Квітувала весна. Ніжною зеленню і первоцвітом, голубим небом. Тут, у Кубанських краях, все так схоже на Україну. І від цього Петрові якось ставало легше. Однак, коли линув думками додому, нестерпний біль стискував серце: «Як це там батько-мати у фашистській неволі? Чи живі здорові? А може…» Хотілося пошвидше ступити визволителем у рідну Шушвалівку, обійняти дорогу неньку, якої не бачив ось уже чотири роки — відтоді, як пішов служити до військ НКВС. Але ще довгою і важкою буде дорога до визволення рідного краю.
Було 3 травня 1943 року. Рота, в першому взводі якої командиром відділення був сержант Петро Таран, одержала наказ: швидким ударом оволодіти висотою 204,3, а потім з тилу обійти висоту 195,5, ліквідувати ворожий опорний пункт на ній і забезпечити прохід головним силам 26-го стрілецького полку 1-ої дивізії військ НКВС.
На світанку рота виконала першу частину завдання. Ранковий туман сприяв бійцям, їх не могли помітити гітлерівці. Але враз із-за хмар викотився сонячний диск, і туман почав осідати. Шлях роті перетнув мінометний вогонь. Кожної хвилини він ставав дедалі сильнішим. То короткими перебіжками, то повзком бійці все ж просувалися до наміченої мети. До опорного пункту на висоті 195,5 залишалися лічені метри.
Та на шляху сміливців стало загородження з колючого дроту. Наказавши бійцям лежати, Таран поповз уперед. Ось його рука уже торкнулася нагрітого сонцем металу. «От якби оце ножиці були», — подумалося. Однак відступати не можна, солдат мусить в будь-якій обстановці знайти вихід. Петро розмахнувся саперною лопатою і з силою вдарив. Одна дротина лопнула, засвистіла, наче обірвана струна. А їх так багато тут, цих колючих дротяних сплетінь. Уже пощербилася, притупилася лопата. Поблизу рвалися міни, обсипаючи сміливця землею. Колючий дріт дряпав руки, шию, обличчя… Підповзли на поміч бійці. Ось уже прорубано перший ряд. А німці стріляють все настирливіше. В першу-ліпшу хвилину вони можуть відкрити артилерійський вогонь. І тоді підрозділу доведеться відступати. При згадці про відступ Петро Таран, ухопивши могутніми руками кілки, почав розхитувати укріплення. А потім, підставивши свої могутні плечі, підняв дротяне сплетіння на висоту свого богатирського зросту. В прохід, який утворився, кинулися бійці.
Стальні жала впиналися в тіло, ворожі кулі свистіли довкола, одна зачепила долоню і кров гарячими краплями стікала по руці. А він стояв, наче чудо-богатир, з високо піднятими кілками, обплутаними колючим дротом. Коли проскочив останній боєць, Петро Таран, обігнавши роту, першим кинувся в окоп. Гранатами знищив сімох німців, а потім з автомата розстріляв ще чотирнадцять. Скінчилися боєприпаси. Але сержант не розгубився. Він схопив автомат за дуло і прикладом розтрощив черепи ще двом фашистам.
Висоту 195,5 було взято. Тепер було нове завдання: закріпитися на ній. В розпал робіт по переобладнанню німецьких укріплень всезнаючий телефоніст по секрету поширював новину: Петра Тарана представляють до звання Героя Радянського Союзу.
Бійці відділення зібралися біля свого командира і гаряче вітали. Мовляв, першим Героєм будеш у нашому полку. А він, оголений по пояс, сидів на пеньку і чортихався: більше п’ятдесяти царапин І ранок на обличчі, плечах І спині нарахував ротний фельдшер.Тепер Він обмивав їх спиртом, змазував йодом.
А ввечері на висоту прийшли офіцер із політвідділу, кореспондент газети, розпитували бійців і командирів про бої за висоти 204,3 і 195,5. Про те, що Петро Таран здійснив подвиг, ні в кого сумніву не було. Лише сам Петро вважав інакше:
- Який там подвиг?! Роті умри, — а висотою треба була оволодіти. От і зробив усе, що міг…
А через кілька днів ротна партійна ячейка обговорювала заяву Петра Тихоновича Тарана про прийом його кандидатом в члени ВКП(б). Всі комуністи одноголосне про голосували «за». Одержавши кандидатську картку, Таран сказав коротко:
– Спасибі за довір’я. Якщо потрібно буде – життя віддам.
І Таран віддав його до останку в ім’я свободи і честі рідної Батьківщини. 9 травня, рівно за два роки до Великої Перемоги, відділення Тарана одержало нове бойове завдання. На його виконання Петро повів своїх бійців. Як завжди, йшов попереду. Його пильне око прикордонника-чекіста швидко помітило серед пагорбів, порослих кущами, ворожий дзот. Стискуючи в руці гранату, він поповз до ворожої вогневої точки. Точний удар — і звідти, де щойно був дзот, в небо піднялися хмари багряно-сірого диму. Петро встиг махнути рукою, що означало: «Війці, за мною!», а потім, похитнувшись, упав на землю. Коли підоспіли товариші, він уже стікав кров’ю, розпростертими руками ніби обіймав рідну землю.
Із листа Івана Федоровича Душка, бойового побратима П. Т. Тарана, батькам Ганні Трохимівні і Тихону Аврамовичу Таранам: «Повідомляю вам про те, що ваш син Таран Петя загинув смертю хоробрих в боях за Кубань. Поховав я його під станицею Кримська. Йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Прошу вас, товариші батьки, не сумуйте, ми відплатили ворогу за смерть вашого сина. Про нього написано в книзі під заголовком «Гордись, Украина». Прошу надіслати відповідь на мого листа, щоб я знав, що ви сповіщені. Він просив мене: якщо я загину, то ти, Ваня, повідом рідних. Пишіть на адресу: польова пошта…».
Мені пригадується зустріч з генерал-майором запасу, колишнім командиром полку Іваном Прокоповичем Соколенком, який живе в Києві. Ветеран війни показав пачку різнокольорових конвертів. Звідусіль пишуть однополчани, не забувають вони свого командира. Так само живе в їхніх серцях і подвиг П. Т. Тарана. В листі з сонячної Грузії, якого написав Дотико Чабуніані, читаємо: «Як зараз бачу свого бойового побратима з-під Полтави Петра Тарана. Богатирського зросту, плечистий, він завжди був прикладом для нас. Якби не Таран, хтозна-як склалася б доля роти при штурмі висоти 195,5».
«Він живий, — пише про Тарани прикордонник Машуріков. — Він навічно занесений в списки особового складу нашого прикордонного підрозділу. Молоді бійці вчаться в Тарана мужності і відваги, самопожертвування в Ім’я Батьківщини».
— Коли Петро Таран став командиром відділення. — пригадав І. П. Соколенко, — ми побачили, що він уміє повести за собою бійців, особистим прикладом запалити їх ьа подвиг. А як він умів розповідати! Особливо любили слухати бійці розповіді про Україну, про інструктора ФЗУ з Одеси, який мав щастя бути делегатом III з’їзду комсомолу і слухати історичну промову В. І. Леніна.
І. П. Соколенко показав пожовклі вирізки з військових газет. Фронтові кореспонденти захоплено розповідали про подвиг П. Т. Тарана, закликали бійців громити фашистів, швидше звільнити радянську землю від фашистської нечисті.
Потім господар дому зняв з полиці книжку, видану в польових умовах. Це була та сама книжка, про яку писав І. Ф. Душко батькам Тарана. В ній надруковано нарис Гаврила Кардаша про нашого земляка. А закінчується він словами: «Подвиг Петра Тарана заслуговує пензля великого майстра живопису».
Сьогодні на карті нашого району є Шушвалівка. Але це не те село, де народився і виріс П. Т. Таран. Його Шушвалівка уступила місце Кременчуцькому морю, а більшість земляків Героя переселилися у Броварки, де й шанують світлу пам’ять П. Т. Тарана. Тут середня школа носить його Ім’я, тут на мармуровій плиті меморіального комплексу навічно висічено його ім’я.
Тут знають його односельці. Дехто і зараз пам’ятає, як хлопцем колись пішов Петро Таран у ФЗУ харчової промисловості, як виряджали його в армію, як в село прийшла звістка пре подвиг П. Т. Тарана.
Ні, він не загинув. Він живе в серцях і пам’яті вдячних людей, Герой Радянського Союзу Петро Тихонович Таран.
В. ПОКОТИЛО. «Недаремно був чекістом»// Зоря комунізму .-1965.- 26 березня