Захоплююсь цілісними людьми, які знають чого хочуть! Дехто витрачає довгі роки на те, щоб знайти себе, а хтось ще з дитинства інтуїтивно відчуває своє призначення.
Про Христину вперше почула три роки тому від своєї мами: «Уявляєш, дівчині всього 14 років, а вона організувала дитячий танцювальний колектив!» Через рік побачила її на сцені, й була вражена природною грацією, пластичністю та посмішкою, яка не сходила з обличчя навіть під час найскладніших па. Було помітно, що дівчинка танцює з величезним задоволенням! Хоча, зрозуміло, виступ – це лише вершина айсберга, за якою довгі роки кропіткої праці…
Цьогоріч під час літньої відпустки мало не щодня спостерігала, як Христина проводить на стадіоні репетиції,! як старанно дівчатка повторюють за нею рухи. При нагоді поспілкувалася з юною артисткою і записала її монолог для нашої «Подружки».
Христина Полякова, танцівниця:
– Коли мені було сім років, мама записала мене в хореографічний гурток. Так я почала займатися в Джаз-степ-танцклубі «Міленіум» – спочатку в нашій Кременчуцькій гімназії, а потім у танцювальному гуртку при міському Будинку культури імені Петровського. У нашій програмі з традиційним степом поєднуються різні стилі хореографії: джаз-фанк, хіп-хоп, класика, контемп.
Щоб якісно підготувати танець, треба довго працювати, тож тренуємось цілий рік. Аби рухи були пластичними й красивими, доводиться багато «розтягуватися». Важливо навчитися тримати рівновагу, бо в танцях є багато махів ногами, виконуючи які, можна впасти. Маємо професійні секрети, скажімо, щоб взуття не ковзало – натираємо його каніфолем.
…Я не просто танцюю на сцені. Танець – це мій світ. Я живу у танці – танцюю, навіть коли прибираю квартиру, чи щось готую на кухні. Ми виступаємо на міських святах, в дитячих таборах, на фестивалях, щороку маємо звітні концерти. Частенько доводиться виходити на сцену хворою, бо не люблю підводити колектив. Танцювали й на відкритій сцені в погану погоду -виступали в легеньких сукнях, а за лаштунками стояв вчитель, який тримав в руках куртки, щоб ми одразу вдягнулися і не застудилися. Бувало, під час виступу каблуком зривала спідницю, підбирала її в руки і продовжувала танцювати.
Всі ці «танцювальні пригоди» відбуваються зі мною впродовж навчального року в Кременчуці. Влітку ж я гостюю у бабусі в селі. Як бути кілька місяців без репетицій і сцени?! Щоб не нудьгувати, ходила на заняття з народних танців в місцевий будинок культури. Пробувала співати, але швидко зрозуміла – це не моє…
Три роки тому вирішила спробувати підготувати власний номер. Завжди мала бажання не лише танцювати, а й когось навчати. В нашому кременчуцькому колективі керівник доручає дівчатам, що займаються не перший рік, показувати рухи новачкам. От і запропонувала своїм сільським подругам
поставити танець – так з’явився наш колектив «Океан ритму». Першим був танець «Ірландська феєрія», де я виконувала сольну партію, а дівчата допомагали. Наступного року до Дня Незалежності ми підготували вже два танці. Цього ж року маємо цілих три! Бажаючих танцювати виявилося багато, і на наші репетиції почали приходити дівчата з усього села – і дошкільнята, і школярки.
Я не проводжу жодного відбору, вважаю, що головне – бажання танцювати, все інше напрацьовується. Успіх – це 1% таланту й 99% поту. Правда, виступати хочуть не всі, багато старших дівчат ходить тільки на заняття з розтяжки. Якщо бачу, що хтось лінується, так і кажу: «Займайтеся тільки, якщо самі того хочете, щоб не казали, що Крістіна вас мучить!» То вони одразу виправляються. Взагалі, танці змінюють людей, роблять веселішими, відкритішими, життєрадіснішими. Ну і на будь-якій вечірці, де є танці, такі дівчата вирізняються…
На сцену виходимо красивими! Костюми ми з дівчатами шиємо собі самі. Цьогоріч готували «Перепляс» – цікавий танець, де степ поєднали з українськими мотивами. Для нього шили незвичайні спідниці, які схожі на каркаси з кілець, що з’єднані перетинками. Великі кільця вирізали зі скатів для велосипеда, обшили тканиною та закріпили до резинки, щоб трималися. Ну і, звісно, зробили однакові зачіски, сценічний макіяж – всі ці деталі важливі, бо на сцені всі мають виглядати схоже.
Дехто з дівчат ще боїться публіки – страшно, коли стільки глядачів, хочеться дивитися чи під ноги, чи в стелю, але не на людей в залі. Я ж намагаюся, танцюючи, бачити очі глядачів, виконувати танець якнайкраще, щоб люди насолоджувались переглядом. Коли виступ подобається, і зал аплодує, це дуже заряджає енергією! Хочу, щоб дівчата, які в мене тренуються, полюбили танець, жили цим і виходили на сцену з задоволенням. В майбутньому мрію стати професійним хореографом.
Від себе можу лише додати, що філософією танцю, як і будь-якого сценічного виступу, є вміння дарувати радість, посміхатися і створювати хороший настрій незнайомим людям. А ще – приймати – захоплення і вдячність від інших..,
За Христиною і танцями спостерігала Наталка Шаманова