29 грудня 2017 року зупинилося серце градизького віртуоза-гармоніста , хормейстера Олексія Павловича Тонкошкура. Він з’явився на світ 8 січня 1948 року, на другий день Різдва Христового , у родині градизького лісника . Тато був майстром-гармоністом без якого в Градизьку не відбувалося жодного весілля, матуся чудово співала, тож нічого дивного, що їх син вже з чотирьох років підігрував татові на весіллях. Вроджений талант Олексій Павлович підкріпив здобутою музичною освітою ( Олександрійське культурно-освітнє училище, Полтавське музичне училище імені М.Лисенка). Працював методистом Градизького зонального будинку культури, викладачем музичної школи.
В кінці 60-х на початку 70-х років був хормейстером Броварківського хору. З 1978 року Олексій Тонкошкур працює у Будинку культури імені Героїв Дніпра, де створив хоровий колектив. У 1987 році аматорському хоровому колективу присвоєно звання народного. Олексій Павлович був учасником районних концертів , щорічного обласного свята на горі Пивиха «Пісенне джерело» , творчих вечорів своїх колег, вечорах пам’яті Олександра Білаша, Раїси Кириченко, з нагоди зібрання Полтавського земляцтва у Києві, концертів на співочому полі в Полтаві, був активним учасником конкурсів гармоністів. А ще приймав участь в озвучуванні художніх фільмів на кіностудії імені О.Довженка ! «Вир» та «Женихи». У 2003 році майстру присвоєно звання «Заслужений працівник культури України». (за матеріалами некрологу в газеті «Зоря Придніпров’я» 2018 рік №1)
Олексія Павловича в Градизьку знали як талановитого гармоніста-віртуоза, що в трирічному віці опанував гру на гармошці, а з п’яти років разом з батьком Павлом Андрійовичем виходили на клубну сцену і грали на гармошках для односельців, одержуючи щоразу щедрі оплески від слухачів. Недарма ж про Льоню (Олексія) говорили, що він народився з гармошкою в руках. Мати, Килина Лаврентіївна, мала красивий від природи голос і співала у церковному хорі. Навіть до гадалки не потрібно ходити, щоб здогадатися від кого успадкував хлопчина Божий дар до музики та любов до української пісні.
Слава про талант малого гармоніста миттєво розлетілася по всьому району, бо дует батька і п’ятирічного сина стали запрошувати грати на весіллях у Градизьку та навколишніх селах. На своїх гармошках Павло Андрійович і маленький Льоня грали такі задушевні мелодії, що в багатьох на очах з’являлися сльози, проте коли вони «вріжуть» карапета чи польку, «бариню» чи «циганочку», то будь-кому важко було всидіти на місці, щоб не пуститися у запальний танок.
Про малого градизького гармоніста дізнався відомий композитор-земляк із Пелехівщини Платон Іларіонович Майборода, який відпочивав у рідному хуторі. Він вирішив на власні очі побачити юне обдарування. З цією метою він і завітав до хати лісника Павла Андрійовича Тонкошкура. Коли гість зайшов до хати, то вгледів за столом смагляве хлоп’я, що смакувало з банки вишневе варення. Довго Платон Іларіонович не міг повірити, що це карооке дитя і є той самий самородок, задля якого варто було приїхати в Градизьк. Та коли Льоня заграв не тільки народні пісні, але й популярні пісні самого композитора, то він довго не хотів відпускати хлопця. І лише побачивши, що той помітно стомився від свого репертуару, П.І.Майборода схвально промовив: «От тепер я дійсно побачив, що не перевелися гармоністи у нашому краю. Це справжній талант росте» – і витер непрохані сльози, що набігли йому на очі. Розмова віч-на-віч Платона Іларіоновича з батьком Олексія здалася для Килини Лаврентіївни цілою вічністю. Через маленьке вікно вона спостерігала за чоловічою розмовою, бачила як змінювалося обличчя Павла Андрійовича, який в чомусь намагався переконати поважного гостя. Та коли гість пішов з двору, то вона не витримала, вибігла з хати і стала розпитувати, про що ж чоловіки так довго говорили. Дізнавшись, що Платон Іларіонович Майборода запропонував віддати Олексія, їхню єдину кровинку, до Київської музичної школи для обдарованих дітей, Килина Лаврентіївна заголосила. А вже ввечері, на сімейній раді, батьки остаточно вирішили, що їхній синок залишиться вдома, бо коли він має Божий дар до музики, то і в рідному та затишному селищі зможе себе показати.
Батько Льоні домовився із обдарованим односельцем Петром Семеновичем Галаганом, щоб той допоміг хлопчині освоїти музичну грамоту і оволодіти грою на баяні. Уже в семирічному віці хлопчина грав на баяні. Коли Олексій пішов до школи, то він залюбки відвідував заняття в шкільній музичній студії, які проводив вчитель-фронтовик П.С.Галаган. Через деякий час він брав участь у шкільному оркестрі, в якому грав на баяні. Уже в старших класах Олексій Тонкошкур почав мріяти про музичну освіту, тим більше, що його двоюрідний брат Олександр Білаш, на той час студент Київської консерваторії, пообіцяв хлопцеві підготувати його до вступу в музичне училище. Довгими зимовими вечорами Олексій почав готувалися до вступу в Полтавське музичне училище, не випускаючи свого баяна з рук.
Це була його юнацька мрія, проте після закінчення восьмирічної школи Олексій Тонкошкур вступає до Олександрійського культурно-освітнього училища, бо йому не дозволив поступати в Полтавське музичне училище Олександр Білаш, якого туди не взяли нібито через відсутність музичного слуху, а насправді по тій причині, що його батько, Іван Опанасович Білаш, в роки окупації працював бухгалтером у господарському дворі. (Після того, як до Полтави двічі приїздив Адольф Гітлер (3 грудня 1941 року та 1 червня 1942 року) і частина полтавців радісно його зустрічала як визволителя з надією, що німці звільнять місто від більшовицького ярма, то кедебісти після війни ретельно перевіряли анкети вступників навчальних закладів, особливо тих, чиї батьки працювали на німців під час війни. Тому в Олександра Івановича Білаша було дуже мало шансів навчатися в Полтаві і він поступив у Житомирське музичне училище).
Провчившись рік в Олександрійському культурно-освітньому училищі, Олексій таки перейшов навчатися до Полтавського музичного училища імені М.В.Лисенка і став його студентом. Навчаючись в музичному училищі, О.П.Тонкошкур працював концертмейстером Полтавської державної філармонії. Жителі Полтави на початку 60-х років насолоджувалися так званими «концертами-нарисами», в яких брали участь солісти Полтавської обласної філармонії – Ніна Скидан, Олекса Тонкошкур, Олекса Гарець, Василь Опанасюк та інші.
Коли Олексій Павлович отримав диплом, то прийшов час служби в армії. І цього разу фортуна пов’язала його армійську службу з музикою. Обдарованого юнака зарахували до зразкового оркестру штабу Київського військового округу. Швидко пролетіли роки армійської служби і знову його потягло додому у Градизьк до рідних та друзів. Коли в 1971 році у Градизьку відкрилася музична школа, як самостійний навчальний заклад, О.П.Тонкошкур став навчати дітей грі на баяні разом і іншими викладачами, серед яких слід згадати Михайла Федоровича Синягівського, Юрія Олексійовича Шевченка та Анатолія Миколайовича Бабича. Згодом всіх їх поєднає самодіяльний аматорський хор селищного Будинку культури імені Героїв Дніпра, керівником якого в 1978 році став Олексій Павлович Тонкошкур.
З кожним виступом аматорського хору, з кожним концертом розкривалася душа Олексія Павловича як талановитого керівника хору. Він розширює склад хорового колективу (понад сорок чоловік були його учасниками), змінює репертуар пісень. Першою піснею оновленого хорового колективу була пісня А.Пашкевича «Слава робочим рукам», виконана хором в чотири голоси у 1978 році. Згодом хор аматорів починає працювати і в народному плані, проте всі пісні ним виконуються в чотири голоси (сопрано, альти, тенори та баси). В 1981 році хоровий колектив брав участь у концерті, присвяченому 50-річчю Олександра Івановича Білаша.
В листопаді 1981 року аматорський хоровий колектив Градизького Будинку культури імені Героїв Дніпра зачарував своїм душевним та злагодженим співом глядачів з районного центру під час святкового концерту. Звучали задушевні, жартівливі пісні українських авторів, проте особливу прихильність здобула у присутніх глядачів районного Будинку культури імені Кірова народна пісня. Серед сорока учасників хорового колективу були люди різного віку, різних професій, різних характерів. Серед учасників хору були пенсіонери Катерина Григорівна Авраменко, Галина Захарівна Безродна, робітники заводу господарських товарів Лідія Михайлівна Тонкошкур, Ольга Геннадіївна Корогід, Тетяна Григорівна Артамонова, Валентина Захарівна Кондак, Катерина Семенівна Матвієнко, Микола Олександрович Богуж та Андрій Андрійович Марунич, вчителька Віра Олексіївна Солона та працівники місцевої лікарні Віра Павлівна Гук, Надія Іванівна Нетеса, Таїса Михайлівна Ладовиря. Багатий пісенний репертуар самодіяльного хорового колективу міг задовольнити смаки найвередливіших глядачів. Пісні композиторів А.Кудріна «Хліб всьому голова», А.Авдієвського «Велична партії», відомі народні пісні «Цвіте терен» та «Ой у полі криниченька» викликали захоплення у присутніх глядачів. Чимала заслуга у творчому зростанні хорового колективу належала його керівнику Олексію Павловичу Тонкошкуру та диригенту Анатолію Миколайовичу Бабичу, які на кожній репетиції удосконалювали вокальну майстерність співаків.
Через дев’ять років з часу створення нового хорового колективу, у 1987 році, у місті Кременчуці, після виступу в Палаці культури імені Петровського, Градизькому хоровому аматорському колективу рішенням Міністерства культури України було присвоєно звання народного. Тоді хор справді був на піку слави – його учасниками було майже сорок чоловік, лише чоловічий склад хорового колективу нараховував вісімнадцять осіб, дванадцятеро з який мали музичну освіту.
В 1991 році Градизький народний хор отримує запрошення від композитора О.І.Білаша виступити на його ювілейному концерті з нагоди 60-річчя в Палаці культури «Україна» в місті Києві і хор не підвів сподівань талановитого земляка-композитора. А рівно через тиждень аматорський народний хор виступив на концерті у Полтавському обласному театрі імені М.В.Гоголя з нагоди ювілею Олександра Івановича.
В 2000 році О.І.Білаш виступив ініціатором створення на горі Пивисі Співочого поля – «Пісенного джерела» і з того часу традиційно народний хор Градизького Будинку культури імені Героїв Дніпра щороку відкривав концертну програму цього обласного пісенного свята. Незабутнім став для керівника хору 2003 рік, коли йому було присвоєно звання «Заслужений працівник культури України». Нагороду та посвідчення до почесного звання за №3078 згідно Указу Президента України від 22 серпня 2003 року №876 Олексію Павловичу Тонкошкуру урочисто вручав Леонід Данилович Кучма, Президент України.
Градизький віртуоз-гармоніст О.П.Тонкошкур щорічно виступав на обласних конкурсах гармоністів, що проводилися на Сорочинському ярмарку. Кожний його виступ глядачі підтримували бурхливими оплесками, а організатори цих конкурсів нагороджували його грамотами і цінними подарунками. Одного разу він повернувся додому з музичного конкурсу з племінним бараном, вигравши головний приз газети «Сільське життя». В 2004 році Олексій Павлович Тонкошкур взяв участь у першому в Україні міжнародному конкурсі гармоністів, що проходив у місті Первомайську Миколаївської області з 27 по 30 травня за ініціативою Аркадія Олексійовича Корнацького, сина відомого на Миколаївщині гармоніста Олексія Вікторовича Корнацького. Конкурс зібрав 150 талановитих гармоністів з усіх куточків України, Кримської АР та сусідньої Молдови. Наш земляк гідно представив Полтавщину на цьому престижному конкурсі. Рішенням журі лауреатами цього мистецького конкурсу стали Володимир Майборода із міста Суми, Олександр Калінчук з Умані та Олексій Тонкошкур з Градизька. До речі, саме цей конкурс започаткував свято «Грай, гармонь» в Україні. О.П.Тонкошкур після конкурсу отримав запрошення на телепередачу «Киньте все, гармошка грає», що проходив у Кіровограді, та на творчий концерт народного артиста України, баяніста Сергія Грінченка у Києві.
У січні 2018 року учасники хорового колективу готувалися відзначити 70-річний ювілей керівника хору, заслуженого працівника культури України О.П.Тонкошкура. Проте не судилося… 29 грудня 2017 року перестало битися серце цієї талановитої людини, яка все своє життя присвятила музиці та улюбленому колективу. Все, що досяг самодіяльний народний хор, всі нагороди і всі успіхи, він здобув завдячуючи йому – людині, яка протягом сорока років очолювала дружний хоровий колектив.
Минали роки, змінювався склад хору, але незмінним залишався він, керівник хору. Це з ним хор виборов високе звання народного, з ним неодноразово захищав та підтверджував це високе звання, з ним гастролювали в районі та області, по Україні. Божий дар Олексія Павловича Тонкошкура, його творчість та незабутні чарівні мелодії назавжди залишилися у серцях прихильників його таланту. У нашій пам’яті Олексій Павлович Тонкошкур назавжди залишиться добрим товаришем, доброзичливим і чуйним колегою, професіоналом своєї справи.
Є. Чіп З матеріалів по історії Градизького народного хору.