Тяжкими життєвими дорогами довелося пройти Степану Даниловичу Рецю, мешканцю с.Броварки. На його шляху зустрічалися і лагідний штиль, і шалені бурі, але все витримав, все пройшов сміливий і мужній моряк часів Великої Вітчизняної війни. Дев’яносто чотири літечка-літа уже пережито, прожито. А
він все ж такий, як і в юності, – бравий моряк, та тільки ноги вже не так стрімко носять, а руки ще й досі роботи просять, та тільки сила та молодеча десь відцуралася і в інші краї подалася. А ще зовсім недавно двопудовими гирями, наче іграшками бавився… Ех, літа-літа, немає вам вороття, а лишилися лише спогади. Народився Степан Данилович у ті чудові дні, коли серпень стиглим яблуком хрумтить і солодко пахне мед, у далекому вже 1921 році, в багатодітній родині. Вже нікого не зосталося в живих, могилки рідних мовчать, затоплені водами Кременчуцького водосховища, бо відпочиває десь собі село Ротківка у безодні морській. Перед самісінькою війною юнак був призваний по оргнабору і потрапив у Західну Україну, згодом у Донецьк – на шахти, працював врубмашиністом. У буремні дні 1942 року Степан Данилович закінчив Балаклавську школу сторожових катерів Чорноморського флоту. Призначили його помічником командира по військовій частині товаропасажирського, воєнізованого корабля .Піонер”. Нелегка вона служба морська, а тим більше військового моряка. Море, море, – світ бездонний, його манлива сила, світ незвіданого і суворого назавжди заполонили його. Воно й досі приходить у його тривожні сни. А тоді, в ті буремні дні, кожної милі на відважного „Піонера” чатували німецькі морські міни та глибинні бомби. Пригадав Степан Данилович ті події, коли довелося висаджувати зі свого судна десант на Малу землю. В цій військовій операції брав участь колишній генсек ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв. З посмішкою на вустах розповів старенький про той курйозний випадок, що трапився з колишнім генсеком, а тоді начальником політвідділу 18 армії. Один необережний порух судна і Леонід Ілліч опинився на нижній палубі… Якось при висаджуванні десанту їхнє судно потрапило в катастрофу. Здавалося, небо впало на море з усіма своїми стихіями. Враження таке, ніби настав кінець світу. Піднявся небачений шторм, спричинений
ураганом. Шість страшних діб „Піонера”, наче горіхову шкаралупку, носило по морю. І нарешті прибило понівечену посудину до турецького берега. Поламані мачти, потріскані борти, виснажений екіпаж, їм на допомогу, зразу ж після того як відремонтували свою радіостанцію, прийшов вели- кий радянський корабель „Калінін”, наробивши постраждалому суднові ще більшої шкоди, обірвавши троси. Вирішили обійтися власними силами. До того ж, трюми „Піонера” були наповнені боєприпасами для знищення підводних човнів. У порту Буюк-дере знайшли лоцмана Коли ж бувалий моряк побачив те судно, перелякано замахав руками і промовив: „Мені 80 років, тож я хочу померти своєю смертю, на цю машину не сяду!” Згодом отримали радіограму з Центру: „Нарушая все международ-ньіе правила, знаєте, каким курсом надо идти…” Ось так, потрапивши в надзвичайну ситуацію, відважний „Піонер”, на борту якого був наш славний земляк Степан Данилович Рець, повернувся в свої територіальні води. Вже згодом, після завершення військових дій, переправляв по репатріації з Італії флот на Батьківщину. Скільки ж іще незвичайних історій в арсеналі цього бувалого „морського вовка”, просто не переслухати! Тільки в 1947 році для нього закінчилася війна, саме тоді повернувся додому сміливий моряк, щоб відбудовувати, зруйноване війною, сільське господарство. Де тільки не працював Степан Данилович, і завідував господарством у с.Шушваліка, і був завгоспом у Броварківській школі, і завгоспом у колгоспі „Ленінець, з роботою справлявся „на відмінно”. – Де тільки мене не носило в пошуках будматеріалів та обладнання для будівництва Будинку культури, житла для односельців. Майже у всіх республіках Радянського Союзу побував, – пригадує ветеран. При відвантаженні лісу на станції Рублівка Степан Данилович Рець був тяжко травмований, але відмовився від другої групи інвалідності. У тому ж таки далекому 1947 році одружився Степан зі статною місцевою красунею Галиною з с.Солодівка, з якою рука до руки, плече до плеча і в горі, і в радості уже 68 років прямують звивистими життєвими дорогами. Нелегкі випробування випали й на долю дружини, під час війни Галина Олександрівна разом зі своїми однолітками була вивезена на примусові роботи до Німеччини, тяжко працювала на фабриці. Та й вдома доводилося не легше, бо трудилася в ланці, вирощуючи небувалі врожаї кукурудзи, цукрових буряків. Тож зараз і здоров’я підводить, дуже сутужно старенькій, ледве-ледве пересувається по хаті. Але завжди поруч з дружиною її Степан Данилович, завжди готовий підставити своє вірне, і нехай вже не таке міцне як колись, плече. Важко доводиться нині стареньким, тож на допомогу їм щодня приходить соціальний працівник Алла Володимирівна Омельченко, старанна і відповідальна людина. Син Анатолій разом з родиною проживає дуже далеко від рідних Броварок, аж у сусідній Молдові. Тож не може часто навідувати батьків. Радіють старенькі вісточкам від онуків — Миколи, Ігоря, Галини та правнуків. І гірко стає від того на душі у поважного ветерана, що жити з кожним днем стає все важче, тож і цитує старенький: — Вся наша жизнь, что борозна кривая, сегодня здесь, а завтра будем там… Та як би там не було, а життя продовжується і треба жити, і дням прийдешнім радіти, адже нудьга та зневіра – це найтяжчий гріх … Тож, шановний Степане Даниловичу, нехай Вам буде тепло на душі, а рідні, друзі, односельці дарують вам часточку свого тепла, бо Ви того варті! Щоб і взимку, і холодної осені Вам було сонячно.
Ірина КОВАЛЕНКО. Фото Анатолія БАБЕНКА