(Першу сторінка щоденникових записів розшифрувати не вдалось)
….не звертаючи на увагу на своїх товаришів, почав писати те, що сам знаю, що чув від старих людей і інше.
Багато мені розповідав про наше село дід Йосип, що був сторожем в колгоспному садку.
Що це таке за село Броварки.
По один бік болото, по другий степ. Який гарний степ! Як гарно слухати влітку падпадбамкання перепела. Як запашно пахнуть квіти, що пнуться навшпиньки поміж густим житом чи ячменем. Наче на морі бачиш хвилі, що їх гонить літній південний вітер по важких колоссях хлібів, хлібів, що ростуть біля нашого села на Україні. По степу ріденько розкидані невеликі хуторці. Та коли подорожній переходячи степом від одного хутора до другого і нарешті перейде наше село, що наче брова круг ока оповило болото і примудриться перейти і через болото… Ой як буде він його проклинати, згадуючи і чорта і бога ( якщо це буде побожний старичок), щоб останній допоміг як можна скоріше відтіля вибратися.
Ціла трясовина. Возами і під час посушливого літа навіть коли вода висохне і тоді проїхати нема змоги. Коні поламають ноги і віз розтрусить так, що й не збереш тоді докупи. Вода в цьому болоті буває і під час літа якимись періодами, як розказують пожилі старички.
Іншим разом коли прибуде вода так із болота утворюється ціле море, по якому мерещаться невеликі острівки, притулок для диких птахів, як то з весни гусей, а завжди на протязі літа качок, чайок, куликів і інших.
Дичини дуже багато розведеться коли є вода.
Велику площу зайняв очерет, майже по середині болота. В очереті, коли туди потихеньку в’їхати маленькою лоточкою потихеньку кричать нірці, що мостять свої гнізда цілими колоніями, бо знаю ще коли був малим то разом з товаришами ми їм шкодили забираючи яєчка, чути як перепурхують лиски, б’ючи крилами об воду на чистоводах, або як їх ще звуть плесами ці латки де не росте очерет.
Коли перевести зір у воду то частенько можна бачити, як мелькне хвостом карась і заховається в кущ.
У очереті по стежках не рідко стоять верші, якими ловлять мільку (маленьку рибку, що плаває цілими табунами), і які скаржаться на болото, бо дуже набридає аж у самому багні киснути. Коли ж вода не прибуває, а висихає – то тоді до болота не навертайся. Та думаю, що вже набридло вам про це болото слухати, то ми його залишимо і поки що не вертаючись до нього підемо далі, сказавши, що це болото своїми невеликими затоками сягає аж під самісінькі породи або як звуть місцеві жителі їх левадами, де ростуть рясні осики і верби, густі непролазні лози по деяких кінцях, а також де не де і садки понад цими левадами. Не можна сказати, що це якраз посередині, але й не близько від краю села ( бо село наше простягається на цілих 7 кілометрів у довжину).
Жив один якби сказати заможний середняк селянин. Цей селянин, як кажуть (вмів) господарювати, хоч може і не без гріха щоб не держати наймита або не наймати поденщиків під час жнив, саме в гарячі моменти. Жив він ближче до болота ніж до степу і захоплюючись садівництвом насадив майже на самій леваді садок, де ростуть особливо дуже гарні яблука, якого гадаю любому з читачів захотілося б з’їсти та ще коли б він і побачив його в натуральній величині і з його природним кольором.
Господарем цього садка був Петро Петрович Безкоровайний, що мав жінку Настю, а також сина Петра і дочку Сашу (Олександру).
Петро Петрович був уже не молодий. Йому звернуло вже щось за п’ятдесят років. У бороді і на голові показались проблиски сідини так що бороду треба було розрізняти від його помазаної шапки із гарного кучерявого смушка, яку він носив щонеділі йдучи до церкви.
Петра Петровича у нас в селі знали майже всі що живуть на одному місці з давніх давен і як тільки в кого захворіла жінка чи дитина і бажає з’їсти чого-небудь кислого то зверталися до Петра Петровича у якого дбайлива жінка Настя (родом з хутора Моцоківка) завжди запасалась на зиму квашеними яблуками і грушами, а также солоними кавунами, квашеною капустою і соленими огірками, і не без сушених груш, яблук, ягід і інколи гарних динь. Пасльону та кабаку ви зустрінете в сушеному вигляді далеко менше ніж у любого із мужиків Броварських, а бузини Настя зовсім ніколи не сушила. Але більшу цікавість до себе з усього того що мав Петро Петрович із своєю жінкою Настею викликав садок, яким тепер володіє колгосп «Нове життя» бо про Петра Петровича і його сім’ю вже років сім чи вісім, як не чути ніяких вістей у селі.
(можливо загублено листи)
…Приблизно вже після обіду, коли прийшли учні з школи і пообідали я вийшов до своїх братів менших що за коморою скакали на коньках.
Тут я можливо був би і не довго та де не візьмись Маруся К., сестра І.К. і почали ми перебалакувати справи. Вона з нетерплячкою розпитувала про свого брата. Я намагався теж розказати, якнайдокладніше про життя свого товариша І.К., але раз за разом сторонився негативних місцевостей, які нерідкими випадками бували й бувають в житті студентів, однім словом я робив деякі прикрашання, евуаляцію його становища, хоч у реальному зеркалі воно відобразилося би не зовсім гарним. Спішив і я про своє село, вірніше про друзів з свого села розпитати як швидше і як найширше, щоб було що розказати коли я приїду у Кременчук і відчиню двері 18 кімнати гуртожитку школи механізації. Тут зразу ж поки я появлюсь у 18 кімнаті мені посипляться за цим разом запитання від М.Н та коли встигне прийти І. К. то й від І.К летітимуть крилаті питання на які може і відповіді не встигну зібрати.
– Ну розказуй які там у селі новини є?- поставлять мені перше питання мої товариші.
Та щось дуже я наперед забіг, чи не здолаю повернутися назад до розмови, що вів я з М.К.
Тоді як ми встрілися за коморою та там і почали одне одного розпитувати, розказувати й хвалитися. В мене вже й ноги мерзнуть ( бо був уботий у кісних ботиночках) а розмові кінець ще далеко. Може кому і хотілося б знати хоч окремі варіанти нашої розмови та я обмежусь тим, що скажу «Наша розмова була жвава, цікава і складна аж солодка така гарна як ніде й ніколи». По закінченню ми вмовились що будемо бачитись сьогодні вечером в будинку колективіста «Нового життя», де будуть і Ш.О. і Г.Т.
Коли почало темніти я пішов до Н.Ф. розказати про М-лу. його сина, що вчиться вкупі зі мною , а також узнати як поживає Н.Ф.- батько Миколи з сімейством. Як пішов кажу ще завидна та вернувся вже пізненько години 9 вечора було.
Коли вертався додому то зустрів трьох що йшли мені назустріч. Це були Михайло Іщенко, Іван Бірець та Литвиненко Микола. З ними я звісно трохи забалакався розпитуючи як у школі та інше. Поки я стояв і розпитував все що мені було потрібно неподалеку від нас в бік до сільської ради показалось дві жіночі постаті. Вони все наближались і наближались до нас. Ось уже і порівнялись з нами
– Здравствуйте хлопці .
– Здорови, здорови – відповів і я і подав обом руку. Це були М.Н. і З.М. Вони теж приєдналися до нашої розмови, після ми всі разом повагом пішли в напрямку до вигону.
Скоро я з усім гуртом розпрощався і пішов додому. Сім’я моя ще не вечеряла. Дожидали мене. Ми сіли біля круглого столика. Їли борщ, їли пшоняну кашу, чи мабуть жарену картоплю, не помню точно, що саме тоді їли, але знаю, що то були страви не зовсім гарного ґатунку. За вечерею, як ведеться мене багато ще розпитували багато дечого, розпитував і я, відповідаючи на їх запитання, та не пригадую з тих розмов точних діалогів, а так як я дотримуюсь в більшості всих випадків у їх реальних діях то тут для цієї розмови не находжу місця.
Скоро я ліг спати, щоб на завтра прокинутись раненько, бо справ залишилося ще чимало. Коли заснув вскорості після як ліг у постіль то прокинувся вже аж ранком, коли до хати зайшов сусід Дмитро взяти буряків квашених на борщ. Він сам топив, варив страви і пік хліб.
(можливо відсутні листи)
….. Позаді мене їхало четверо: два дядьки і дві молодиці парою коней. Скоро вони порівнялись зі мною і подались вперед.
Кажу, що йшов не то швидко, не то помалу, підставляючи під груз то одне плече то друге. Прійшовши кілометра півтора «Горошинською» я повернув під кутом 90 і пішов дальше від Броварок наближаючись до Кріяківки. Іду я і йду собі дорогою через хутори і села, уже і сьомий піт виступив і не раз брала прохолода, та тільки, що я вийшов за Опришки. Більше по дорозі нема ніяких ні хуторів, ні сіл і хоч було видно вже і станцію, та дибати було далеко.
Багато іде підвод навпроти та за мною не їхав ніхто, хіба тільки як уже я діходив до Глобини, то догнала й випередила звичайно автомашина, що на їй приїхав той кріяківський Гриша, що ми разом з ним ішли додому 5 березня.
Донісся до моїх вух гудок паровоза. Я як і не йшов, не втомився ніби, припустив ходи. Несчувся коли прийшов до станції. Відчув утому всього організму уже біля самої станції. Захожу в станцію, бачу моїх товаришів Сашка й Володю.
– Давно приїхали? – питаю.
– Та ні, недавно.
– А де ж ваші сидори?
– Та он склали, найшли уголок де менше болота,- відповіли ті мені, вказуючи на свої клунки, які стояли у вуглі. Оглянувся я круг себе, щось не видно такої латочки на яку можна було прегрузити з плеча кошик з торбинкою і читаю надписі над дверима «зала пасажирська» раз, «зала пасажирська» два. А сюди праворуч як увійти з надвору «зала діжурного по станції», куди постороннім особам заходити забороняється. Ну так. Піду ж я ось прямо в оцю залу, що пеердо мною двері ведучі до цієї зали. Та поки я подумав іти до цієї зали, двері відчинила якась старушка з клунком і так пішла копирсати через «пасажирську залу», що коли б не зупинили її пасажири, які стояли купкою посеред зали то мабуть би ця старуха проорала своїм кирпатеньким носом борозну таку, як орють трактори для зяблі. Ви думаєте чого то вона почала такі фокуси строїти? З жиру чи що? Ні. Тут зразу як відчинити двері і не глянеш собі під ноги, то так шугонеш у яму, що мало того, що чуб дибки на голові стане, а можна і ногу зламати. А хто проворніш той піде підстрибом, як недавно проскакала баба з клунком. В цій залі пасажирів було повно і болота не менш, як ось тут, де я стою в коридорі. Я пішов у залу пасажирську, що двері ведучі до неї містились та мабуть і тепер містяться в ліву руку. Туди я пішов уже, як поставив у вуглику коридора свої речі, вибираючи по сухіше місце, та це було даремне шукання сухої містини скрізь до коліна сягало болото. У цій залі до якої я зайшов містився буфет.
Реклама. Напівчиста не тільки від грязі, а й від того для чого вона служить. Стоїть декілька столів накриті рваними та при тому брудними кусками коринкору. Круг кожного стола почіплялось по цілому десятку пасажирів. На столах, під столами і так кругом купами лежать речі цих пасажирів , що посідали біля столів. В загальному коли вже не залазити вглиб станції і буфета картина рисується не зовсім приваблива або зовсім неприваблива.
– Скоро повинен бути і поїзд, бо симофор від Кременчука уже відкритий. – сказав Сашко, увійшовши в коридор станції.
– Та воно так, буває що з Кременчука прийде поїзд, а на Кременчук іде встрічний годин через дві,- зауважив дядько низького росту, але товстий з насупленими бровами, але з усмішкою на обличчі, що стояв у вуглі докурюючи цигарку і спускав дим після кожного смоктання, роззявивши рота і потім робив прикус верхньою губою. І так кажу кадив махрою що здавалося ніби поїзд прийшов. А він, дядько, же за кожним разом перекошуючи губи, видував дим з такою силою, що аж шипіло подібно шипить пар пущений у тормози.
Та сьогодні 7 березня, як на наше щастя поїзд прийшов своєчасно і ми забравши білети ( та не думайте, що це так просто взяти білет на станції, як десь біля купки кавун чи будь що таке, що можна взяти, а білети ми купили), сіли в вагон і поїхали. Та забув сказати, що як купили білети на пасажирський поїзд то забрали на плечі свої речі, дійшли до вагона, зійшли в вагон по ступеньках, прійшли ще вагоном деяку відстань і тоді сіли де для кого знайшлося місце і через декілька хвилин поїзд рушив. Коли поїзд проїхав до Рублівки і після зупинки рушив знов то пасажири, що сиділи поряд зі мною почали балакати про недавні випадки в Кременчуці і недалеко від Кременчука. Особливо мене вразив випадок що стався на вагонобудівельному заводі в Крюкові, або вірніше з робітниками вагонобудівельного заводу. Цей випадок вміщує такі слова: дві молодих дівчини робітниці-стахановки одержали за місяць зарплату. Гроші, кажуть, вони переслали додому ( очевидно вони були десь із недалекого села). Одного вечора їх проводив молодий парень теж робітник цього ж заводу. І несподівано роздався гук від ударів молотка. Що це за звуки? Цей бездушний розбійник підняв руку держачи в ній молоток, на стахановок заводу. Одну з них цей злодюга вбив зробивши 18 ударів молотком, а другу приголомшив і не найшовши грошей як скоріше вернувся до заводу. Приголомшена дівчина допленталася з великими труднощами до найближчого колгоспу і тут розголосила про даний випадок. Убійцю було затримано в заводі найшовши при йому молоток в крові. Поо розслід цього випадку тоді було ще не відомо та і після про це я більше не чув. Чи це реальна правда чи нісенітниця не можу сказати, але чув я про це у вагоні своїми вухами їдучи 7 березня в Кременчук. Коли розповідач закінчив свою мову то слухачі висловили велике обурення протів убійці який зважився за розказом піднести свою грязну руку на стахановців. Крім цього розказували інші і про інше. Одного жінка приїхала додому і в неї вирізано з бокового карману гроші, там у чоловіка витягли на вокзалі гроші і документи і взнавши про обікраденого по вкрадених документах віддали все начальнику вокзалу вложивши записку у ті документи такого змісту «звиняй товаришу, що ми на такого нарвалися як і ми п….р», а там десь у селі чоловік задавив жінку і відтяг під груші. Щоб приховати свою криваву роботу тим що нібито її хтось за груші задавив і багато інших випадків і пригод розказували люди, що їхали в однім зі мною вагоні. Та всі ці оповідання мали якийсь невеселий навіть сумний вигляд.
Ось і Кременчук. Ми цебто я, Сашко і Володя встали з поїзда і перейшовши разом з товпою пасажирів через вокзала пішли до гуртожитків. Володька пішов вліво, а я і Сашко взяли напрямок прямо до ленінського. В місті вже горіли лампочки, що висять на стовпах і по ленінському проспекту чимало швендяло народу який не знаходив собі ніякого заняття і йшов провести змарнувати час не знаючи який він цінний.
Ми йшли по тротуарі і нерідко завдавали своїми клунками поштовхів цим темним марнувальниам часу за який можна кожному зробити чимало над самоосвітою самого себе і не рвати чобіт не терти підметків об брук. Правда в Кременчуці вулиці так вибруковані , що як прійдеш однією то не одну пару можна викривити взуття та і не гарантований що де не спіткнешся та не заореш носом. Самі спотикачі.
Ось і вісімнадцята кімната. Ми заходимо. Наші мешканці зхвильовано нас зустрічають на порозі і дають руки. Не відпочиваючи я прийнявся за форміровку своїх принесених з дому, з села, речей. Зробивши все, що треба, розповідав тим же часом про село. Особливо цікавився Микола М. Тут йому я віддав два листи і зробив про їх деякі зауваження та додатки. Пішов у 16 кімнату там трохи побалакав з «коришами» свого курсу. Зайшов знову до своєї кімнати і почав продовжувати знову оповідати про село. Незабаром зайшов до нашої кімнати Іван К. і розмова в кімнаті знов підсилилась завдяки ряду запитань поставлених Іваном. Йому я вручив декілька листів з дому і від товаришів і після декількох хвилин розмови пішли з ними на «проспект» розмовляючи. Скоро, але не дуже бо ми ходили і в одну сторону і в другу вернувся я додому у 18 кімнату і приготувавсь до сну. Переспавши ніч я йшов до школи, сидів у класі й слухав урок що давав викладовець і знову повертався додому, до гуртожитку. Тут готовив поганенько лекції і потроху читав літературу. Однім словом почав проводити день за днем по порядку так як це робилось і до моєї поїздки в село 5-7 Березня ( хоч пишуть з маленької літери). В березні я прочитав один великий і досить цікавий роман П.Мирного «Повія», після взяв «Історію громадянської війни», яку читав з переривами бо ожидав нетерпляче поки дочитає одна не зовсім доцільна особа книжку Чернишевського «Що робити» щоб тоді я зміг узяти її й прочитати. Ну, (що часто вживають люди такі як я) і багато дечого ще було що разом взяте це «багато» складає дуже мало того що відноситься до позитивного полюса тобто перед чим можна поставити знак «плюс». Як бачите і на оцю писанину час був потрібний не говорячи про те корисно воно чи ні?
Не знаю. Хто прочита ці листочки той узна що тут написано і дасть сам собі відповідь. Як захоче так і обсудить цього нещасного автора, що відривав від уроків час і витрачав на цю нудну писанину.
Кременчук. 1.4. 37 року.