Українці люблять мандрувати світом з цікавості, щоб побачити далі, дізнатися більше… Але рідна земля все одно кличе їх повернутися. Мій друг і земляк – співробітник посольства Японії в Україні Володимир Ганжа шість років тому поїхав навчатися до Японії, а на початку цього року повернувся в Україну. Назовсім. Зустрівшись, ми поговорили про причини його мандрівки, досвід здобутий на чужині, та про те, чому він, маючи змогу залишитися у високорозвиненій благополучній державі, повернувся в нестабільну Україну, в котрій почалася війна.
– Знаю тебе з дитинства, адже виросли на одній вулиці. Пам’ятаю, як ти встигав і вчитися, і дзюдо займатися, і співати-танцювати в самодіяльності, і виконувати всю домашню роботу в саду і на городі. Зараз ти здобув освіту в престижному японському вузі, будуєш кар’єру в Україні. Для мене ти – приклад особистості, яка сама є господарем своєї долі. А власне, як усе починалося?
– Про майбутнє я почав замислюватися у старших класах. Мав мету – по закінченню школи перейти на самозабезпечення та отримати вищу освіту. І хоч вишів нині багато, одразу вирішив – вчитимусь в Києві чи Харкові. Велике місто вабило мене ще й можливістю поєднувати навчання і роботу. Я посилено навчався, займався з репетиторами, зокрема, поглиблено вивчав англійську мову і по закінченню школи вступив до столичного Національного університету біоресурсів і природокористування. За кілька тижнів до початку навчання влаштувався працювати в охоронну фірму. Перший рік пройшов – між навчанням та роботою. Було цікаво, але не просто, бо працювати часом доводилося у нічну зміну, а зранку бігти на пари, але головне – я досягнув, чого хотів.
Пам’ятаю свій перший Новий рік у столиці – «святкував» його на робогі, охороняючи офіс однієї компанії. Десь за вікном вирувало життя, концерти, салюти, веселощі… А я сидів сам в порожньому приміщенні. Тоді зрозумів, що треба щось кардинально змінювати у своєму житті. На другому курсі дізнався, що серед студентів нашого університету проходить конкурсний відбір до японських вишів. Треба було пройти співбесіду англійською мовою. Вирішив спробувати. Бажаючих було чоловік 16, а відібрали мене і ще одну дівчинку. Так у моєму житті відбувся стрімкий поворот – я став студентом Токійського аграрного університету факультету міжнародного біо-бізнесу.
-І як зустріла тебе невідома чужина?
– В Токіо мене поселили до гуртожитку. Моїм сусідом став хлопчина з Китаю на ім’я Чен. Пам’ятаю наше знайомство: зайшов до кімнати, де в кутку було лише порожнє ліжко та стіл. Особливо нічого з собою не мав – в Японію прибув з 16-ти кілограмовою сумкою, де чотири кілограми багажу займали словники з японської мови. А Чен на той час вже «обжився», мав купу речей і налагоджений побут. Він одразу запропонував свій комп’ютер, щоб я міг зв’язатися по скапу з батьками й повідомити, що я живий-здоровий. От тільки, на відміну від мене, Чен майже не знав англійської, а я ще не встиг опанувати японську, тож спілкувалися ми з півроку «мовою жестів».
Але попри певний комунікативний бар’єр жили ми дружно. Сусід завжди цікавився, чи не заважає мені перегляд фільму, музика, світло від лампи. У Японії заведено дбати про спокій і комфорт оточуючих.
– Чому ти навчався в Токійському аграрному університеті? У чому особливості аграрного сектору Японії?
– Ми вивчали багато різних предметів. Серед обов’язкових – англійська та японська мови, біо-бізнес, екологія, маркетинг, менеджмент, інформаційні технології, бухгалтерський облік, підприємницька справа та багато інших. На вибір пропонували вивчати – історію сільського господарства Японії та Азії, ландшафтний дизайн, культурологію, правознавство тощо. Під час навчання обов’язковим було проходження двотижневої практики за вибором – на фермі, переробному заводі чи винній фабриці. З третього курсу я почав писати наукову роботу на тему відновлення сільського господарства в Україні після Чорнобильської аварії. Моїм науковим керівником був прекрасний сенсей (вчитель) Монма Тошіюкі. Власне, він не тільки допоміг визначитися з темою дослідження, а й став для мене Учителем на все життя…
Що ж до аграрного сектору Японії, то найголовніша його особливість – те, що японці дуже дбайливо ставляться до своїх земель. У них не так багато місця для сільськогосподарських угідь, 70 відсотків території займають ліси і гори. Країна не може забезпечити себе повністю – половина продуктів харчування імпортується з-за кордону. Але при цьому ніхто не наважується порушити якийсь невідомий мені закон і почати викорчувати ліси задля додаткових полів. Тому японцям дуже дивно чути, що Україна, маючи унікальні чорноземи, закуповує овочі та фрукти за кордоном. Я й сам не раз замислювався: «Як так можна?» Там люди мріють про такі землі,як у нас…
– Що цікавого в Японії ти відкрив для себе?
– Японія – особлива, надзвичайно цікава країна. Перше що впадає у очі – у людей дуже розвинуте почуття національної гідності. Взагалі, «бути японцем» – неначе певний бренд. Можна часто почути в їхніх розмовах: «Ми як японці маємо вчинити так…», «Ми як японці думаємо те…»
У Японії всюди панує вихованість і стриманість: не прийнято голосно розмовляти, бо це порушує спокій і комфорт інших людей. Якщо на вулиці чи в транспорті хтось голосно говорить, одразу зрозуміло, це – іноземний турист, який ще не призвичаївся до місцевих звичаїв. Там навіть в метро тиша. Мене спочатку вразило те, що в транспорті, в університетських аудиторіях і навіть у парламент можна побачити безліч людей, що сидять із заплющеними очима. Але вони не сплять, як може здатися на перший погляд, – а про щось думають, чи медитують, концентруючи думки. І ніхто на це не звертає особливої уваги…
Японці контролюють емоції і загалом не схильні засмучуватися через дрібниці. Наприклад, в переповненому метро ніхто не супиться, не висловлює роздратування, бо кожен розуміє, що це – невеличкі спільні незручності, й нема чого робити з них трагедію.
Вони – надзвичайно дисципліновані, хоча і в цьому не завжди одні «плюси». Для прикладу, у нас в Україні водій суто по-людські може пригальмувати маршрутку, щоб дочекатися пасажира, котрий добігає до зупинки. В Японії ж – ніколи, є графік руху, і його не можна порушувати ні на секунду. Багато «японських» рис мені імпонують, але не всі… Так, наприклад, дивує їхнє ставлення до родини. Зараз я в Україні,і радію кожній можливості побачити дядьків-тіток-братів-сестер-племінників. Мама телефонує мені мало не щодня. Бо для нас, українців, родина в житті – на першому місці. Японці ж щодо родинних цінностей – набагато стриманіші. Усі разом вони збираються хіба що на Новий рік, а впродовж року кожен живе своїм життям. Треба сказати й те, що помітив – японці охоче одружуються з українками…
– А традиційна японська гостинність? Чи схожа вона на гостинність українців?
– Загалом, щодо гостинності – у нас вона щира і йде з глибини серця, а у них – доволі протокольна: так треба, і все… Українська гостинність – зустріти дорогих гостей борщем, салом, пампушками. Японці ж прагнуть вивчити гостя, його смаки, вподобання і створити умови, щоби він почувався, як удома.
Дуже непросто європейцю зрозуміти, наскільки правдивою і щирою є східна гостинність і доброзичливість. Наприклад, Японія – не християнська країна, але святкує католицьке Різдво. «У нас багато іноземців, вони звикли до своїх свят, тож чому б не продавати ялинки, сувеніри, листівки з Сантою?»- так думають японці. Але обов’язково вони святкують і власні свята – бережуть традиції.
– На твою думку, в чому секрет успіху японців як нації?
– Історично у японців дуже розвинута сумлінна колективна праця. Наприклад, в селах діяла єдина система каналів рисових полів, що тягнулася через все поселення. Урожай буде хорошим, якщо кожен мешканець добросовісно оброблятиме свою ділянку, якщо ж знайдеться хоч один ледар – все піде прахом… Тому самі люди стежили за тим, щоб усі члени громади жили за законами взаємовиручки. Хто не бажав коритися і дбав тільки про себе – ставав вигнанцем.
Думаю, в японській ментальності важливу роль відіграє те, що всі японці – трудоголіки. В ієрархії життєвих цінностей у них на першому місці – не родина чи друзі, а – робота. Більшість японців обирають професію раз і назавжди, працюють в одній компанії все життя. «Я працюю на благо компанії, а компанія – на благо країни. Отже, моя праця робить могутнішою мою державу!» – так мислять японці. Для них незрозуміле, як люди можуть відпочивати на вихідних чи брати відпустки, якщо в країні криза… На їхню думку, треба працювати усім до сьомого поту, і будь-який відпочинок має бути заслуженим. У японців немає поняття «скорочений робочий день», чи «додаткові вихідні». На їхньому тлі ми, українці, виглядаємо дуже розслабленими… Не один раз я відчував, що у них не вкладається в голові, як можна стільки відпочивати, коли твоя країна, терпить нужду, а тим паче – коли є загроза державній економіці… До речі, для японців зростання показників економіки країни – та ж сама війна, за перемогу в якій потрібно невтомно боротися.
– Як ти представляв свою культуру? Чи змінилося твоє ставлення до України і самоусвідомлення себе як українця за цей час?
– В перші роки в Японії я мав влитися у нову культуру, освоїтися в новому середовищі і при цьому не загубити своє внутрішнє «я», свою українськість – те, без чого мене й не існує. Зі мною вчилися студенти з 18 різних країн. Але принципової різниці між нами я не помітив – усі звичайні люди. І всі цінують товариськість, простоту, доброту. Завжди говорив, що я – сільський хлопець з України, і до мене ставились позитивно. Якщо ти сам себе поважаєш – то тебе поважатимуть й інші.
Перед від’їздом мама мені пошила шаровари й пояс, вишила сорочку-вишиванку, котра всі ці роки була моїм оберегом. Щоб не забути мову, мав з собою веселу книгу Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки». Слухав українські пісні, як не дивно, почав глибше вивчати рідну історію. Навчився розписувати писанки і готувати борщ. Разом з другом Павлом та іншими товаришами виступали на університетських святах, а часом просто виходили вечорами в парк і співали улюблених пісень: «Як тебе не любити, Києве мій», «Два кольори».
Неодноразово доводилося представляти нашу культуру в школах, садочках, дитячих таборах. В Японії існують волонтерські організації, мета яких максимально ознайомлювати дітей з різними культурами світу. Коли проводиш презентацію, то, насамперед, треба показати на мапі місцезнаходження України. Бо більшість дітей навіть не знають, на якому материку вона знаходиться. І ще одне спостереження: японців цікавить не так офіційна інформація (фото столиці, визначних пам’яток), як особистісна. Слухачі часто просили показати світлини мого дому, вулиць села. Разом з дітьми ми грали в народні ігри – я показував їм танець «Гопак». Хлопці усі були в захваті! Дівчатам же цікаво було зблизька роздивитися вишиті сорочки. Усі радо вчились азів української мови – слів: «добрий день», «дякую», основних фраз, які говорять під час знайомства. Також ми співали пісень, при чому добирали веселих, жартівливих, щоб показати: українці – життєрадісна і позитивна нація.
– Чим ти займаєшся нині?
– Я полюбив Японію, тому повернувшись в Україну, не хотів розривати з нею зв’язки, а навпаки – сприяти прокладанню «місточка» між нашими країнами. Зараз я працюю в посольстві Японії в Україні. Я – менеджер з проектів людської безпеки. Моя робота полягає в залученні японських інвестицій в сферу освіти та медицини нашої країни. Знання мови та звичаїв японців допомагають, а от набуті знання з аграрної сфери поки не застосовую, проте, думаю, в майбутньому вони ще знадобляться. Загалом, завдяки навчанню в Японії я здобув усе, що хотів на певному етапі життя: вищу освіту, неоціненний життєвий досвід, можливість ширше поглянути на світі відчути себе його громадянином.
– Чи було бажання лишитися там?
– Звісно, такі думки з’являлися… У Японії живе багато іноземців – зокрема науковців, яких запрошують працювати, бо вони приносять користь економіці, науці, впровадженню нових технологій. Але я розумів, що хоч би й 30 років там прожив, все одно лишився б чужинцем. Мій університетський сенсей Акімі Фуджімото, якого я безмежно поважаю, говорив: «Ви приїхали в Японію, щоб здобути знання і потім обов’язково повернутися додому. Щоб, повернувшись, застосовувати їх». За таким принципом розбудовувалась Японія. Звісно там комфортніше жити, будувати кар’єру, і взагалі легше в матеріальному плані. Але весь їхній добробут – результат праці поколінь. І я тут ні до чого. Це – не моє. Соромно сидіти на готовому, коли у себе вдома роботи непочатий край. Ми теж можемо побудувати комфортну для життя країну, якщо постараємось. А загалом, мало просто бути українцем і пишатися цим. Україну можна буде вважати успішною, коли інші будуть її хвалити і визнавати. А для цього треба працювати всім і кожному.
– Про що ти мрієш?
– Мої плани на майбутнє прості. Працювати, постійно дізнаватися щось нове, розвиватися, розширювати зв’язки «Україна – Світ». Створити родину. І точно знаю, що не бажаю перетворитися на байдужого, ледачого й пузатого дядька.
Спілкувалася Наталка Шаманова
ЛИСТ З ЯПОНІЇ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНИНА.
Я син українського села. Моє дитинство промайнуло там, де поля, садки, сільські вулички, ставки, в яких можна ловити рибу, де вдень, вранці та вночі чути пташиний спів, де чисте повітря, питна вода із джерела…
Моє рідне село Броварки Глобинського району. У 2006 році я закінчив школу і вилетів з теплого, опікуваного батьками і вчителями, сімейного гнізда. Мій політ виявився досить далеким. Ось уже рівно рік, як я навчаюся на денній формі Токійського Аграрного Університету.
Після метушні, доріг, машин, людей або ж після довгого сидіння за письмовим столом так приємно недільного ранку сходити у «село», що розташоване, живе і дихає всередині міста Токіо.
Викладач, організатор і керівник Іто-сенсей кожної неділі і не тільки приходить до свого клаптика землі. Так, саме так. Навіть у цьому величезному місті люди займаються землеробством. Я хотів би наголосити, що не лише догляд за пречудовими райськими садовими куточками біля будівель або ж зверху них, а й вирощування у відкритому грунті огірків, картоплі, дайкону, квітів є атрибутом японської культури. Навіщо? Для особистої втіхи? Можливо, якісь наукові досліди?
Іто-сенсей має цю ділянку, щоб дарувати промені щастя іншим.
Різних людей я там зустрічав: і багатих, і не дуже, і цікавих, і ще цікавіших, тих, хто просто отримує тут життєву наснагу. Люди приходять до цього клаптика, бо є така внутрішня потреба. Життя поєднане з працею на землі, об’єднує розум, серце, тіло, робить людину гармонійним цілим, збалансовує і загартовує. До речі, якось збираючись у «село», я запросив із собою Анісу, дівчину з Тунісу, яка проводить наукові досліди в університеті. З-поміж її теплих слів подяки за запрошення мені закарбувалися слова:”А ти знаєш, що земля дає людині енергію, гармонію?» Я це знав, але одна річ знати, а інша відчути і пересвідчитися в цьому.
Думками полинув в Україну… А чи ми, українці, усвідомлюємо силу землі? Чи не забуваємо головних істин? Чи прагнуть наші селянські душі гармонії, краси?
Переконаний, що ми повинні знаходити найкраще у нашому селі, у рідній батьківській землі, плекати її, дбати про неї, отримувати насолоду від своєї праці. Ми повинні всім серцем гордитися, що ми народилися у селі. Знаєте, я ніколи не соромлюся казати: «Я СЕЛЯНИН», я пишаюся цим, я щасливий.
На фото: Іто-сенсей, я і моя одногрупниця з В’єтнаму. Ми щойно осилили витягти із землі японський дайкон, вирощений на токійській землі, всередині мегаполісу.
З повагою – Володимир ГАНЖА,
український селянин,
студент Токійського Аграрного
Університету (КООАІ),
Глобине-Токіо.
