ЗНАЙОМСТВО. ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ КОЛІСНИК
Так ви легко продовжите думку й відразу впізнаєте людину. Мова йде про нашого незабутнього і добре шанованого земляка, одного з кращих керівників, тодішнього голову сільськогосподарського колективу, а саме артілі “Ленінським шляхом” Градизького району, буде згодом назва колгосп “Ленінець” (в укрупненому реформованому Глобинському районі) – розповідатимемо за офіційними матеріалами, даними обліку, звітами, спогадами дітей, рідних, пригадаємо відверті оцінки дані саме Андрію Семеновичу Коліснику.
ВОЄННЕ ФОТО
Не появись на груповій сторінці “Ми виросли в Броварках” цікавій із глибоким психологічним душевно-сповідальним автографом (змістом) ц-і-й світлині, напевне, мало б хто заводив зараз розмову-аналіз. Он стільки бачимо різних картинок та фоток.
На цій же – втомлений образ молодої особи воєнного часу. Впізнаємо 23-річного моряка-службовця Колісника Андрія, 27.08.1919 року народження, жителя села Броварки. Вгорі написана дата ” Жовтень 1942р.” І душевне зізнання: “Якою тяжкою була мені ти, ВІЙНА!”
За багато літ роботи з кореспонденцією на радіо, редактором у районних газетах мав можливість опрацьовувати матеріали для випусків в етері(ефірі), на сторінках тематичних публікацій, особливо до дат, з описом подій, про героїзм, безстрашних земляків тощо.
Принагідно згадаю відрядження до центрального оборонного архіву на московії (город Подольськ), користувався за темою дослідження цікавими джерелами, бачив довоєнні мапи(карти), зокрема уважно робив потрібні записи у спеціальний загальний альбом-зошит. Кожний віднайдений пошуковий нотаток щоденно перевіряв один із державних цензорів, залишав на нічне зберігання у сейфі з обов’язковою сургучевою пломбою. (Як ми ото раніше бачили у себе на почті).
А-Л-Е жодного подібного змістовного за всіма мірками з-н-і-м-к-а не бачив, просто не натрапляв.
То радість, гордість за те, що наш патріотичний український красень-моряк адресує свої почуття рідним у любі серцю Полтавські краї. Вдома чекали на нього довгі роки клятої і вже далекої війни.
Вдивляймося уважно, пізнаваймо, мої земляки, Сина із селянської родини молодого Андрія Колісника. Світлина майстерно відображає його стан і душу. Розумію тепер: наш герой зносив великі страждання, але мріяв про життя таке, якого прагнув, і зміг би забезпечити в мирній обстановці, вдома серед усіх своїх людей.
САД ЗАЦВІТЕ, ДІТИ ПІДНІМУТЬСЯ , СЕЛО ПРОСЛАВИТЬСЯ
65 – м роковинам великого переселення земляків з Посулля присвячується
У повоєнні роки, особливо моряки-військовослужбовці, додому поверталися зі служби дещо пізніше. Минулі 40 – 50-і та й початок 60-х років – це період випробовувань і складної людської долі. Тисячам українців довелося братися, здавалось, за непосильні завдання та понадміру складні справи заради утвердження себе як особистості. Такі несподівані повороти життя намагалися пройти наші батьки. І до їхньої честі у них добре це виходило.
… Нас, трьох дітей молодшого шкільного віку, вони якось несподівано спитали:”А хотіли б Ви саджати молодий свій САД, а в ньому щоб можна було побудувати власний будинок? Не здогадуючись, що старшу сестру Ніну, мого старшого брата Толю та мене, меншого сина Вовку, до чогось “підводять”, ми радісно вигукнули: “Хочемо! Так”.
Весни 1958 року в турботах про велике переселення ніби й не було. А що вже казати про селян, яким вже скоро належало полишати місця проживання з господарськими турботами, зі своїми обжитими обійстями, усім своїм великим і малим домашнім статком. Зі старими, немічними, дітьми, всім рідним і дорогим… навіть могилками на цвинтарях. Як воно почуватись малось?
-Хто і де на нас чекає,- слушно питають відразу люди.
А тим часом уже в Броварках громадян організаторськи зібрано з легкою привітною посмішкою зустрічав Колісник Андрій Семенович. Він першим брався за роботу над генеральним планом забудови нової частини села. Працювали всі-всі посуляни-переселенці, спеціальні бригади будівельників, різні вузькі майстри, хотіли працювати навіть старшокласники, допомагаючи підсобними завданнями. Справа зведення нових осель, громадських будівель за строками потребувала надзвичайних зусиль та значних коштів, ресурсів.
На просторому хлібному полі, що межує з Горошинським шляхом, а вглиб простягнулось вподовж довгої старої вулиці аж на Ковалівський куток (люди мають здебільшого прізвище Коваленко) мірники землі виставляли знаки ( за складеним списком новоселів) про належність кожному земельної ділянки розміром 25 соток.
У самому центрі, посеред житнього лану з ромашками та волошками … вже височіли пакільці-мітки на забудову дитячого садочка, аптеки, побутової майстерні, Будинку культури, сільмагу, правління артілі. Поспішали з розмітками паркової зони, спортивного поля, місця меморіального поховання полеглих( будуть перепоховані зі зруйнованих сіл).На іншій ділянці будуватимуть нову типову лікарню.
Було мало часу протягом перших 7 – 8 місяців тієї “пекельної кампанії”. А керівнику артілі Андрію Семеновичу Коліснику особливо не вистачало НІ ДНЯ НІ НОЧІ, як кажуть …
При цьому додайте ще й особисту його відповідальність за пряме управління бригадами з рільництвом, тваринництвом, автотракторним парком, забезпечення через торгівлю необхідними будматеріалами. Тільки поставляй ліс, цемент, шифер, скоби, цвяхи. А скільки потрібно гранітного каміння, піску, глини, вапна, цегли-сирцю.Усім відразу треба підвезти воду з Мамичевого ставка. Дуже чекали на вивільнення конструкцій-риштувань для заливання рідкої глини укупі зі свіжою пшеничною соломою.Так зводились коробки хат. Форми переносили за чергою з одного двору на інший. Працювали народною толокою.
Нове село будувалось з великим бажанням скорішого настання кращого життя ( у побуті тоді використовувались гасові ліхтарі, лампи, каганці; електрику подавали тільки в “Червоному партизані” потужним дизелем лиш до півночі).
Дуже поспішали з “простим” будівництвом. У темпах зводили “білу” школу на п’ять класних кімнат, далі до центрального перехрестя, на розі, зводилась нова сільська рада. Її працівникам було зручніше обслуговувати усіх тодішніх новоприбульців. На іншій частині розмістилась бібліотека, книжковий фонд з”єднували з кількох читалень, наприклад, з першої бригади, з тієї хатини, що згодом послужила дитсадком, … з Лебихівської, Шушвалівської громадських читалень. Та й з цього місця, невдовзі, бібліотека перемістилась уже в новозбудований палац культури. А для потреб у соціальному аспекті облаштували кімнату Щастя, з святковими обрядами реєстрацій шлюбів, народжень малят, пам’ятних ювілейних подій. Зараз пригадали, наприклад урочисту реєстрацію подружньої пари водія Григорія Івановича Гончаренка та продавчині Лідії Олемпіївни Галушко. Були теплі вітання рідних, друзів.Та гарно пошановувала від усіх кооператорів Ліза Павлівна Рясик, її весела душа разом з усіма присутніми сповнювала атмосферу весільного звичаю.
Культура поспішала за людьми, яких все більшало.
Щоб не бруднитися, облаштували бетонний пішохід понад парканом школи аж до зупинки автобусів та тодішньої старої Церкви. В новій частині теж проклали тротуарну плитку з рогу вулиці Гагаріна до їдальні(готелю), першу лінію водопровідної мережі.
Цілком правильним, на часі, стало будівництво механічного млина з глибоким виробництвом борошняної продукції, провели реконструкцію олійниці за своєю місцевою технологією. Згадаймо першого успішного мельника добродія Олександра Йосиповича Парафила. Дбайливо обслуговували тоді своїх селян, до нового кращого млина округи поспішали постачальники зерна з давнього градизького Посулля – Жовниного, Вереміївки. Люди користувались крупорушкою, мали змогу переробити фураж на дерть. Було розширено будівлю під сільський комунгосп з послугами, особливо столярно-плотницького цеху (старався його начальник Григорій Максимович Тимченко), людям поставлявся у балонах навіть скраплений газ для кухонних таганків і плит. Докладав своє старання у роботах слюсар з вулканізації гумових камер Юхим Денисович Покотило.
За правдою йдемо до людей.
Пригадує ветеранка праці Антоніна Андріївна Маркобог: “Тоню, тобі треба вчитися, бухгалтеркою станеш. Дівчача це професія, я особисто згодом проконтролюю,- це слова турботливого ватажка артілі про кадри.
Юнаки також мали про себе дбати. У школі тоді навчалися 11 років.
– Наша сім’я саме повернулась у рідні місця з Казахстану, батьки освоювали там цілину,- говорить Михайло Олександрович Шахно.
Щоб виїхати до міста на роботу чи навчання, отримати дозвіл і паспорт, потрібно звернутись до правління. Його голова добре поставився до мене, уважно вислухав.
-Підтримую намір. Хлопці з села повинні знаходити теж свої професії. Ти ж, Мишко, ровесник двох моїх синів !
-З “відпускним” документом-довідкою вийшов щасливий з кабінету. Та не забув подякувати Андрію Семеновичу за його батьківську турботу про молодь Шушвалівки, Броварок і не тільки.
З роками отримав і дипломи, і гарні професійні посади, пізніше працював у рідному селі. Не заплямував довіри мудрого господаря і керівника А.С.Колісника.
Син фронтовика Василя, Микола Никопоненко, виходив у самостійне життя нелегко. Та такому козаку однак тоді довірили екскаватор, саме вели будівництво обласного рибного господарства. А тут прийшло велике кохання, зустрів новоприбулу красиву медичну сестру.
Свої, сповнені турботами дні Микола з Надією не забули, добре пам’ятають.
-Дізнаюсь, сусіде, що скоро гратимеш весілля, чи не так? Яка потрібна допомога,- кажи.
Зовсім несподівано спитав тоді Андрій Семенович.
На поїздку до молодої спорядили легковик голови, вантажну автомашину з кузовом для людей, щоб “свайбівники” добре погостювали. На святкові столи з комори поставили м’ясо і не тільки.Спекли українські п-а-л-я-н-и-ц-і, великі Хліби, шишки, короваї, дивні… А з гільцем старанно попрацювали хлопці-дружби чи й бояри. Хто й де так їх величає.
Звісно, цю незвичайну доброту і незрадливу людяність, турботу Андрія Семеновича несемо через усі роки свого щасливого сімейного життя, зазначають Никопоненки, “золота” шлюбна пара.
Не забувається увага, особлива щирість, особиста щедрість, його українська душа, компанійський порив. Щоправда, на багатьох знімках голова через свою скромність непомітно відходить далі, другим планом позує.
Продовження: 4
На новому, ще повністю не освоєному місці, краянам багато чого бракувало. Тут і діти не сиділи без діла . Найбільше і найчастіше їх вабив гарний сільський САД. Хотілося з’їсти перше яблуко “білого наливу”, діставались до “заячої мордочки”, а спритні хлопчаки в пазусі сорочки мали вже “пепінку”. А дехто непомітно пробирався (в червні) й на ділянку з полуницею. Місцеві сторожі саду хоча й робили строгий вигляд охоронців, а не проявляли гніву до сміливців.Чомусь запам’ятався дідусь Малько ( Михайло ?…). Його дочка Марфа Рева сама виховувала двох синочків Льоню і Колю. То хлопці відчували доброту свого дідуся і кликали нас в артільні фруктові ряди саду.
(У ті роки не густо було в дворах ягід, інших смачних плодів: обривати перші вишневі ягоди рушали за кілометри у гай під Черепахівку, бачили, як наливаються яблука в Тимківському саду, вишукували фрукти у школі, побіля церкви – перші абрикоси). Маємо спомини світлі про інших чоловіків з охорони. Гарними словами згадуємо Антіна Івановича Ляшенка, Семена ……. Тимченка, Олексія Купріяновича Реця, Івана Григоровича Малика.
Десь на три чи два роки раніше у Броварках, майже під садом, поселилась родина Лисаків ( батько з Лебихівки, син з “Червоного партизану”). Так ото дідусеві Нестору випало бути сторожем на двох ближніх секторах, де ранніми сортами радували черешні, груші, яблуні,…пізніше й сливи.
Особлива “солодкість” сходила з його літнього, смаглявого лиця.
Щоразу Нестір Лисак цікавився:
“А чий же ти, дитино, є?” Запитував і тоді, коли хлопчаки, а пізніше і дівчатка, понад садом гнали у степ домашні табунці гусей або качок пастися на щойно зібраній зерновій стерні.
( Далі буде… )
Відповісти
Володимир Коноваленко
Співавтор, що набирає популярності
Продовження: 5
Так, батько перебуває при одній важливій справі, а син займається ще відповідальнішою роботою. Михайло Несторович Лисак старанно завідує гаражем. За заявками виділити транспорт переселенцям, іншими – на транспортування вантажів з баз, кар’єрів, цегельних заводів, робіт зі збору врожаю – так і проходили місяці колгоспних важливих буднів кожної пори року.
Щоразу в путь-дорогу мало виїхати он скільки машин? Бо без автомобіля нічого вчасно не зробиш.
Якою нагальною стала потреба розширення місць стоянки-
зберігання автотехніки.Будувався тоді гараж навіть з паливної вугільної жужелиці. Один з корпусів має свій темнувато-сірий колір.І ще таке – приміщення вулканізації.
Тогочасні потреби і запити людей
( їх актуально визначало життя) намагалися реалізувати в першочерговому порядку.
Бригадні клуби не задовольняли молодь. До того ж неподалік садиби Колісників хата-клуб однієї морозної ночі згорів ( на покрівлю з конопляною кострицею впали іскри з димаря). Тимчасово кіноапарат розмістили в іншому приміщенні, обладнали маленьку сцену.
З-за цього господарство уже з мільйонним річним прибутком чистих грошових доходів профінансувало зведення нового Будинку культури. На його відкриття під Новий 1966 рік ( уже 60 років буде) усе начиння, оздоба,апаратура, Палацова люстра, світильники-бра, картини-репродукції, штори були замовлені і своєчасно доставлені на об’єкт з великих міст.
Культура слугувала Броваркам і жителям з усієї території сільської ради, то ж мала бути взірцем.
А.С.Колісник набув досвіду голови органу народовладдя ще напередодні.
Скоро господарство і села чи не першими на Полтавщині були відкритими для гостей, іноземних делегацій у політичному плані. Якось влітку 1966 року на канікулярний місяць поселились у школі курсанти-іноземці одного з полтавських навчальних закладів.
Закінчення.
Ми зберігаємо в пам’яті палкі й теплі вечори інтернаціональної дружби молоді з континентів світу. Який музичний “вогонь” витав усюди… Місцеві спільно проводили дозвілля із гостями з Латинської Америки, Монгольської Республіки. По від’їзду курсантів з села на подальше навчання навіть у класах школи можна було чути з тонким гумором, сказану кимось, фразу: “А як, дівчатка, … наші “кубиночки”? Довгий час між друзями було і взаємне листування.
Це з наших країв полинула гучна слава. Її принесли славетні земляки-композитори брати Платон і Георгій Майбороди.
Потім дзвінкість додавалась успішною працею усіх простих людей, а на сцені, в культурі, різні похвали забезпечували теж земляки й землячки: керівник самодіяльного, пізніше
народного хору, Микола Іванович Копил, організатор духового оркестру ( дорослі й окремо діти) Іван Никифорович Покотило, виконавиці українських пісень Софія Олександрівна Парафило, Олександра Кирилівна Удова-Ганжа, співак Микола Васильович Никопоненко, молоді сільські баяністи Павло Овчаренко, Олексій Усенко, інші аматори.
У багатій біографії ( зберігається в родині окремо) висвітлено нелегкі періоди життя і трудової діяльності Андрія Семеновича.
Вона, звісно, й сьогодні може наповнитися невідомими фактами. Ще повнішою буде велич Людини. Приділяємо свою повагу на знак пам’яті та визнання
великих і малих заслуг перед земляками, рідними. Звичайно, і перед державою, тодішньою.
Ніхто з людей наперед не може знати, який йому вік відвела доля. Не знав цього і герой розповіді.
Та одного травневого ранку в 1967-му році перестало битися серце Хлібороба українського села. Хоча А. С. Коліснику ще за кілька місяців мало б виповнитися тільки 48 літ. Та що там гадати: наслідок нелегкої праці, від усього пережитого і морально нестерпного для душі, ритмів серця.
… Щоб міг знати Андрій Семенович про молоду наступну зміну працьовитих земляків, їхнє життя, то…
Його душа своїм “голосом” відповіла б: “Усі ж Ви, мої рідні, трудівники і трудівниці ЖИТТЯМ вже прославлені !”
* * *
Діти піднялися мов колишній його сільський САД.
Як і рідні БРОВАРКИ.
Зажили кращими сподіваннями, окрилені справжнім українським духом.
Подарували Колісники славних онуків Сергія, Андрія, Івана, Олега, внучок Наташу …, а вони всі дали нові паростки міцного та чудового свого роду. “Дерево життя” з його “різноіменною” кроною розвивається, а додане молоде гілля стає справді міцнішим.
Покликання кожного – бути людиною.
Підготував
Володимир КОНОВАЛЕНКО
Світлини люб’язно надала
Надія БАБАК, педагогиня,
ветеран праці,
донька А. С.Колісника зі свого багатого сімейного архіву.