28 червня минулого року в селі Бровакри в хаті покійної бабусі Євгенії Омелянівни зібрався увесь рід Іщенків, адже ще раніше ми всі домовилися провести свято Родинне дерево Іщенків.
Найстаріший найпочесніший представник нашого роду – Михайло Петрович Іщенко, наш дорогий ілюбимий для кого – тато, для кого – дідусь, прадідусь, для кого рідний дядя.
90-ий розміняв, а він все ж такий бадьорий , оптимістичний і гарний. Саме про нього і буде моя розповідь.
Михайло Петрович народився 18 травня 1920 року в Росії на Самарщині, куди за столипінською реформою в пошуках землі із Броварок ще в 1911 році поїхав дід майбутнього поета. Село так і називалось – Столипінка. Так склалося, що батьки Михайла проживали серед людей багатьох національностей колишнього СССР, дружили з ними. Це сформувало у хлопця почуття поваги до них до їхньої мови, культури.
Там у далекій Столипінці крім Михайла народилося ще п’ятеро дітей: Євген, Віра, Олена, Олександр та Петро, який помер у двомісячному віці.
Найпершим учителем в житті Михайла був батько. Ось як він пише у своєму вірші «Кличуть гени»:
У вісім років учив батько,
Щоб я не лінився
За роботу брався хвацько,
З майстрами водився.
Не стало батька , але був дідусь, який навчав хлопця жити на білому світі.
Дідусь мій, як людина діла,
Учив «Ніколи не хвались,
Дивися в очі людям сміло
З брехнею, внучок, не мирись.
Після раптової смерті батька молода мати залишилася з п’ятьма дітьми. У 1937 році родина переїздить в Броварки.
По закінченні семирічки Михайло здобув середню спеціальну освіту в кременчуцькому будівельному технікумі. А далі понесли його бурхливі хвилі по крутих дорогах життєвої ріки. Війна застала його курсантом навчального загону школи зв’язку Чорноморського флоту у Севастополі, потім був Сталінград, де він служив зв’язківцем на канонерському човні «Громов».
По закінченні війни з орденами і медалями морський офіцер, старший лейтенант М.П.Іщенко був направлений на посаду заступника начальника зв’язку Дніпровської аварійно-рятувальної служби в м.Київ.
Знадобилася йому і професія будівельника. У складі будівельного управління підводно-техічних робіт від від Бреста до Чорного моря,звільняв річки водойми від металобрухту, вибухових предметів , брав участь у будівництві нових річкових вокзалів у Києві, Дніпропетровську, Херсоні, Чернігові, Бресті.
У травні 1955 року. М.П.Іщенко був призначений головою колгоспу в селі Піски Іванківського району Київської області. Цій справі він віддав 17 років свого життя.
Потім як інженер-будівельник зводив місто Прип’ять житло для працівників Чорнобильської АЕС.
У 1983 році вийшов на заслужений відпочинок, але продовжував працювати.
Квітень 1986 року чорна зірка спалахнувши над Чорнобильською АЕС зігнала з насиджених місць тисячі людей, розсіявши їх по всій українській землі. Михайлу Петровичу випав Кременчук , місто його студентської юності, що недалеко від рідних батьківських місць.
Хоча він і був пенсіонером, але ні на хвилину не залишав активну громадську діяльність. Саме тут, в Кременчуці, народилася збірка його поезій. Кличуть гени в якій прослідковується його світогляд, непохитна віра в кращу долю України.
Він був люблячим сином , коханим чоловіком , хорошим батьком і дідусем. Багато віршів присвятив своїй дружині, яку кохав до останнього подиху життя. У вірші «Чуєш?» він писав:
Від кохання, люди,
Я ночей не сплю.
І нехай що буде!-
Вік не розлюблю.
Ніколи не гнався за багатством та вважав себе найбагатшою людиною. Його багатство – це рідна Україна, це мала батьківщина Броварки, це поетичний дар, яким нагородив його Бог.
У вірші «Якби роки» М.П.Іщенко писав
Якби мені, Боже,
Вернуть оті роки,
Коли я утоми
Не чуві не знав!
Я все повторив би
За мир твій в спокій,
За тебе, Вітчизно,
І душу б віддав!
Михайло Петрович прожив яскраве і бурхливе життя, а помер тихо і спокійно. Його не стало рано-вранці 29 червня 2009 року. Світла йому пам’ять.
Тетяна МАЛЬКО-СТОЄВА
Зоря Придніпров’я, 2010, 26 червня.