,пшінка” була зварена на пічці клепками саме з тієї бочки.
Влетіло нам добре! Мабуть, як ніколи! З тиждень ми з подружкою бачилися тільки на вигоні чи на ставках. І ще довгенько, як я приходила до них, бабуся питала :,, Шо, в жмурки прийшла грать?”
До зими усе потроху забулося, тільки обручі, які висіли під дахом сараю, нагадували, що у подружки цього року квашених кавунчиків у погребі не буде!!
ВАРЕНИКИ.
Навчилися ми з подружкою ліпити вареники, коли нам було десь років десять – дванадцять. Уперше спробували на Щедрий вечір: спочатку ліпили в подружки, потім – у нас. А через декілька днів знову просили Бабусю: ,,Давайте вареників зваримо і в неділю!” На що, як завжди, почули : ,,Доживемо – побачимо!”Але коли на вечерю було наварено багато картоплі – топтанки, присмаченої цибулькою на олії, насмажено велику, без ручки , сковорідку квашеної капусти, зрозуміли : завтра таки вареники будуть. Не тому, що ми їх не наїлися, кортіло наліпити!
А на другий день, під обід, на столі уже красувалося тісто, топтанка, смажена капуста та сир з яйцем. Коли Мама побачила наші ,,витвори”, запитала у бабусі: ,,Шо то вони таке роблять!?”, на що ми почули : ,,А ото ж так всьому і вчаться!” Наші вареники були скрізь : на величезному ситі ( якому було років сто), на кухонних дощечках, на клейонці, посипаній борошном! Довгі і кругленькі, приплюснуті і бокаті; то з того то з іншого вилазила начинка- бабуся ледве встигала їх заліплювати заново! Кипів окріп у великому чавуні, і в ньому наші варенички ставали біленькі, гарненькі, якось рівнішали!
З повною мискою пішли ,,у залу”, дивитися телевізор. Надворі було ясно і гарно – здається, що в дитинстві взимку не було похмурих днів! Вікна уже трохи відтали і нам було добре видно, як у годівничці метушаться синички і горобці! Годівниці тоді були у кожному дворі і майже однакові, бо зроблені вони були з поштових ящичків – посилок! Відбивалися дві бічні сторони- і годівничка була готова: з дашком і бортиками. Тоді якось часто слалися посилки: у село – з цукерками, печивом, нитками – муліне, шкарпетками, рукавичками і іншими речами. А у місто – з соняшниковим чи гарбузовим насінням, взимку – з салом та ковбасою! То і висіли годівнички навіть у стареньких бабусів. Дехто з наших друзів випилював лобзиком з усіх чотирьох сторін фігурні віконечка. Саме така гарнюща годівничка була і у нашого товариша, який давав нам кататися на своїх величезних санях. Зі своїм другом вони умудрялися навіть дашок робити, як ,,справжній”!
НасипАли ми з подружкою птахам їжі вдоволь і всього! Інколи, якщо соняшникове насіння сипалося і на сніг, чули від бабусі :,,Сипте, сипте – літом без олії будемо!” То ж і вирішили: ,,Нехай ще пернаті і вареників спробують!” Перед хатою не чіпляли- зразу ж попадеться наша затія на очі! Пішли в долину, на межі росла абрикоса. Нанизали на гілки вареників вдоволь, а самі почали спускатися на санчатах. Зі ставків ішли наші Брати- Грицьки з друзями, теж з санками і ковзанами, зайшли до нас у долину і…Спочатку отетеріли, а потім почали знімати вареники, які ще не встигли задубіти на морозі, і пригощатися. Їли ті вареники і ми з ними! Мабуть, смачніших, з того часу я не пробувала!
Пізніше, коли ми прибігли грітися у хату, угледівши майже порожню миску, бабуся запитала: ,,А вареники де?”, і почула : ,,Поїли!” А коли вийшла надвір, то спочатку побачила багато птахів, які метушилися біля абрикоси, а потім уже і наші недоїдені вареники на гілочках і, збиті птахами, на снігу ! Тут же почули : ,,Більше вареників не просіть, якщо ними годувати горобців!” Та через декілька днів у нас руки були знову в тісті, а на великому ситі – уже набагато кращі варенички!
Теля і молозиво
Мороз сковував ставки, дерева рипіли під вагою снігу, з вікон через сріблясті візерунки не можна було щось розгледіти – саме такі морози приходили в дитинстві. І майже щороку у таку погоду одного вечора у хату вносився запашний оберемок сіна, щоб нагрілося. Пахучого, м’якенького. Розстилалося воно у кухні на підлозі – і всі, особливо діти, очікували дива. Уночі прислухалися, як часто рипали двері надвір: то снували сюди – туди дорослі, впускаючи у хату клубки морозу.
А вранці, коли намагався відкрити двері з кімнати в кухню, відчував, що хтось їх там підпер, не впускає і вовтузиться! І ти радів – значить, уночі таки ,,спіймали” бичка чи теличку, і ,,воно ” обперлося об двері, щоб не впасти!! Заходив у кухню і бачив риженьку Білку, чи чорно-білу Сороку, чи чорненьку Нічку, чи лохматенького Буяна. Забирали телятко у хату на два – три дні, щоб обсохло в теплі, міцно стало на ноги, а головне – навчилося пити молоко прямо з цеберки!! Телички якось швидко розуміли, як це треба робити! А от бички!! То була ціла морока. У цеберку з молоком занурювалася долоня, потім голова теляти!! А бик))) ну, ніяк не розумів, що від нього хочуть! Ми допомагали Бабусі притримувати маленького бевзя! А перед цим вона нам казала : ,,Взуйте валянки, бо ратицями і ноги повідтоптує!” І головне було при годуванні – не розслаблятися ні на хвилинку! Молока у відрі меншало, і теля з усього маху запуджувало ту цеберку метрів на два. Молоко було на стіні, на дверях, і ти теж стояв увесь білий, не розуміючи, як це могло трапитися, адже ти міцно тримав відро!!
За два – три дні була облизана біла глина на стіні, сіно на долівці стало вологе – і теля шурувало до корови! Його обкутували моїм чи братовим старим пальтом, і на міцній ряднинці швиденько відносили в корівник!! Сіно з хати прибиралося, стіна прибілювалася, двері та підлога милися, і знову було застелено рябенькі домоткані доріжки. Теля з коровою чекали тепла.
А ми з подружкою чекали, коли витягнеться з печі відерний чавун з молозивом!..
…Молоко підзбирували декілька днів, щоб вистачило не тільки собі , а і сусідам та рідні. І бабуся чула : ,,Шоб солоденьке!”, ,,Шоб не дуже солодке!”, ,,Тугенького!”, ,,М’якенького!” Усім відповідала : ,,Такого і спечу!” І пекла так, як хотіла сама. Зливалося сонячного кольору молоко, збивалися яйця з цукром, усе перемішувалося у чавуні – і в піч!!! Майже цілий день молозиво умлівало! І коли чавун витягувався з печі, прибиралася з нього сковорідка, по хаті плив неймовірний аромат! Зверху була тугенька коричнева шкірочка. Молозиво було пористе, і солодке, і тугеньке, і з юшечкою!)
На бабусине : ,,Та хай хоч вичахне!” ніхто не звертав уваги. Ми з подружкою ще інколи і присахарювали зверху, і смакували, смакували днями. Чавун стояв у сінях, на холоді, щоб надовше зберегти!
…А через декілька тижнів я зі школи, з портфелем, забігала до подружки – там теж бичок чи теличка вчилися стояти і буцали цеберку з молоком!! Ми гладили за вуха, по лобі, і тут же чули бабусине :,, Ага, гладьте, гладьте по лобі, то й буде тоді битися – спасу нікому не буде!”
І ми ( хоч таке і рідко було) таки слухали, бо знали, що буде весна і літо, і у теляти виростуть ріжки!))
А нам же його треба буде напувати і перепинати! Якщо, звичайно, не забудемо, адже влітку скільки всяких цікавих справ! То уже і , точно, не до теляти!!
ГАЛСТУК
Інколи здається, що наші пригоди з подружкою відбувалися десь років сто тому або ,,за царя Панька”.
Це було тоді, коли край доріг росли великі зарослі дерези. Вона так вкорінювалася, що якщо хтось і намагався її знищити, то це було нелегко – з’являлися нові і нові пагони. Тоненькі гілочки, до трьох метрів, спускалися до самої землі, утворюючи нетрі. Навесні тягучо – медовий аромат злегка рожевих невеликих квітів заполоняв усе навкруги. Над кущами постійно роїлися бджоли. А десь наприкінці літа з’являлися продовгуваті невеличкі червонуватого кольору ягоди. Нам рідні категорично забороняли їх їсти – ,,шоб не осліпли”! Проте ми коли -не -коли їх все – таки пробували. Були вони кисло – солоденькі з якимось приторним смаком. Брати зразу ж ,,доповіли” Бабусі, і тут ми почули : ,,Ну, й нехай їдять, ось облисіють, тоді й знатимуть!” До ,,осліпнуть” ще й ,,облисіють” – це вже було занадто!)
Декілька днів ми з подружкою придивлялися в дзеркало, і нам справді здавалося, що коси наші потоншали, а ,,чолка” взагалі майже ,,випала”!)) Інтерес до дерези пропав надовго. Але… не назавжди!
…Ми з радістю бігали у наш ,,Сільмаг”: роздивлялися усякий дріб’язок, купляли зошити, олівці, іншого , ніж у нас були, кольору косинчики, лінійки. А одного разу, зовсім випадково, ми побачили у гарнющій упаковці чоловічий галстук! Він був перламутровий, у синю блискучу, навскіс смужечку! А зверху!! Зверху галстука була ,,золота” хвиляста брошка з синім великим камінцем! Галстук нам точно був непотрібний, а от брошка!!! Проте її без галстука не продавали!
Вдома і сяк і так перерахували свої гроші, але було зрозуміло : галстук з брошкою купить хтось інший!! Про те, щоб попросити у Батьків добавити копійку, не було й мови! Ми точно знали , що нам скажуть: ,,Ото ше галстука у вас і нема!”
А потім згадали!! У магазин приймають яйця!)) Зібрали з усіх гнізд, але у той день чомусь їх було мало. І тоді в голові мелькнуло, що не раз чули сокоріння курей з дерези!))
… Вилізли ми з кущів з подряпаними по лікті руками і з повним невеличким відеречком
яєць!!
У магазині ретельно на світло перевірили яйця, деякі завернули,
але грошей на нашу мрію таки вистачило!! Коли продавець сказала нам : ,,Гарний ви, дівчата, комусь подарунок вибрали!”, ми змовчали. Ну, не могли ж ми сказати, що це перламутрово – синє диво купили собі заради прикраси!)
Вдома почули: ,,Ну, і скажіть, для чого він вам нУжний?” А ми , як завжди, відповіли :,,Шоб був!” Таких речей ,,шоб був”, у нас було чимало!) Вони лежали у якихось шухлядках, у серванті, у коробочках до пори, до часу!
Витягували ми галстук з коробочки – упаковки рідко – щоб полюбуватися!) А от брошку ( це пізніше ми взнаємо, що називається вона ,,зажим”, і носять її для того, щоб галстук ,,не перекособочувався”!) де тільки ми не чіпляли: у волосся, на плаття, на ковнір плащів!! І усі дивувалися її красі!)
Була б, мабуть, та брошка і досі, якби в один день нам ,,не приспічило” ( як казала Бабуся) з неї зробити ,,кольцо”! Коли золоту змійку зігнули – камінчик з гніздечка випорснув ! І ми зрозуміли – у нас ні брошки, ні ,,кольца”!
Галстук довгий час лежав у гардеробі.
Підростали ми і наші друзі, наші хлопці – сусіди!! Прийшла мода на галстуки – їх одягали на весілля, зустрічі, а найчастіше – для фотографій. Але… купити гарний у магазині було неможливо! Тому і пішов наш галстук ,,у люди”! Спочатку у нас його попросив знайомий, який був свідком на весіллі, потім уже брали усі, кому він був потрібний!
А через деякий час у нашому перламутровому галстуці, на жаль, ,,без брошки” уже фотографувався дехто із наших любих, стильних і дуже модних однокласників для випускного альбому!!
РАДІЙМО
У ,,Асканії – Новій” на Херсонщині загинуло 2000 перелітних птахів, журавлів. Згадалося……
Весна того року дуже забарилася. Ніби і небо посвітліло, віддавало високою синявою, і день побільшав, а її усе не було і не було. Ми ж з подружкою її чекали десь з середини лютого : саме тоді прочитали у якійсь малесенькій книжечці, якщо у небі вперше побачиш сірий ключ і почуєш ,,курли”, треба обов’язково сказати: ,,Веселики прилетіли, Веселики!” Тоді рік буде щасливим, веселим, радісним! А ще треба було кинути через голову пір’їнку зі словами ,,На гніздечко!” , і тоді уже птахи ніде далі не полетять, а будуть гніздитися поряд.
До паркану ми прив’язали глечик гарним шовковим пасочком від плаття, з якого я вже давно виросла. Не просто прив’язали, а ,,бантиком”. І в нього складали пір’ячко, не сяке -таке, а кольорове, пухнасте! На Бабусине ,,А то ще що за видумки?” відмовчувалися, а потім таки зізналися, що то журавлям на гніздечко.
Надворі уже трішки і потепліло, але вечори були холодні, то ми довго і не гуляли. А одного дня почули від бабусі, що ключі таки вчора небо відімкнули. Та і від друзів дізналися, що журавлі прилетіли! Ми прислухалися до різних звуків удень, придивлялися в небо, довше гуляли увечері, а веселиків усе не було. Уже бабуся винесла нам на лавочку величезного важкого кожуха. І у ньому ми були ніби на печі! Час ішов, а птахи чомусь не хотіли нам ні показатися, ні почутися…
Тому і вирішили, що , мабуть, уже усі вони повернулися з вирію. І прийдеться чекати наступної весни, щоб сказати заповітні слова! І тоді , пізно увечері, закутані майже по самий ніс у кожух, ми почули десь у глибині неба, далеко -далеко, з-під самих зір , ,,курли”! Ми так репетували на увесь двір: ,,Веселики, Веселики”, що з хати вийшла бабуся. Стояла і дивилася на нас, а ми бігали по двору і кидали пір’я через голову!! З нами піряв та радів і Шарик, наш лохматющий і вірний пес!
Пір’я було багато, майже повний глечик, і бабуся сказала : ,,Кидайте-кидайте, завтра збирати будете!” Але ми знали : то буде завтра, і воно буде веселим! Недарма ми скільки вечорів у кожусі просиділи, недарма кожну гарну пір’їнку у глечик складали!!
А десь тижнів через два Тато сказав : ,,Поїхали, покажу, де ваші журавлі гніздиться будуть”. І ми поїхали за село, ,,за курятник”, і там побачили на зеленому полі озимини НАШИХ журавликів. А далі простягалися луки, які були їхньою домівкою і їхнім захистом!!
Таки наше пір’ячко допомогло, і птахи вирішили не летіти далі! А ще принесли на крилах нам таке веселкове і щасливе літо, яке може бути тільки в Дитинстві!
Ластівки і ластовиння.
Ми так любили з подружкою той час, коли поверталися до своїх гніздечок ластівки! Рум’янощокі,
темно – синє пір’ячко миготіло проти сонця!
У нас жила одна пара пташок під дахом хати , від дороги. Вони так швидко ганяли у повітрі, потім всідалися на антену і відпочивали. Свою прихильність
інколи показували всідаючись нижче на тоненькі гілочки яблуні та спостерігали і за нами, і за трьохмасною Муркою.
У цей час дебела мітла перекочовувала з корівника у двір, і тільки Мурка починала з прищуром поглядати на ластівок, Бабуся брала мітлу, махала перед кішкою і казала : ,,Заробиш. Тільки попробуй – і тоді вже ти таки полетиш у вирій!” Мурка відверталася від птахів, ніби і не вона тільки що зирила на них.
У подружки ж у дворі жили дві пари ластівок: у свининці і над дверима літної кухні.
Коли у наших ластівок уже з гніздечка виглядали жовтороті пташенята, у двір залетіла ще одна пара. Джеркотіли, заглядали – придивлялися, і почали ліпити гніздечко у корівнику у вуглику. Початок літа був жаркий, ластівки сторожко спускалися під літній умивальник по грудочки мулу. Та через декілька днів недобудоване гніздечко уже валялося на підлозі корівника. Ластівки метушилися далі і обрали місцинку на сволоці, там , де був забитий чималий цвях для гасової лампи ( якщо світла не буде) і для ,,липучки” від мух і комарів. Справа пішла якось швиденько – за декілька днів гніздечко було готове. Але виявилося, що з нього сміття і пір’ їнки сиплються якраз у відро з молоком, тому і прибили під гніздечком жерстину. До моїх щоденних обов’язків додався ще один – ,,вичищати” у ластівок!)
Ми з подружкою, як і усі наші однолітки, знали: у ластів’яче гніздо не можна заглядати – ніс і щоки обсипле ластовинням!
Але мені так кортіло подивитися, чи є вже яєчка, чи встигнуть вилупитися ще одні ластів’ятка! То й поставила ослінчик, на нього – стільчик для доїння корови!
…У гніздечку , ледь вкриті пір’ячком, лежали п’ятеро коричнево – червоних, з цяточками яєць!
Через декілька днів, заплела коси ,,як корзинку” у чотири пасма , мельком глянула у дзеркало і уже навіть відійшла від столу… Цього не могло бути! Усе моє обличчя було вкрите ластовинням, і не так що ледь – ледь помітно , а добренько!) Дідусь помітив першим: ,,Шо, до ластівок заглядала? Ну, тепер чекай осені – відлетять ластівки, то і ряботиння зникне!”
Сказати, що мене це дуже хвилювало, то ні. У багатьох наших друзів з весняними днями з’являлися і веснянки, і це було гарно! Мабуть, дужче хвилювало подружку, вона мені приносила рецепт за рецептом для висвітлення веснянок. Днів два я і висвітлювала їх сироваткою, але не більше!) Друзі звикли, що я риженька, дідусь продовжував підсміюватися! Подружчина мама з посмішкою перепитувала: ,,Не дивилася, пташенят ще немає?”
А тижнів через два вивелися і пташенята! І ,як не дивно ( і це правда), їх почали підгодовувати і ті ластів’ятка, що вивелися раніше. Бецики довго не літали, тільки перепурхували з гілочки на гілочку, адже їм комашні діставалося немало!
У кінці серпня ластівки відлетіли на зимівлю. В теплі краї. Звикалося, як і кожного року, довго!! Так хотілося, щоб вони ще помиготіли у повітрі і пощебетали на віконницях. Разом з відльотом птахів, теж якось непомітно, зійшло і ластовиння. Проте щороку , ні-ні, та і нагадає про себе коричневою цяточкою на вилицях чи носі : ,,ВЕСНА”!
Про братів і козу
Ми з подружкою щодня були і учительками, і виховательками, і няньками…А де ж подінешся, коли двоє менших братів -шибайголов! Та ще ж і кожного дня бабусине : ,,Ви ж дивіться, щоб вони ніде не вшерепалися!” То ми і дивилися!)
…Мода! Вона буває різною. Особливо в селі! То модно якийсь сорт картоплі садити, то помідори квасити по якомусь рецепту! А один час було дуже модно тримати козу в обійсті! Була корова, не було корови, але коза повинна бути, бо хтось у селі прочитав про цілющі властивості козиного молока!
Так і з’явилася у нашому дворі Білка! Та не сама, а з маленьким козенятком ! Сіра кізка була наймилішим створінням козячого роду! Спокійна, потішна, дозволяла себе гладити, брати за круті ріжки і смішні з китичками вуха! Коли однолітки тягали своїх кіз з усіх сил на повідках на пастівник, наша преспокійно сама ішла пастися в долину і сама поверталася!
А от козеня! Це була морока з морок! Одним махом воно вистрибувало на нову клейонку на сіні і за мить своїми гострими ратичками продірявлювало її! Тільки привідкривалися двері в літню кухню, воно тут же забігало, заскакувало на стільці, сунуло свою мордяку у всі каструльки, над’їдало хліб і пиріжки!
Набігавшись, лягало спати у дерев’яний возичок. Цей возичок зробив Дідусь – тесля, мамин тато, коли я народилася. Гарно точені бильця, легенький, з неймовірним ароматом дерева! У ньому возили мене, потім наших з подружкою братів. Там любила лежати Мурка зі своїм приплодом! І тепер цей возичок облюбувало козеня: вмощувалось у ньому – і спало.
Ми з подружкою поглядали з хати у вікно на братів – ті доточували до возичка довшу мотузку! Ну, то й добре – усе в порядку!)
Проте , десь через пів години, почули у дворі якийсь крик, бахкання, ляскання! Вийшли надвір і завмерли : брати стояли по той бік паркану, від городу, а у дворі несамовито бігала Білка, запряжена у возик. У возичкові, на колінцях, стояло козеня, не то бекаючи, не то мекаючи на увесь двір!
Ми не знали, як зловити козу, остерігаючись її крутих ріг! І лише коли Білка проскочила між парканом і Білим наливом, а возик зачепився за гілку, нам з подружкою вдалося її звільнити від ,,упряжі”. Відвели ми її в тіньок, під горіх, за нами придибало, трясучись на тоненьких ніжках , і козеня. Вони довго пили воду з маленького відеречка, а потім пів дня спали!
Увечері нам з подружкою знову добре влетіло від Батьків! Бабуся – сусідка, яка полола город і усе те бачила, розповіла їм, що робилося вдень у дворі!
Потроху пригода стала нами забуватися! Нами! Але не козою! Тільки наші брати чимось дужче стукнули чи голосніше заговорили, коза тут же схоплювалася на ноги і починала їх ганяти по всьому двору! Грицьки рятувалися де могли: у літній кухні, сараї, туалеті, літній бані! Скрізь, де тільки закривалися двері! А коза лягала під дверми і спокійненько чекала їхнього виходу! Так проходило хвилин п’ять – десять , і тоді ми чули зі сховку : ,,Заберіть Білку! Прив’яжіть козу!” Та ми з подружкою не спішили : ,,Уміли возичок прив’язувати, то тепер і сидіть!”
Сусіди ще довго обговорювали, як Грицьки ,,Бєлку і Стрєлку в космос запускали!” А потім батьки, через постійне няркання братів, що їх коза ганяє, віддали Білку уже не просто з козеням, а з кізочкою Стрєлкою тіточці, яка жила недалеко від ставків. І не просто віддали, а продали за ,,п’ятьорку”, щоб молоко не скисало і козенята водилися! Грошину віддали нам з подружкою, то ми не дуже і переживали!
Тим більше, що ми бачили Бєлку і Стрєлку майже щодня, коли навпростець ходили на ставки! Брати ж ходили дорогою, подалі від кізок, бо близько ж сховку ніде не було
В столярній майстерні.
У травні сонце було ще ген-ген як високо, а ми з Подружкою вже йшли зі школи додому. Неспішно, ловили красу яблунь, каштанів, ,,нєвєсти”; зупинялися біля бузку, який ріс біля кожної хати, вибирали ,,п’ятьорки”.
– Давай через ,,посьолок”!
То й давай! Це було зовсім не в ту сторону, де були наші хати. Заходили в ,,Сільмаг”, купляли тройну булочку, відламувати по одній, великій, запашній, третю – в портфель! Ішли, смакували.
-Давай до Дідуся в майстерню!
То й давай! Поверталися назад, заходили в колгоспну столярню.
Ми любили в ній бувати! Там так ніжно і млосно пахло деревинОю, клеєм.
Стружки усіх відтінків- від жовтого до червонуватого! Вузенькі, широкі, гладенькі, кострубаті, рівні, покручені лежали в куточку.
– О! Онучі прийшли, – сміявся Дідусь. На наше не ,,онучі”, а ,,онучки” питав: ,,А хіба я не так сказав?” Ми відкривали портфель і знаходили уже не таку і пухнасту, трішки прим’яту булочку, простягали Дідусеві. Скільки б разів ми не приносили йому булочку, він завжди радів. Зважував на коричневій , у мозолях, долоні і до нас : ,,Як пух!”
Розламував на декілька частин, ділився з іншими дядьками, що працювали з ним. І тут ми чули ( майже кожного разу): ,,Підіть, у кладовці гостинці є!” Кладовкою була невеличка кімнатка у кутку столярні, де теслі обідали, коли не було часу сходити додому.
Там, на столі на газетці , залежно від пори року, ,,на гостинець” можна було взяти багато що: окраєць домашнього хліба, вареники, сало, варені яйця, помідори, квашені чи свіжі огірки, яблука, сливи, інколи – халву чи рафінад…
І це було таке добренне, куди там домашньому!)) Смакували! Відламувати пиріжок, закушували яблуком чи абрикоскою. Збиралися додому : ,,Ну, ми пішли! Можна ми стружки наберемо?” Дідусь сміявся : ,,Для чого вона вам?” І чув ,,завсігдишнє”: ,,Шоб була!”) Набирали в портфель гарнющих , пахнющих стружок та йшли додому.
А завтра, на уроках, книжки будуть пахнути учорашнім днем!
У столярню, до своїх дідусів, батьків, сусідів, любили забігати усі! Нас змінили Брати зі своїми друзями, які уже забігали, щоб не стружки набрати, а потримати у руках рубанок, фуганок, а то і попробувати, як це – робити звичайну дошку гладесенькою. Усі , хто працював у той день, підказували їм, як правильно це робити, допомагали, щось підправляли.
А через декілька днів у дворах красувалися маленькі стільчики. Нікому, крім Бабусь, брати не дозволяли на них сідати : ,,Он старі є”!
А ще через день – два стільчики будуть ,,подарені” однокласниці, другові чи бабусі-сусідці, а Грицьки знову забігатимуть в майстерню, щоб зробити уже не звичайні стільчики, а на фігурних нОжках! От ті уже точно будуть нашими, ми ж то з Подружкою знаємо, на що їх можна виміняти!))
Про міських онуків.
Влітку у Бабусі та Дідуся завжди був повен двір онуків. І всі міські, крім нас. Якось так воно було, що спочатку приїжджали старші, з якими ми не дуже ладнали, а потім наші однолітки, з якими ми пройшли дитячі ,,вогонь, воду і мідні труби”. А дідусь і бабуся завжди з нетерпінням чекали усіх. Найпершим приїжджав брат, який умів гарно малювати. Крім звичайної сумки, у нього був заплічник з фарбами, тканинною основою для картин, пензликами й інш. край необхідними речами для художника-початківця. Малював він щодня і їхав з села додому у місто з добрим згортком малюнків, на яких були кущі очерету над водою, яблука на тарілочці, маківки у глечику і багато чого іншого. Звичайно, малював брат набагато краще, ніж ми з подружкою, адже недаремно потім поступить в художнє училище, стане членом Національної Спілки художників України, а його картини будуть продаватися за немалі гроші!
А нам з подружкою доводилося через день возити міському гостеві молоко, бо йому самому, бачте, за малюванням ніколи прийти його забрати!) Одного літа брат забув привезти з собою пензлики. Ми з подружкою визбирали свої шкільні і вирішили його порадувати, на що він сказав : ,,Ними тільки віконниці фарбувати!” Проковтнувши образу, вирішили, що ноги нашої не буде у бабусиному дворі, доки ВІН буде там. Але, як слухняні діти, через день знову повезли молоко гостеві. Мама наказала:,,Та ніде не заїжджайте, бо й молоко скисне!”
Та куди там було заїжджати: надворі страшенна спека, з велосипеда одно спадав цеп, подружка сиділа з банкою молока позаду на багажнику і постійно крутилася , незрозуміло чому! Але приїхали ми, як завжди, вчасно, і знову пригода нас не оминула!
Майбутній художник вирішив наробити собі пензликів з щетини поросячого хвоста: узяв величезні ножиці, якими бабуся підрізала курям крила, щоб не перелітали через огорожу, і почав чимбарити щетинки з поросячого бублика-хвоста!
Порося несамовито заверещало на все село – і ми побачили червоні ножиці! Поперли у хату з криком: ,,Брат порося зарізав!” Коли ми , уже з бабусею, примчали до свинарника, митець)) сидів, як ні в чому не бувало, на пеньочку в холодку під горіхом і підрівнював майбутні пензлики, а порося з трохи червоним ( видно, брат випадково зачепив ножицями) обрізаним хвостом щось смачно плямкало у кориті! Попало нам з подружкою добряче за те, що в бабусі руки-ноги з переляку потерпли, а братові – аж нічого, бо – гість!
Коли ми з подружкою виходили з двору, дідусь ( гострий на слівце) з усмішкою запитав:,,То що, на свіжину не ОСТаєтесь?” Ми змовчали, але більше молока не привозили: якщо треба – сам прийде забере! Брат поїхав, а в хаті на стіні залишилася картина, яку він намалював: банка молока, тарілочка з медом і окраєць хліба. Як казала бабуся ,,наче справжні!”, але ми з подружкою робили вигляд, що нам зовсім це нецікаво.
ПАСТІВНИК
Коли бадилля падало на землю, ми з подружкою знали, що скоро нам скажуть вибирати цибулю.
І тоді ми тягли на огород ряднину, простилали її під абрикосою, яка росла на межі, і розкошувАли.
У великий саморобний листик для випікання пиріжків ми набирали великі шматки хліба з домашнім маслом до огірків, яких уже було повно! Червоніли помідори, де-не-де починали жовтіти диньки!
Цибулі було багато! Ми виривали її і складали рядочками у тінькові під абрикосою на потурлакові, який не боявся ні сапи, ні коси! А під вечір нагромаджували у кучки, вкривали бур’яном від роси. На ранок знову розкладали і так доти, поки бадилля добре не прив’ялювалося і можна було заплітати ,,цибулячі” коси, щоб десь розвісити у дворі і досушити. Пробували ще зеленкуваті диньки: вони були гіркуваті і недобрі. Ми закидали їх подалі від бабусиного ока у бур’яни , але назавтра чули : ,Шо, таки вирвали!?”
…І кожного разу під час цієї роботи ми згадували: ,,А пам’ятаєш, як ми корови пасли?”
Та хіба ж таке забудеться?!
Корів ми не пасли, хіба що були підпасичами у батьків. Це була така важка і відповідальна робота, що нам самим її не доручали. Це було тільки один раз! Один-єдиний раз! Ну, не було, як Батькам відпроситися з роботи, і вони домовилися з дядечком-пастухом, що пів дня відпасемо ми з подружкою. Корів ганяли далеко, пасли на дамбі між ставками. А головне було – не прогавити, щоб корови не зайшли за маслиновий гайок. Там, далі, починалися поля іншого господарства!
Ми раділи! Набрали з собою пиріжків і яєць, сала і огірків, компоту і води!
… Сонце, тепло та пиріжки з салом зробили свою справу.
… Прокинулись ми від того, що хтось здалеку кричав:,,Дівчата! Дівчата!” Отямившись, побачили, що корови ген-ген за маслиною, якийсь дядечко бігає їх відганяє, розмахуючи ціпком, і гукає нас.
Коли ми прибігли до нього, то взнали, що корови побували на полі, де посаджена цибуля, наїлися її, багато повитягували і притоптали, і тепер наших батьків оштрафують, і не бачити нам ні нового портфеля, ні новенької шкільної форми! А в додаток ще спитав і наші прізвища! Ми доклали не тільки про прізвища, а і в якому класі, і що ми – піонери!)) Мабуть, жаліючи нас, сторож сказав: ,,Ну, не переживайте, може, воно ще і обійдеться!” Сонце ще стояло височенько над обрієм, а ми вже почали підгонити корів до села , боячись, щоб вони знову не вскочили у цибулю! І уже у селі чули: ,,Щось корови сьогодні рано” та ,,Що воно так цибулею пре?!” Нас підхвалювали, що ми молодці, помічнички! А дехто запримітив : ,,Що це ви, дівчата, сьогодні САМІ НЕ СВОЇ?”
Тиждень, а, може, і більше, ми бігали до поштового ящика, і з острахом чекали на повідомлення про штраф. А потім, зрозумівши, що усе обійшлося, і у нас буде і новий портфель, і новенька шкільна форма, знову стали САМІ СВОЇМИ, але корів самі більше не пасли. Ні разечку!))
Про пшінку і косички.
Коли закінчувався липень, нам з подружкою багато чого було ,,не можна”: не можна зривати кавунів, бо вони, за словами Бабусі, ще тільки почали ,,буріти”, не можна було збивати палицею Білий налив, бо із спілими яблучками падали і зелені, не можна було зривати голівок маку, бо він ще не торохтів у середині. А ще… ,,І не здумайте зробити те, що той гОд! – казала нам бабуся і додавала: і те, що поза той гОд!” Але… це було сказано пізно. ,,Те” уже було зроблено: і одна коса, і хвіст, і дві коси, і з чолкою, і з квіточками, і з якимись стрічечками!! …Бували такі роки, коли ,,у пшІнки” волокна або кукурудзяні рильця були такі довгі, пишні, різнокольорові, що їх гріх було не заплести!))
Ми знали, що ,,не можна”, що качани не виростуть великими, але заспокоювали себе: ми ж качани не займаємо! Працювала ,,перукарня” в середині лану кукурудзи, щоб ніхто не бачив! Найдужче ми любили заплітати ,,довгі коси”: коли доплітаєш ,,чубчиком” з інших рослин! Інколи вони у нас були по пів метра, а то і більше. Скріплювали берізкою, яка вилася між кукурудзинням, прикрашали нагідками або фіолетовими квітами високих огородніх калачиків, яких ніколи не сполювали, залишали для краси! Крім зачісок, ще і імена давали нашим модницям. Та не звичайні, а які почули колись від Бабусь: Ониська чи Зінька, Палажка чи Тодоська, Христя чи Гапка. З часом ,,косички” жухли, деякі відпадали, а деякі трималися до осені! …Влітку одні гості приїжджали, інші від’їжджали. І щось брали смачне, з саду чи огороду. Так і того разу вирішили наламати у
місто качанів, щоб ще і вдома посмакувати вареними! Коли Дядько вийшов з огороду з відром , ми з подружкою уздріли, що поверх качанів лежить жмут прижухлих кукурудзяних волокон ( які він брав щороку з собою для лікувальних чаїв), а ще зверху – метрова ,,Гапчина коса”!)) Усе б нічого, але ту ,,косу” побачила і бабуся! …Ми знали: єдиний вихід для нас – ,,зблеститься” подалі з очей і якомога раніше, ще до від’ їзду гостей. Що і було зроблено! А потім…?! А потім якось воно буде!!
Грушева пора.
Грушева пора у нас з подружкою тривала ціле літечко. Починалася вона з груш – петрівок, які росли у неї на старому дворищі. Невеличкі, смачнющі, з тільки їм притаманним духмяним ароматом, петрівочки найпершими достигали, але швидко і відходили. Поряд починали рум’яніти ,,довгенькі”
( більше я ніде таких не бачила і не пробувала). Так ми їх називали тому, що вони, справді, були довгенькими, з терпко-солодющим смаком. Ці грушки не опадали з дерева, а так на ньому і засихали, збираючи цілі зграйки птаства взимку. Коли ці груші повністю достигали, ми витягували серединку груші за хвостик. Шкірочка відділялася легко і акуратно, а на хвостикові залишалася м’якоть із зернятками. Далі йшли груші-бергамоти. Ми їх не дуже любили. Солодкими і смачними вони були зеленкуватими, а як достигали, були ,,як каша”. Потім ішли ,,водянисті”, теж смачні, дуже соковиті.
Але найбільшою нашою грушевою любов’ю були груші-лимонки! Дозрівало літо – і усе під грушею було засипано світло- жовтими плодами. Посадив Дідусь цю деревинку навпроти дверей хати, десь за десяток кроків, тієї осені, коли народився мій Брат. Посаджена в тінькові, серед великих дерев, груша швиденько витяглася вгору і кожного року щедро родила.
Ми любили їсти грушки і з дерева, але ще більше – підпеченими у печі. Спочатку грушки осипалися, хоч і добренькі, але ще недозрілі і не дуже ароматні, а потім – великі і соковиті. І саме в цей час ми повинні були визбирати кращі і непобиті, щоб насушити на зиму.
Бабуся добре натоплювала піч у літній кухні, на великі ,,листики” розстилала грушки, і вони починали пектися. Коли піч ставала холодною, груші витягувалися, виставлялися надвір, а бабуся знову топила піч і знову сунула грушки пектися. Десь на третій день вони ставали рум’ яно- коричевими, в туманцеві з попелу, м’якенькими, такими ароматними і солодкими! Їх витягували на сонечко, щоб сушити далі. І ми насолоджувалися ними досхочу! А в піч уже сунулися листики із новими, щойно назбираними, плодами.
… Того літа так часто йшли дощі. Короткі, теплі, вода ставала по кісточки за декілька хвилин і так же швидко входила в землю. Так було два-три рази на день! Усе взуття: босоніжки, тапки, шльопанці були мокрими. Знаючи, що в печі натоплено, ми з подружкою посунули сушитися тапочки!)) Поставили акуратно за заслінку та й …забули! Коли ж бабуся відкрила піч, щоб витягти груші на ослінчик , з неї на вулицю повалив їдучо – синій дим. Потім витягла з печі два моїх тапочки і один подружчин ( з другого майже нічого не залишилося), зі злістю вигребла груші у відро, кинула нам його перед очі, а сама ,,в серцях” пішла на огород. Через декілька хвилин прибігли Брати зі своїми трьома друзями ,,щось перекусити”. Варену пшінку, маленькі сушені карасики , сало і помідори вони закусили грушами з відра!)) Їли і дивувались:,, Якісь вони сьогодні капчЬОнні! Не такі, як завжди!”
Ми з подружкою ще не відійшли від тапочка, від докорів бабусі, злі на себе і увесь світ, стояли, мовчали і думали: ,,КапчЬОнні? То і їжте!” Коли бабуся прийшла з огороду, хлопців уже в дворі не було. Вона побачила майже пусте відро і спитала : ,,А груші де ділися?” На наше ,,Хлопці поїли!”, вона сказала: ,,Чого ви їм не сказали? Ну, оце вже я точно розкажу все Батькам! От тоді взнаєте, де сушити тапочки і чим годувати братів!” Та ми знали одне : нічого вона не розкаже, не перший раз нас лякає!)) Але треба було розійтися хоча б на пів дня, і не попадать їй разом на очі!!
Тому подружка взула мої, на три розміри більші, шльопани і поперла додому! Навпростець, через огороди, щоб менше людей бачило!!!
Та хіба тим людям звикати до нас?!!Про печену картоплю
Коли картопля уже була вибрана, ми з подружкою чекали дня, коли будуть палити бадилля, і завжди просили: ,,Давайте в суботу!”, адже потім була неділя, омріяний вихідний!
… У безвітряний суботній вечір багаття сипало віхолу іскор високо вгору, а ми чекали, коли вогонь притихне. Жарини миготіли і перебігали яскравими мотузочками з бадилини на бадилину, ми вкидали пектися картоплю, яблука, нанизували на гілочки сливи сало і сиділи на маленьких стільчиках у передчутті радісної вечері.
Бабуся приносила нам у мисочці квашені огірки, ,,обідюшні” вареники, кручені з сіллю і олійкою балабушки, набирала у обпиначку спеченої картоплі, як добавку до зварених на вечерю галушок, і йшла до хати. А ми розкошували: виривали великий кущ ,,падалішніх” помідорів і приносили його до багаття.
Надворі уже добре звечоріло, де-не- де у небі прорізалися зірки.
Аромат печених картоплі і яблук, смаженого сала розносився по всьому кутку. І не тільки з нашого огороду! Ми бачили, що то там, то там, на огородах у сусідів, теж яскріють вогнища.
Прибігали брати з друзями, викочували гарячу картоплю, перекидали її з руки в руку і з’їдали з хрумкою шкірочкою.
До морозів на огородах лежали ,,армянські” дині: одного року в селі вірмени ,,стелили” дорогу і дали Татові величезну смачнющу диню, яку привезли з батьківщини. Звичайно ж, насіннячко було збережено, і декілька років по тому, огород був устелений жовтобокою запашною смакотою.
Хлопці набирали динь і бігли на повалене дерево, а вже звідти ми чули голос нашого друга:
,,Дівчаааата, ідіть сюдииии!” У відповідь ми виривали жмут довгих бадилин кропу з великими зонтиками, ,,вмочали” їх у вогонь та розмахували ними над головами, розсипаючи дощ іскор навколо, і тут же чули бабусин голос: ,,Я вас порозмахую! Мабуть, у хату пора!”
Ми принишкали, прислухаючись, як падають груші, їли смачнющі, як мармелад, печені яблука. А навколо неймовірно гарно, так по – домашньому, пахло чорнобривцями, яких у всіх було багато на огородах, розрізаною динькою, огороднім полином та ледь вловимо, десь з двору, віяло хризантемами і жоржинами.
Підкрадалася прохолода, і надворі, над дверима, вмикалося світло – знак, що нам пора додому!
Ми бігли по стежечках, ледь освітлених місяцем, і було зовсім не страшно, бо ми знали: там, у дворі, на лавочці, одягнені у стареньку теплу ,,плюшку”, нас чекають Бабусі, яких ми попросимо на завтра зробити шулики, бо за словами Бабусі, їх їдять тільки до Покрови, а далі уже чекають на кутю!
А шулики – це ще одне свято Дитинства!!!
Про циган і білу глину .
Навесні, восени, та, зрідка, і влітку, коли було не дуже жарко, у наше село заїжджав циган. Це був статечний, коренастий чоловік з чорною у сиві дряпинки бородою, з довгим кучерявим волоссям, у яке також уже де-не-де вплелася просивінь. Кінь теж був під стать господареві: великий, темно-сірий,
у світліші плямки, схожі на пір’ячко. Довгий розкішний, рівно підрізаний хвіст. Грива сягала аж за шию, і ми з подружкою уявляли, скільки косичок можна було б заплести! Збруя на коневі була розцяцькована шкіряними квітами, листочками, бобончиками. Привозив циган у село глину, і хазяєчки намагалися її купляти саме в цього чоловіка, бо вона була яскраво-білою, маслянистою. Її ззовні не оббивали вітри, дощі, сніги, а всередині хати глина не бралася, як казали Бабусі, на плечі, коли притулялися взимку до теплої грубки.
…Циган тільки в’їжджав в село, а його вже чути було далеко: ,,Баби, глина!”, ,,Біла глина, баби!” ,,Засранки, по глину!” Хазяйки похапцем виходили скуплятися, з бабусями також вибігали і діти. Ми з подружкою просили бабусю:,,Скажіть, нехай не каже ,,засранки”! Скупившись, бабуся казала: ,,Хазяїне, не кажіть ,,засранки”, діти говорять , що то слово негарне!” Циган сміявся на пів села і казав :,,Не казатиму, більше не казатиму”, давав нам по цукерці-олівчикові, по шматочку білої глини і додавав: ,,Гризіть, щоб швидко бігали!” І ті шматочки глини були такими ж солоденькими, як і цукерки. А сам, від’їхавши за дві-три хати, знову гукав: ,,Засранки, по глину!” Зрідка з ним їздила гарна циганка ( у сусідньому селі у неї жила рідня). Чудово одягнена ( адже їхала в гості): усе на ній блищало, кофточка була з багатьма, за словами бабусів, ,,валанами”. Широка спідниця, підперезана квітчастим платком. Ми з подружкою найбільше задивлялися на кофтинку: скільки рюш і воланів ми ще не бачили. І коли нам на очі в магазині попалася сатинова блискуча біла у зелену квіточку тканина, ми вирішили, що саме така підходить на ,,циганську” кофтинку. У той же день ми скупилися. Вирішили, що нам вистачить однієї кофтинки на двох. Кроїли, приміряли, докупляли тканину на широкі волани ми днів два. І обновка нас порадувала, а моя подружка вирішила, що вона підходить дужче мені, бо у мене якраз відросло волосся ( як у циганки))), а у неї була коротенька стрижка. Частенько я ходила саме в ній, дуже зручній і ошатній.
Ну, і як же було не зробити фото у перший вихід на наше повалене дерево у обновці! Дякую, Подружко, за світлину! (Але могла б на спідницю запропонувати щось інше, а не суконний бабусин платок з китицями)
ПОРОСЯТКО
Ми з подружкою боялися вовків, диких ( ніби були і свійські!!) лисиць і собак, які за словами Бабусі, жили у гайку в долині , метрів за 50 від хати! І туди не ходили, правильніше, ходили рідко: навесні – подивитися, чи розцвіли манюсінькі жовтенькі зірочки; влітку – посмакувати довгеньким чорносливом, який достигав раніше вишень; взимку – спускалися на санках у ту долинку; восени – ходили по яскраво-червоні листочки дикої груші.
Так сталося, що навесні ми натрапили не тільки на перші квіти, а і на маленьке чорне поросятко, яке навіть не рохкало, тільки пікало. Щетина на ребрах стирчала в усі боки, хвіст був прямий і мокрий, одні очі світилися! Ну, не могли ми його там залишити на здобич вовкам!!
Знали, що вдома будуть непереливки, і тому поселили поросятко у сараї у подружки на старому дворищі. Знали, що туди рідні навідуються рідко.
У школу почали ходити іншою дорогою, бо треба було заносити поросяті зранку поживу, удень тихцем наливали молока чи кисляка. Усе йшло тишком – нишком, доки одного дня Бабуся не запитала :,,ШО то таке?” На наше, що то ,,кабанчик, що він, бідненький, уже майже не дихав у гайку”, бабуся сказала :,,Однесіть його до їх!” ,,До їх”- це до нас додому!!
Мабуть, моя Бабуся побачила нас у вікно, бо коли ми приперли порося до нас, вона вже стояла на воротах і сказала, що ноги його у дворі не буде. Насилу ми домовилися, що знайдемо йому за тиждень господаря! Але ні друзям на поваленому дереві, ні їхнім батькам таке чорне ,,чудо” не було потрібне!
Кабанчик ніби не дуже і виріс, але щетина уже не стирчала, ребер не було видно, хвіст закрутився бубличком, а рило!!!! Рило перекидало курині і качині поїлки, переривало землю під літнім умивальником, барложилось там, а потім вискакувало на лавочку і там дрімало. Усі на нас сердилися, а нам лавочку приходилося мити щодня!
…Порятунок прийшов несподівано. У село на підводі знову приїхав Дядечко-Циган, привіз білу глину. До нього скуплятися пішла бабуся, за нею побігли ми, а за нами приперло порося! І тут дядько сказав бабусі: ,,Тітко, продайте порося!”
Бабуся сказала, що не вона його ,,хазяйка”, щоб домовлявся він з нами. І коли дядько спитав, що ми за нього хочемо, ми , не вірячи своєму щастю, сказали:,,Не треба нічого, так беріть!”. Сказавши, що так не годиться, він нам дав декілька карбованців, а потім з-під ,,сідушки” витяг пластмасову рожеву у дірочки сумку – сіточку ( яку віз дітям свого родича), а в ній : декілька зошитів, прості олівці, жменька цукерок, невидимки на картонці, шпильки, складаний ножик, губна гармошка і ще інші цікавинки. Такого багатства ми не очікували. Дядько прив’язав порося за задню ногу , воно розляглося на підводі і почало гризти шматочок крейди, а ми поперли додому роздивлятися скарби!
Із сумочкою – сіткою ми ходили по хліб, зберігали листівки і щоденники там, а потім віддали подружчиній меншій сестрі, а вона у ній тягала за собою велику ляльку!
Історія з поросям забулася, адже пройшло більше року! І одного дня бабуся сказала: ,,Біжи по Ту, бо там приїхав циган і хоче чогось вас бачити!”
Це було дивно, але ми прибігли. І Дядько – Циган більше бабусі, ніж нам , розповів, що кабанчик виявився свинкою, яка швидко виросла і привела добрий десяток поросяток, які він вигідно продав, а нам привіз великий паперовий коричневий кульок цукерок. Там були і смоктушки – ,, Олівці”, і шайбочки ,,Старту”, і ,,Шкільна”, і наші улюблені – ,,Прем’єра”!!
Так що , хтозна, чи водилися у гайку вовки і лисиці, а от маленькі ,,кабанчики” там інколи були!!!