Днями моєму брату по перу , Івану Олексійовичу Сорокопуду, виповнилося шістдесят, Що і говорити, дата – кругла і солідна, і дає підстави , хоч у короткій формі викласти життєвий шлях ювіляра.
Побачив світ 9 червня четвертого повоєнного року в невеликому мальовничому селі Петрашівка тодішнього Градизького, а тепер Глобинського району. З малих літ прилучався до нелегкої селянської праці вдома і у місцевому колгоспі. «Атакував» разом із своїми босоногими товаришами артільні й дядьківські баштани, садки, котрих ще не встигли багато посадити земляки після сталінських податків, ганяв м’яч, грав у гилки , чурки, займався іншими повоєнними дитячими розвагами. А от цигарки – самокрутки чи магазинної – у рот не брав, як і багато його товаришів – менших, ровесників і трохи старших. Смертним боєм бив любителів затягнутися запашним димком земляк Володимир Матвієнко. Не дай боже, йому довідатися , що хтось запалив цигарку – доля була неминучою. І відбив таки в усіх хлопців1946-1952 років народження бажання палити. Примушував бігати кроси, тягати гирі, вправлятися на турніку, організовано грати в футбол, інші ігри. Сам активний спортсмен, із чудовою атлетичною статурою, ліпив із хлопчаків-земляків міцних тілом і душею юнаків. Саме завдяки йому хлопці-петрашівці вирізнялися неабиякою силою, спритністю і їх побоювалися не тільки ровесники з центральної садиби – Броварок, а й із довколишніх сіл. Цей, якщо можна так сказати, домашній спортивний гарт знадобився моєму герою і в подальшому житті під час навчання в Дніпропетровському технікумі електрифікації і гідромеліорації сільського господарства, в Єлецькій школі Всесоюзного тресту «Трансвибухпром», під час служби на військово-морському флоті. Радист Іван Сорокопуд здобував першість не тільки на своєму рідному флоті, а й у змаганнях серед всіх флотів.
Демобілізувавшись, трудився майстром Харківської мехколони №16, та кликало слово, манила журналістика. Саме це й привело нашого земляка до редакції газети «Вперед» Шевченківського району, що на Харківщині, де виконував два обов’язки – літпрацівника та фотокореспондента. Начебто й робота складалася, встиг уже завоювати визнання колег із газетного цеху та широкого загалу читачів, та кликала до себе рідна земля часто манила в снах мала батьківщина – Петрашівка. Повертається, так би мовити додому, на Глобинщину. Вакансія у районці «Зоря комунізму» була одна-єдина кореспондент-організатор районного радіомовлення, тож Іван зголосився обійняти цю клопітку посаду. Звісно довелося дещо перекваліфікуватися , бо є відомо здавна: слово – не горобець. Якщо, готуючи газетний матеріал, можна одним розчерком пера виправити помилку, то на радіо ( особливо в прямому еірі) – пленуми, бюро райкомів партії, партійно-господарський актив, сесії райради, рейди сільськогосподарські – зимівля худоби, польові роботи, підготовка техніки до весни і багато-багато інших, які часто писалися з «чистого аркуша». І.Сорокопуд за кілька місяців нової роботи, так добре її опанував , що став одним із кращих кореспондентів-організаторів районного радіомовлення на Полтавщині. Підготовлені ним матеріали охоче брали обласне та республіканське радіо, обласні газети – «Зоря Полтавщини» та «Комсомолець Полтавщини». Вражала різноманітна палітра Івана Сорокопуда : він опанував фактично всі газетні жанри. Йому однаково добре вдавалися статті , замальовки, нариси. Він міг утнути гострий критичний матеріал – аж до фейлетона, котрі били, як кажуть, не в брову, а в око.
Івана любили читачі за простоту викладу матеріалу, за вмілу аналітику, котра ніколи не перевантажувалась цифрами, палку любов до рідного краю, відмінне знання його багатющої історії.
Власне, саме останнє привело ювіляра до написання багатьох книг про Глобине – місто, що стало для нього рідним, в якому проживає вже майже 35 літ, Пустовійтове, Веселу Долину та інші населені пункти Глобинщини. Жвавий інтерес у читацького загалу викликали й інші – «Переможці на суші, воді і повітрі», присвячена 60-річчю вікопомної перемоги у Великій Вітчизняній війні, в якій яскраво висвітлена участь у ній земляків-глобинців в усіх родах військ колишньої радянської армії. «Судомний дзвін Чорнобиля», назва котрої промовисто говорить про себе. Автор зібрав свідчення багатьох уроженців Глобинщини, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Він не приховує й зерня правди про цю вселенську трагедію, розповідає про багатьох ліквідаторів, чимало з яких уже пішли з життя в молодому віці. Починається книга «Сумним реквієм Чорнобиля» і Реквієм пам’яті померлим, постраждалим внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції за період із 1986 по 2005 роки у Глобинському районі. Великий список вийшов, який постійно, на жаль, доповнюється.
За словами ювіляра, майже повністю підготовлені до друку ще шість книг. Слухаю Івана Олексійовича і дивуюся, як він встигає все робити: левову частку доби забирає редакторство, надто господарські справи, до того ж Сорокопуд сам багато пише. Мабуть, дається взнаки фундамент, закладений у далекому вже дитинстві.
А ще мій герой – добрий душею. Часто спілкуюся з ним, не раз бачив його напередодні випуску газети («Зоря Придніпров’я» виходить двічі на тиждень), та ніколи не споглядав його знервованим: завжди знайде добре слово для підлеглих, допоможе вийти з найбільшої скрути. І редакторська впевненість, доброта передається всьому колективу. Коли б мене попроили дати оцінку цього видання, гарним словом, то я б сказав – «Світле»: на її шпальтах виходять різнопланові, цікаві матеріали про окремих людей, які працюють у різних галузях народного господарства, трудові колективи, кращі агроформування, підприємства – всього не перекажеш.
Часто по роботі доводиться звертатися до Івана Олексійовича особисто і, яким би заклопотаним він не був, допоможе – фотографіями, порадою.
А який ремонт приміщення редакції зробили Іван Олексійович і його підлеглі – відмінний ! На подвір’ї обладнали невеличке озеро – басейн, в якому плаває рибка, а по воді – «дичина», правда, гумова. Але місце для відпочинку прекрасне.
Думається, я вже багато наговорив про добрі справи Івана Олексійовичв, до того ж депутата районної ради, тож на завершення бажаю йому творчого довголіття, безмежного людського щастя на радість численим рідним, друзям, широкому читацькому загалу.
М.Дубина, Село полтавське, 2009,19 червня