Парафило Анастасія Петрівна.
Я, Парафило (Дзюба) Анастасія Петрівна народилася 29 травня 1934 року в місті Житомир в родині військовослужбовця Дзюби Петра Пимоновича та офіціантки військової їдальні Євдокії Петрівни. В зв’язку з переводом батька на службу у військову частину міста Перемишля, сім’я переїхала до цього міста. Тоді воно було поділене на дві частини: одна належала Польші, друга – СРСР. Коли почалася війна 22 червня 1941 року, батько о 4-ій годині побіг у військову частину. Місто 4 рази переходило з рук в руки. Наші бійці мужньо захищали місто. Нас, як сім’ї військовослужбовців, змогли вивезти з міста, спочатку в Житомир, звідти евакуювали в Сталінградську (нині Волгоградську), а через короткий час в Саратовську область. До школи я могла ходити поки не потрібне було тепле взуття, а потім не було в чому. Від тата отримали лише один лист (ще в Сталінградській області) і «атестат» по якому ми могли отримувати його гроші, як сім’я військового офіцера. Більше ніяких звісток від нього ми не мали.
В 1943 році, як тільки Полтавщина була звільнена, мама отримала пропуск і ми переїхали жити в Петрово-Роменський (нині це Гадяцький) район. Два тижні жили на станції Венеславівка, спочатку в приміщенні вокзалу, а потім під підбитими танками. Мама щодня ходила у військкомат, її посилали в різні села, але нас ніде не приймали. Через два тижні нас поселили за 1 км від села Ручки (там під час війни будувались місцеві поліцаї). Я почала ходити до Ручанської семирічної школи, яку закінчила в 1952 році. В цьому ж 1952 році поступила навчатись в Гадяцьке педучилище, але в зв’язку з тим, що на базі педучилища був створений культосвітній технікум, нас перевели до Великосорочинського педучилища ім. М.Гоголя (в 1955 році), яке я закінчила у 1956 році. 15 серпня 1956 року після закінчення Великосорочинського педучилища прибула в Градизький район і була призначена в Броварківську семирічну школу на посаду учителя фізичного виховання і математики. Мала 6 годин фізкультури в 5-7 класах, 6 годин математики в 5 класі, 2 години малювання і працювала позаштатною старшою піонервожатою. Разом з учнями брали участь в агіткультбригадах, збирали металолом, макулатуру, палили на луках піонерські вогнища, допомагали колгоспу збирати яблука, кормові буряки, кавуни. В 50-ті роки знову був клич «ліквідації безграмотності» і я в 1957 році вчила Посмітну Ганну грамоті. Тоді ми працювали і учителями, і агітаторами. В кожного вчителя була своя десятихатка. Раз в тиждень збирали людей, розмовляли з ними про стан справ у країні. В 1957 році вступила до Вінницького державного педагогічного інституту ім. Островського, який закінчила в 1962 році з кваліфікацією вчителя початкової школи.
17 травня 1959 року вийшла заміж. Маю двох синів. Обидва обрали професію вчителя. Віктор – учитель фізичного виховання, а Олександр – фізики і математики. Директором школи, коли я прийшла працювати в Броварківську семирічну школу був Якимець Яків Ілліч, завучем Магда Іван Кузьмич, учителем англійської мови Посьмашна Наталка Василівна, української мови Магда Параска Петрівна, російської мови Симоненко Марфа Павлівна, учителем математики і фізики Парафило Іван Йосипович, хімії, біології – Магда Іван Кузьмич, що викладав Якимець Я.І.- не пам’ятаю – може історію. Діловод школи – Парафило Софія Мефодіївна. Початкові класи працювали у двох приміщеннях – 1 бригада – Парафило Ірина Пилипівна і Колісник Ганна Савівна, 2 бригада – Ріжко Ганна Кирилівна, Катламей Марія Павлівна. В 1959 році була переведена на роботу учителя початкових класів на 1 бригаду (Ріжко Г.К. і Парафило І.П. перевели на другу бригаду). Працювала з комбінованими класами 1 бригади разом з Юхно Оленою Юхимівною, її чоловік здається Марченко Михайло Маркович вчив дітей математики. Після переселення Шушвалівки наша семирічка стала десятирічкою. Зі мною на першій бригаді в школі стала працювати Бугай Фрося Андріївна, Олена Юхимівна і її чоловік Михайло Маркович Марченки на той час виїхали з Броварок. Початкова школа ( тоді її ще називали куткова ) на першій бригаді розміщалась в звичайному сільському будинку. Умови праці були на той час непогані: опалювались класи грубами. Будинок знаходився перед нинішнім будинком Коваленків. Подвір’я було велике. Класи ділились так: 1 клас і 3 клас навчались в одній кімнаті одним учителем, а 2 і 4 класи в іншій класній кімнаті іншим вчителем. Всі предмети читав один учитель. Одночасно в обох класах (однієї класної кімнати) були математика, мова, читання. Одному класові давалось самостійне завдання, а з іншим в цей час працював вчитель (пояснював чи опитував). За 45 хвилин треба було навчити учнів обох класів. Легше було з фізкультурою, співами, малюванням та трудовим навчанням. Важче було з математикою і мовами. Не мали ніяких музичних інструментів, музику засвоювали «під язик». В класі було найбільше 22 учні. Добре запам’ятала своїх перших учнів: Суховій Володя, Подорожній Вітя, Маркобог Ніна, Коваленко Люба, Рогова Валя, Ворона (Безсмертна ) Галя, Парафило Вітя. Вчила я і Настушку Омельченко ( Кайстро), і Ліду Омельченко (Савенко) і Подорожнього Альошу. Та всіх важко й пригадати. В 1970 році школа перейшла на трирічне початкове навчання ( до цього було 4-річне). Одному з учителів молодших класів не лишалось місця роботи. Директор школи Пальоний Михайло Антонович послав мене на курси української мови, російської мови і математики – так як лише в мене була вища педагогічна освіта, а в інших вчителів лише середня спеціальна освіта. Я стала працювати класним керівником 4-го класу, маючи уроки української та російської мов і математики і ще вела пів групи продовженого дня. Так було 2 роки. Потім лишили лише математику у 4-му класі та призначили організатором позакласної роботи. При навчанні використовували різний додатковий роздавальний матеріал, картки. Були наочні матеріали , пізніше з’явились технічні засоби. Всіх учнів початкових класів стали навчати в центральних садибах ( майстерня, приміщення церковно-приходської школи, нове приміщення). Працюючи організатором позакласної та позашкільної роботи вели пошукову роботу, боролись за присвоєння піонерській дружині імені Героя Радянського Союзу Лялі Убийвовк, а школі – імені героя Радянського Союзу П.Т.Тарана і з честю вибороли це звання. В 1978 році була призначена учителем молодших класів 1 клас, полишивши роботу організатора. Працюючи учителем молодших класів старалась навчати та виховувати дітей на кращих традиціях, привчати любити свій край, землю, односельців, природу. Вели переписку з піонерським загоном з Севастополя, який носив ім’я П.Т.Тарана. Запросили їх в гості і вони приїжджали. А в 5-му класі мої вихованці разом з класним керівником Пушенко Н.І. їздили до них в гості до друзів. Було багато виступів на свята, зустрічі з передовиками, учасниками війни.Маю багато грамот за успіхи в роботі. В 1987 році мені було присвоєно звання “Старший учитель”. 31 серпня 1991 року вийшла на пенсію.
