Іван Степанович Прокопенко очолював правління колгоспу «Ленінець» з 1980 по 1998 рік.
Народився Іван Степанович 6 травня 1940 року в селі Байрак (сільська рада с. Великі Липняги) Семенівського району Полтавської області в сім’ї робітників насіннєвого радгоспу. Тато – Степан Федорович був конюхом, з перших днів війни потрапив на фронт та так і не повернувся додому. Десь на берегах Дніпра, серед тисяч тих, хто форсував річку, обірвалось його життя. Мама – Марія Дмитрівна була ланковою, дояркою. Рано залишилась вдовою. Перші роки життя Івана Степановича припали на буремні воєнні та голодні післявоєнні роки. Як і багатьом його одноліткам, не довелося йому спізнати радощів щасливого дитинства. Тата він не пам’ятав. Серед дитячих спогадів палаюче село при відступі фашистів, нестатки і улюблений дідусь. Його строгість, його наука, особливо слова «ніколи не кажи не подумавши», «сім раз відмір – один раз відріж» запам’яталися і засвоїлись на все подальше життя.
Закінчивши в 1954 році Великолипнягівську семирічку Іван Степанович вступив до Полтавського сільськогосподарського технікуму плодоовочівництва. Під час навчання захопився стрілецьким спортом, присвятив своєму захопленню майже 10 років життя, приймаючи участь у змаганнях різного рівня, як спортсмен і як суддя. По закінченні в 1958 році технікуму отримав направлення в «Укрсадвинтрест», який направив його на роботу в радгосп ім.Мічуріна Лохвицького району. Пропрацювавши рік, Іван Степанович поступає до Уманського сільськогосподарського інституту. Відхиливши пропозицію навчатись в аспірантурі Київського інституту захисту рослин, у 1964 році отримавши спеціальність «агрономо–садовод» приходить працювати в Кобеляцьке виробниче управління. Довелося Івану Степановичу працювати в багатьох радгоспах Полтавщини (ім.. Луценка Кобеляцького району, ім. Кірова Полтавського району, ім. Крупської Глобинського району) та Дніпропетровщини («Зелений яр» П’ятихатського району). Скрізь, де б він не працював, його цінували як чудового спеціаліста, вмілого організатора. 25 липня 1980 року його обирають головою правління колгоспу «Ленінець», який на той час об’єднував землі сіл Броварки, Кирияківка, Петрашівка, Пелехівщина, Посьмашнівка, Вишеньки.
80-і роки були чи не найуспішнішими в історії колгоспу. Збиралися високі врожаї зернових культур: пшениці – 40-45 ц/га кукурудзи 60-70 ц/га. картоплі -90-100 ц/га, цукрових буряків- 330 ц/га. Оброблялось 6857 гектарів землі. Колгосп мав більше 70 тракторів, 26 комбайнів різного призначення, 45 вантажних машин, 4 автобуси та багато іншої техніки. В господарстві утримувалось майже 4000 голів великої рогатої худоби (надої становили до 4000 кг на корову), 2500 свиней, 425 овець, 150 коней, більше 5000 гусей та курей. Колгосп мав чотири відділки: 2 в Броварках, по одному в Петрашівці і Кирияківці, кожен мав молочно-товарні ферми, тракторні стани, зерносклади, рільничі ланки. Майже всі спеціалісти села мали вищу освіту, за кошти колгоспу і за його направленням навчались десятки студентів. Продовжилось будівництво твердого покриття на дорогах села. Були реконструйовані корівники, робота в яких була повністю механізована, збудована установка з охолодження молока на території 2 відділку, в Кирияківці – свинарник, в Петрашівці – обладнана тракторна бригада. Облаштовано центр села Броварки: насаджено ялинкові алеї, квітники, побудовано нове приміщення контори колгоспу (1984 р.), добудовано новий клуб та нове приміщення школи в с.Кирияківка. Колгосп утримував сільський будинок культури (с.Броварки), клуби в с.Петрашівка і Кирияківка, дитячі садки в Броварках і Петрашівці, частково комплектував Петрашівську бібліотеку, допомагав місцевим школам.
Велося будівництво будинків для молодих спеціалістів села та переселенцям з зони радіаційного забруднення після аварії на ЧАЕС.
При підтримці Івана Степановича розпочато будівництво нової церкви Різдва Пресвятої Богородиці (1992 рік). Було розпочато газифікацію села Броварки. Розроблені проекти підведення газопроводу до кожного будинку в селі (за державний кошт). В 1998 році прокладено газопровід по вулицях Леніна і Жовтневій. (Колгосп вкладав власні кошти, а держава повертала гроші за газифікацію). На жаль 90-і роки були важкими, як для молодої держави, так і для колгоспу. Лише завдяки потенціалу напрацьованому в попередні роки колгосп утримувався від краху. Нова техніка стала недоступно дорогою, а стара неухильно зношувалась. Через дороговизну мінеральних добрив та зменшення їх внесення, знизилась родючість землі. Спад виробництва супроводжувався зменшенням поголів’я худоби, свиней, птиці. Через збитковість вівчарства колгосп відмовився від цієї галузі. Ще раніше, в 80-і роки, через збитковість і неналежний догляд за садом відмовились від садівництва (по іншій версії – вирубування саду було обумовлене будівництвом житла для спеціалістів господарства, меліоративного господарства та будинків для його спеціалістів і робітників на зайнятій садом території). Поява орендних колективів, сімейних, індивідуальних підрядів не завжди оправдовувала великі сподівання на них. В 1991році районна газета освітлюючи звітно-виборні збори колгоспників писала: «Злива цифр хлинула із звітної доповіді голови правління колгоспу І.С.Прокопенка. Переважа більшість із них позитивно характеризує розвиток господарства, його міцну економіку. Ось деякі з показників. Торік рентабелність господарства склала 71% , чистий прибуток – 2 738 тисяч карбованців. Сьогодні на банківському рахунку «Ленінця» – 2650 тисяч карбованців … Господарство не виконало плану по продажі у державі цукрових буряків і за це змушене було заплатити штраф в сумі 74 тисячі карбованців . За невиконання договірних умов по поставкам овочів заготконторі райспоживспілки – штраф 24 тисячі карбованців. Зате ті хто повинен постачати селу техніку і запчастини до неї, будівельні матеріали, добрива та інші матеріальні засоби ніяких штрафів не платять. Село сьогодні стогне від проблем, стогне від дефіцитів. Оті 2,65 млн. крб. колгосп не має можливості матеріалізувати, обернувши їх в будинки, газифікацію, сучасні машини і технології … Якщо говорити взагалі, то критики на зборах вистачало. Люди говорили прямо, відверто. І хоча голова правління І.С.Прокопенко добрий хазяїн, уміло веде господарство, колгоспники пред’явили йому ряд претензій. Колгоспниця С.О.Парафило справедливо звинуватила його в неувазі до людей, до їх запитів. Це ж підтвердила конкретними прикладами і телятниця Т.Л.Штанько. Принциповим був виступ у цьому плані і секретаря парткому колгоспу О.О.Магди… (В.Покотило Село: яким воно буде завтра // Зоря Придніпров’я .- 1991 .- 31 січня.)
Бартерні стосунки 90-х боляче вдарили по селу. З’явився термін «отримати на зарплату…товари зі складу, послуги…і т.п.». Треба віддати належне Івану Степановичу – колгосп «Ленінець» (тоді вже КСП – колективне сільськогосподарське підприємство) гідно трималося, виживаючи в скрутних обставинах. Звичними стали поїздки на базари з городиною, спроби самостійної переробки молока, склади були переповнені, отриманими на бартерній (обмінній) основі посудом, газовим обладнанням (село якраз тоді планувалось газифікувати, і саме плани на газифікацію села викликали неоднозначну реакцію колгоспників, які вважали,що «наші гроші заривають в землю»).1996 рік – паювання колгоспного майна та земельних фондів, ще більше погіршило становище села і спричинило мало контрольоване розтягування майна. Непохитна позиція Івана Степановича щодо збереження нажитого десятиліттями стала причиною невдоволення багатьох колгоспників (пайовиків) і, частково, – передумовою обрання нового (ще за старою колгоспною звичкою) голови правління.
З 1998 року Іван Степанович працює заступником голови реорганізованого КСГП «Броварки», а в 2000 році стає заступником директора ТОВ «Рост-Агро» (с. Кирияківка, землі після розпаювання від’єднались від броварківських, директор Михайло Володимирович Бернадський). У 2001 році – виходить на пенсію і засновує фермерське господарство «Джерело». За час роботи Івана Степановича колгосп «Ленінець» неодноразово нагороджувався ,як переможець соціалістичного змагання перехідними прапорами Міністерства сільського господарства СРСР та УРСР за успіхи і передові показники у вирощувані зернових та технічних культур. На постійне зберігання за загальні показники колгоспу вручено Почесний прапор Ради Міністрів УРСР, КПРС та ВЛКСМ. Сам Іван Степанович нагороджений орденом «Знак пошани» (за успіхи в роботі головним агрономом радгоспу ім.Луценка Кобеляцького району), медалями. Неодноразово обирався депутатом районної ради (Кобеляцької, Глобинської), був членом бюро райкому партії.Очолював раду акціонерів Градизького відділку банку «Україна».
З 1955 року поряд з ним його дружина Любов Дмитрівна, колега по роботі, порадник і вірна супутниця життя. Разом долали всі життєві труднощі, безкінечні переїзди, разом звели собі будинок в с.Броварки, насадили сад, виховали двох доньок Галинку і Наталю, допомогли їм здобути вищу освіту, діждалися внуків. Іван Степанович був надзвичайно ерудованою людиною. Працюючи головою правління колгоспу, вникав у всі тонкощі роботи і економістів, і зоотехніків, і агрономів. Як згадували спеціалісти колгоспу, яким довелося працювати з Іваном Степановичем, він досконало знав і економіку, і фінанси, і зоотехнію, при цьому завжди цікавився думкою інших спеціалістів і прислухався до неї. Все своє життя вдосконалював свої знання, передплачував багато періодики, мав велику особисту бібліотеку в яку входили як книги по сільському господарству, так і художня література. Помер Прокопенко Іван Степанович 15 квітня 2004 року.
(Використано спогади дружини і доньки Прокопенка І.С., газетні публікації)
,