Народилась 1939 року в сім’ї працівників радгоспу «Кигичовка», який розміщався за 7 км від районного центру Кигичовка (Кигичівка) Харківської області.
Мама – Поліна Вікторівна працювала на різних роботах. Тато – Тиква Павло Данилович після закінчення Харківського сільськогосподарського інституту працював землевпорядником, пізніше економістом в радгоспі «Кигичовка» (вже дорослою почула сімейну таємницю, що тато був з заможної родини, яка в Росії мала власний цегельний завод, яка рятуючись від революції переїхала в Харків). В родині було п’ятеро дітей – чотири доньки і один син (одна з доньок померла в дитячому віці).
Навчалася в Червоноармійській середній школі, яка розміщалась на території радгоспу, з 1947 по 1957 рік. По закінченні працювала в місцевому радгоспі різноробочою.
Якраз тоді керівник СРСР М.Хрущов висунув клич «молодь на село». Коли я повезла документи після школи поступати в Харківський медичний інститут, то мені зразу сказали, що я , оскільки з села, можу хіба що в сільськогосподарський спробувати поступать, навіть документи не прийняли. Якщо раніше молодь могла вирватися з села по путівках на комсомольсько-молодіжні будови, то тепер навіть коли ми з сестрою хотіли поїхати на будівництво Новосибірської академії нас не відпустили. В радгоспі (який спеціалізувався на вирощуванні свиней ) на той час, на відміну від колгоспних сіл, платили гроші за роботу, але половину з них автоматично забирали на позику. При кожному радгоспі ( і в нашому теж) до 60-х років існували політвідділи, які контролювали не тільки кожне слово, а й кожну думку працівника радгоспу.
І хоч як тоді непросто було «вирватися» з села, я, сказавши, що везтиму документи в сільськогосподарський, в 1960 році поступила в Полтавський медичний технікум на спеціальність «акушерство», а вже по виклику з техніуму мене відпустили з радгоспу. Навчаючись, познайомилась з майбутнім чоловіком – Безсмольним Анатолієм Якимовичем, який вчився на стоматолога. Коли ми вже закінчували навчання, нас покликала на розмову куратор і по-батьквськи порадила нам розписатися, якщо в нас справді серйозні стосунки, бо інакше нас направлять робити в різні місця, можливо і в різні райони. А коли ми одружимося то потрапимо на роботу в одну лікарню. В березні 1963 року ми закінчили навчання і отримали направлення на роботу в Броварківську дільничну лікарню я – на посаду акушерки амбулаторії ( патронажна акушерка), а чоловік на посаду стоматолога ( тоді більше в ходу була назва спеціальності – «зубний лікар»). Поселили на квартирі. Лікарня – кілька звичайних сільських хат, може трішки більших ніж в більшості селян, бо як говорили раніше належали місцевим багачам Чернишовим. Та вже будувалось приміщення нової лікарні.
Добре запам’яталось, як 27 березня 1963 року мене прийняли на роботу в Броварківську лікарню, і в ту ж ніч мені довелося виїжджати приймати пологи вдома (Пономаренко А.О. народила сина Павла).
В той період народження вдома було рідкісним, здебільшого народжували в лікарні, при потребі ( в тяжких випадках) транспортували в Градизьк. Свого транспорту тоді не було, просили в колгоспі.
Асфальтованих доріг тоді не було не лише по селу, найближча асфальтівка починалась з Кагамлика. Весною і восени було фактично бездоріжжя. Але дуже чітко працював телефонний зв’язок з Градизькою лікарнею. Тільки набрали номер – там зразу ж відповідали і вирішували, яким чином діяти. Коли була потрібна допомога – викликали звідти лікаря зі своєю операційною бригадою ( Косенко Петро Олексійович, Василенко Ольга Василівна).
Запам’ятався випадок, коли ми везли хвору з Солодівки на гусеничному тракторові: тракторист, хвора і я в кабіні, а лікар (Коріндевич І.С.) на коні слідом за нами. Довезли до Кагамлика, а там вже чекала Градизька машина швидкої допомоги. Аж в 1967 році була прокладена асфальтована дорога до сільської ради ( по вул. Жовтневій до вул.Леніна).
В 60-і роки на селі сезонним працівницям колгоспу декретна відпустка взагалі не надавалась, лише довідка, інтелігенція та постійні працівники колгоспу (а їх було набагато менше ніж сезонних) мали право на 30 днів декретної відпустки.
Лише з 1965 року стала надаватись дородова і післяродова відпустка, які тривали по 56 днів і лише в разі ускладнених пологів післяродова відпустка збільшувалась до 70 днів.
В 1966 році відкрили нову лікарню. В новому приміщенні збудованому по кращому на той час проекту була передбачена амбулаторія і стаціонарне відділення, які були зв’язані між собою, та родильне відділення з окремим входом. Лікарня мала централізоване опалення, котельню, підсобне господарство, погріб для зберігання овочів, які по рознарядці мало надавати державній лікарні місцеве колективне господарство «Ленінець» ( заготовляли здебільшого самі працівники лікарні)
В новій дільничній лікарні я стала працювати в амбулаторії патронажною акушеркою, а родильне відділення в стаціонарі очолила Хомець Олександра Антонівна, яка до цього працювала лаборанткою (хоч мала освіту акушерки).
В обов’язки патронажної акушерки входило: нагляд за вагітними, їх обстеження, своєчасне взяття на облік, консультації.
В 60-і роки народжувалось дуже багато дітей. В рік ми приймали до 200 новонароджених. Весною 1967 року я сама народила доньку Таню. Два місяці була у декретній відпустці, а тоді мусила виходити на роботу. Дитину було ні з ким оставити, і мої і чоловікові батьки були далеко, тож наймала няньок ( бабусі- близнючки жили недалеко від лікарні). Жити ми вже стали в колишньому приміщенні родового відділення старої лікарні, половину будинку займала Авдєєва М.С. ( головний лікар, за свою компенсацію при переселенні вона купила квартиру для дітей, а сама все життя прожила в «лікарняній квартирі»), а іншу половину – наша сім’я. Це була невелика кімнати майже половину якої займала піч і маленький коридорчик.
Навіть, коли родильне відділення в Броварківській лікарні закрили (1976 рік) в зв’язку з закінченням будівництва Глобинської районної лікарні, в нас на обліку було більше ста породіль в рік.
Знижуватись народжуваність стала аж в кінці 80-х років.
Колектив, особливо в 70-і роки, був дружний, молодий і завзятий. Разом прибирали чималеньку територію біля лікарні, разом відпочивали, їздили на екскурсії, працювали в колгоспі ( навіть думки не було відмовитись, сказати, що це не наша робота, коли казали «колгосп дає картоплю, треба поїхати на поле, зібрати». А перебирати ту ж картоплю та вносити в погріб виходили навіть хворі стаціонару, які почувались краще).
Про вихідні, чи відпочинок у відпустці ми могли лише мріяти. Нас навчали, що ми повинні бути готовими надавати допомогу цілодобово, бо хвороби не можуть чекати поки в нас закінчаться вихідні. Тож при потребі відкладали всі свої плани, не зважаючи на вихідні, відпустки, ніч, до нас звертались хворі, й були певні, що ми не відмовимо в допомозі.
Часто доводилось допомагати чоловікові, бо в нього не було медсестри, а ситуації бували часто такі, що потрібна була допомога. То він бувало стукає в стінку, а я як не зайнята з пацієнтами прибігала на допомогу. Врешті він не витримав такої нервової роботи, та й ми почали будувати собі дім, лікарської заробітної плати не вистачало, тож він пішов працювати в місцеве рибне господарство.
З подивом спостерігала, як в 80-і роки прийшло нове покоління медичних працівників, які вважали, що для роботи існує лише робочий час ( сільські реалії іноді заставляли їх міняти цю думку).
В 1994 році пішла на пенсію. Та ще деякий час, коли звертались, допомагала молодим колегам коли порадою, коли й ділом.