Анастасія Петрівна Парафило з чудового с.Броварки вже розміняла дев’ятий десяток літ. Принесли їй лебеді на крилах дужих вісімдесят друге літечко-літо, сонячним теплом зігріте.
Зболено, відболено, прожито, чимало пройдено доріг, чимало й пережито. .. Як кажуть, всього не розкажеш, про все не напишеш. Судилася доля народитися у тяжкі часи, які все життя нагадували їй про себе. Вони й по краплинці забрали здоров’я, залишивши на старість немічною із важкою в’язкою думок та спогадів, яких несила нести й несила десь на дні свого серця приспати, боячись розбудити, як малу дитину. Тому й надокучливо тривогою стукають із найпотаємніших комірчин у довгі безсонні ночі спогади, в яких так мало радості і так багато смутку.
Впродовж життя доля ніколи не була до неї прихильною
Загорілася її життєва зоря в далекому вже 1934 році в місті Житомир, у родині військового, її батьки, Петро Пимонович та Євдокія Петрівна, душі не чаяли в своїй крихітці. А в передгрозовому 1940 році на світ з’явився ще й братик Анатолій. Отак, з гарнізона в гарнізон, разом з маленькими дітками за татом по-літруком, мандрувала вся родина.
22 червня 1941 року маленьке прикордонне містечко здригнулося. Гуркіт. Вибухи. Дим пожеж. Крики поранених, плач жінок і дітей. Стогін самої землі… На світанку німецькі війська віроломно, без попередження, напали на Радянський Союз. Одному Богу відомо, як вдалося вижити у тій круговерті подій…
Матуся однією рукою міцно притискала до серця малого Толика, а другою, пригортала до себе семирічну Настусю в кузові вантажівки, що мчала в тил, намагаючись врятувати дітей. Навкруги, скільки сягали очі, колосилася пшениця, рясніло жито. Та звідкись у прозоро-чистому небі, затуляючи ясне червневе сонце своїми чорними крильми, з’являються стальні чорні птахи з німецькими хрестами – винищувачі! І неймовірний жах паралізує все тіло, а маленьке серденько, здається, ось-ось вирветься із грудей. Здавалося, саме небо впало на землю, так задвигтіла вона, нещасна, від вибухів і свинцевого дощу, що лився згори. Довкруг усе тріщало і клекотіло… Люди, шукаючи порятунку, безсилі перед тією вогняною стихією, падали, скошені кулями. Здавалося, цьому пеклу не буде кінця. Та все припинилося так само раптово, як і почалося. У повітрі, що пахло димом, порохом і кров’ю, зависла зловісна тиша. Матуся, міцно обійнявши дітей, наче чаєчка крильми, і, припавши до землі, закривала малечу своїм тілом.
Не раз потрапляли під обстріл та бомбардування, поки вибралися з того пекла, та все ж, на щастя, залишилися живими. Правдами й неправдами дісталися до тітки Анастасії – в Житомир. Голод, холод, страшні випробування в евакуації у Сталінградській, згодом у Саратовській областях, доводилося жити на залізничних станціях, та вулицях. І, нарешті, з Божою допомогою дісталися до рідного маминого села Ручки Петрово-Роменського району, нині Гадяцького.
29 травня – це день народження Анастасії Петрівни і найстрашніший день в її житті. Саме в цей день від мами дівчинка почула страшну звістку, яка приголомшила маленьку, що тато, рідний Настусин тато, такий гарний, мужній, сильний, чиї міцні дужі руки підкидали її до неба та ніжно-ніжно пестили русяве волоссячко, – загинув… Все своє життя Анастасія Петрівна шукала тата, куди тільки не зверталася, куди тільки не писала, щоб віднайти його солдатські сліди і припасти до рідної могилки, але дарма. До цього часу кровоточить і болить ця рана, а старенька доня все ж сподівається…
Все життя йшла Анастасія Петрівна нелегкою вчительською стежиною. У далекому вже 1956 році, після закінчення Гадяцького педучилища та Великосорочинського інституту, доля навіки пов’язала її з мальовничим селом Броварки, яке стало для неї близьким, дорогим і рідним, бо саме тут і долю свою зустріла, свого Василя Івановича, з яким в любові та злагоді прожили, відпущені Богом, роки. Народили і виростили двох синів, Віктора та Олександра, які, як і мама, обрали нелегку вчительську професію. Господь дарував їй четверо онуків: Марину, Юлію, Маргариту і Ростислава. Марина та Юлія, як і бабуся, стали педагогами. Та найбільшою радістю і втіхою для бабусеньки є її маленька правнучка Валерія, яка вже йтиме до першого класу.
Сьогодні ж життєва осінь Анастасії Петрівни зігріта справжнім родинним теплом, любов’ю та повагою близьких людей. Нині вона проживає в затишній оселі, що пишається в обіймах пишнобарвних квітів, сина Віктора Васильовича та його дружини Олени Дмитрівни, теж педагога, які оточують свою матусю теплом і увагою. Та незагойною раною стала для Анастасії Петрівни смерть її чоловіка, Василя Івановича. 19 червня минув рік, як пішов він за межу вічності. Тож важко пташині летіти з одним крилом…
Тридцять п’ять років свого життя віддала Анастасія Петрівна Броварківській школі, учням, яких навчала розумному, доброму, вічному. Не одне покоління броварківців пам’ятає свою добру, ніжну, лагідну, наче другу матінку, вчительку, в якої ніколи не було поганих учнів, бо до кожного з них вона могла підібрати свій ключик, побачити особистість. Адже школа – це її життя, її світ. Наче зграйка веселих щебетливих пташенят злітаються до бабусеньки Анастасії сусідські дітлахи, аби погратися з нею в школи.
Буває Анастасія Петрівна і в ролі вчительки, а випадає й ученицею на деякий час стати. Це дуже тішить її, бо завжди звикла бути потрібною людям, йти до них з відкритим серцем і завжди юною душею. А ще Анастасія Петрівна дуже любить нашу газету, є її постійним дописувачем, пише гарні вірші, нариси про людей хороших, невеличкі оповідання повчального змісту, які несуть в собі виховні моменти як для дітей, так і для батьків. Бо в душі вона залишається вчителем.
Промайнули літа, залишивши гіркі і солодкі спомини. Та все більше гіркі, бо лише зрідка прокльовувалася у житті цієї жінки радість, як і в інших її ровесників, як трава-веснянка з-під снігу. Безсонними ночами, довгими вечорами пряде свою золоту нитку навдивовиж чудової пам’яті, дивуючи внуків спогадами, які й до цього часу тривожать душу…
На моє запитання: „У чому полягає секрет довголіття?”, – усміхаючись, мовить:
– Потрібно працювати, любити і вірити в краще майбутнє, з добром і відкритим серцем до людей та до Бога все життя, от і весь секрет.
Ірина КОВАЛЕНКО. Фото автора.