А ще віддавати всього себе професії, яка стала його долею. Ці слова про нашого дорогого і незабутнього, позитивного і доброзичливого, щирого і людяного, неповторного колишнього редактора газети «Зоря Придніпров’я» Івана Олексійовича Сорокопуда, який 8 червня святкуватиме свій 75-річний ювілей.
Загорілася життєва зоря ювіляра 9 червня 1949 року в мальовничому селі Петрашівка в родині юних батьків Олексія Антоновича та Раїси Федорівни Сорокопудів, подружжю на той час виповнилося 36 років, але на двох. Тому матусею називав свою найкращу в світі бабусю Мотрю, з якою був просто нерозлучний, міцно тримав своїми маленькими пальчиками її натруджені долоні , куди б вона не йшла, куди б не подалася. А мама з татом були просто «Райкою і Альошкою». А згодом в працьовитій сільській родині Сорокопудів з’явилися на світ сестричка Люба та братик Андрійко.
Зростав хлопчина кмітливим та допитливим, рано навчився грамоти, бо всі в ньому просто душі не чаяли, а бабуся Мотря часто промовляла, що виросте з нашого Ванька велика людина. І не помилилася!
Свої перші життєві університети пройшов Іванко у Петрашівській початковій школі, середню освіту здобував у сусідній Броварківській школі, яку закінчив у 1966 році. Згодом вступив на навчання до Дніпропетровського технікуму електрифікації сільського господарства, який закінчив у 1969 році, отримавши спеціальність техніка-електрика. Деякий час працював електриком у колгоспі «Комунар», що в Харківській області. А згодом юнака покликали ратні дороги. Служив у радіорозвідці військово-морського флоту м. Севастополь. І досі з мрійливим вогником в очах згадує нині поважний чоловік незабутні роки військової служби, коли відважний, статний і бравий моряк з далекого українського села, що розкинулось в степах Полтавщини, ходив на розвідувальному судні з дивовижною назвою «Алідада».
Після звільнення в запас трудився майстром Харківської мехколони №16. Працював старанно, сумлінно, віддаючись справі. Але душа його прагнула того, про що мріяв з дитинства, тож і почав надсилати на адресу місцевої газети «Вперед» , що знаходилася в райцентрі Шевченкове, гуморески, які вдавалися йому найкраще. Старання і талант молодого автора запримітили в редакції, а коли ще побачили в ньому й умілого фотографа, запросили на роботу. Ось так в лютому 1973 року і простяглася його життєва дорога в журналістику.
Слово – зброя. Я завжди хотів вірити, що завдяки журналістиці я зможу змінити світ на краще. Проте лише після повномасштабного російського вторгнення я повністю усвідомив важливість і силу слова.
Я ні на мить не пошкодував, що докорінно змінив свою долю, ставши журналістом. Моя робота стала для мене не просто роботою. Це стало моєю долею, сенсом мого життя. Адже 42 роки віддані справі журналістики! А мріяв я про цю професію ще зі школи. Якось навчаючись у9 класі я надіслав до журналу «Україна» свої короткі жартівливі мініатюри. І яким же було моє здивування, неймовірна радість наповнювала мене, коли в розділі журналу «Почуте й записане» я побачив своє прізвище і свою писанину. Ось такими були мої перші літературні потуги. А потім нашій легендарній «Зорі комунізму», нині «Зоря Придніпров’я» вийшла моя перша гумореска «Навіщо тобі той гардероб?!». Там описана подія з життя , про те , як моєму татові, передовому механізатору колгоспу, пообіцяли ту злощасну шафу, і не дали… Гумореска мала резонанс: шафа прибула на третій день до села, подейкували, що її шукали навіть на складах Полтави, такий тоді був тотальний дефіцит. Ось тоді я і зрозумів силу слова ,- мовить ювіляр.
Два роки працював Іван Олексійович літ працівником та фотокореспондентом районної газети Шевченківського району Харківської області. Та дороги долі, юнацькі мрії покликали молодого чоловіка в Сибір. За путівкою Харківського обкому комсомолу працював у Сибірському управлінні механізації машиністом 5 розряду на пересувній електростанції на трасі Байкало-Амурської магістралі.
Часто дороги, які обираємо, визначають наші досягнення, розвиток та внутрішній світ. Іноді обрана дорога – це випробування. Ми можемо стикнутися з труднощами, вагатися, чи йти вперед. Іноді обрана дорога – це пригода. Ми можемо відкривати нові місця, зустрічати цікавих людей та навіть відкривати невідоме у власній душі. Однак, найважливіше, обираючи свою дорогу, ми обираємо своє щастя, знаходимо сенс і напрямок свого життя. Саме так трапилося у житті Івана сорокопуда, бо на цих сибірських дорогах він і долю свою зустрів. А починалося все досить кумедно…
П’ятеро молодих українців у далекому вже 1975 році приїхали до Сибіру, будувати БАМ, під час тотального продовольчого дефіциту. Якось в один з голодних вечорів у гуртожитку, де й тарганам не було чим поласувати, довго думали-гадали, як покращити своє харчування, бо на тих «кацапських» харчах, де вонючі щі та каша, довго не протягнуть. І вирішили, що їм терміново треба «закрутити любов» з продавчинями з м’ясного, овочевого, кондитерського, рибного та лікерогорілчаного магазинів, отоді й заживуть добре й ситно.
Відкритість і щирість у спілкуванні Івана Олексійовича підкуповувала багатьох. То стріла Івана поцілила прямісінько в серце красуні Тамари, яка працювала на касі овочевого магазину . Зустрілися очима молодята і серцями не розминулися! Декілька днів, наче вартовий, ходив парубок за дівчиною, нарешті зважився познайомитися. Якось прийшовши до магазину, побачив юнак величезну чергу, що стояла до каси, де працювала Тамара («викинули цибулю», в той час це звалося так, коли якийсь дефіцитний товар потрапляв на прилавки магазину). Іван на мигах показав дівчині, що прийде до закриття магазину о 7 вечора. Яким же було його здивування, коли на побачення Тамара принесла 7 кілограмів цибулі, зрозумівши це по-своєму. Іван зустрічав свою красуню з квітами. Познайомилися Іван з Тамарою 18 березня, а 7 червня вже й на весільний рушник стали. Треба сказати, що четверо друзів з п’яти, теж одружилися зі своїми продавчинями.
Ось так, небагато й немало, а 49 років прямує подружжя Сорокопудів непростими життєвими дорогами, разом зустрічаючи ранкове сонечко і проводжаючи його на спочинок. Виростили двох синів-соколів: Володимира та Руслана, радіючи їхнім успіхам та тішачись найкращими у світі онуками: Андрієм, Ілоною та Кірою. Найстарший Андрій пішов татовою військовою стежкою (Володимир Іванович – полковник ЗСУ), закінчив військову академію, вже у званні капітана, Ілона – майбутній психолог, а найменшенька пустунка Кірочка (дідусева втіха і найкраща подружка) закінчила успішно 3 клас місцевого ліцею.
Так як же прийшов Іван Олексійович у справжню журналістику? А ось так…
Якось Василь Іванович Покотило ( сам він був родом з Броварок (насправді з Покотилівки, в Броварки переселилась його родина після будівництва Кременчуцького водосховища), колишній редактор районної газети «Зоря комунізму» зустрів у селі Іванового батька Олексія Антоновича, та й запропонував тому надіслати синові телеграму, з запрошенням на роботу в Глобине, терміново потрібен був літпрацівник.
Ось так докорінно змінилося життя і прослалися журналістські стежки-доріжки нашого Івана Олексійовича. Вже в липні того ж таки 1975 року Іван Сорокопуд став кореспондентом-організатором районного радіомовлення, а згодом завідуючим відділу радіоінформації газети «Зоря комунізму». Заочно успішно закінчив філологічний факультет Харківського державного університету. З 1991 року Іван Олексійович – редактор Глобинського радіомовлення. «Говорить Іван Сорокопуд», – линуло з динаміків радіоприймачів, саме цими словами розпочинав він свої незабутні радіопередачі про досягнення і невдачі, радощі і прикрощі трударів Глобинщини.
До того ж, Іван Олексійович – автор 15 книг, член національної спілки журналістів України. В його творчих надбаннях відображене життя славних трударів з діда-прадіда та історичне минуле колишнього Глобинського району: Пузикового, Пустовійтового, Веселої Долини, Великих Кринок, Погребів, Петрівки, і Турбаїв. До речі, у 2011 році його книга «Великі Кринки та великокринківці» стала лауреатом обласного літературного конкурсу «Краща книга Полтавщини». Бестселером для краєзнавців і всіх, хто любить свою малу Батьківщину, стала безцінна пізнавальна книга автора «Глобине. Від хутора до міста».
У жовтні 2004 року Іван Олексійович знову творить рідну газету, вже під новою назвою «Зоря Придніпров’я» – працює на посадах кореспондента та відповідального секретаря. А в серпні 2007 року був одноголосно обраний колективом та затверджений співзасновниками на посаду редактора районної газети. Скільки ж шляхів, скільки журналістських доріг пролягло в його неспокійному й напруженому житті, скільки цікавих публікацій, нарисів та оповідань вийшло з під його пера – не злічити! У березні 2015 року Іван Олексійович пішов на заслужений відпочинок.
75 років – поважний ювілей. Проте Іван Олексійович ще повний життєвих сил і нових творчих задумів, 6 створених книг чекають свого видання і вдячних читачів. Нехай щастить йому у всьому і нехай попереду в нього ще буде багато ювілейних дат! Ми щиро любимо Вас всі, вітаємо в це гарне свято. Живіть в здоров’ї і в красі ще дуже довго і крилато!
Многая літа, шановний ювіляре, під мирним небом України!
Ірина Коваленко від імені працівників та колишніх колег редакції газети «Зоря Придніпров’я».