Друга збірка поезій О. Домницького «До тебе» побачила світ у 2007 році. Любовна лірика – чи не найяскравіша сторінка в поетичному доробку митця. Її він насмілився оприлюднити в цій новій книзі, назва якої повністю відповідає змістові.
І.М. Моцар у передмові до книги зазначає: «У наші часи писати вірші про кохання неймовірно важко без ризику збитися на літературні штампи, збочити на шлях, яким уже не раз проходили багато-багато попередників. Важко додати до загального річища щось своє, нове, оригінальне, яке б по-справжньому хвилювало, запам’ятовувалося. Олексій Домницький це розуміє, він намагається з непідробною щирістю передати в поезіях глибокі почуття, пережиті й відчуті епізоди з ранньої юності, які пульсують неспокоєм в душі усе життя, змушують любити і страждати, знаходити дивні слова для тієї єдиної, чиїм ім’ям «завжди виміряв свої падіння і польоти» [2,с.3].
Збірка складається із трьох розділів: «Юність», «Грудневий лапатий сніг», «Епілог». Кожен з розділів збігається з певним етапом у стосунках між чоловіком і жінкою. Це – справжня драма про спалах кохання, зраду і прощення.
«Юність» – захоплива поетична розповідь про таке щире, відверте, шалене почуття до юнки, що вразила ліричного героя красою «казково голубих великих оченят» ще в школі. Олексій Домницький добирає найкращі слова і барви, щоб показати незвичайність дівчини, у яку закоханий ліричний герой. Особливо виразним є образ очей, погляду коханої:
– А очі в неї – що криниця
Джерельно-чистої води,
І в ній лукаві дві іскринки –
Від сонця теплого сліди. («Вона»)
– Я серцем слухаю твій погляд.
Невже потрібні ще й слова?
Тоді, коли зустріну очі,
Туману повна голова. («Твій погляд»)
Заради коханої ліричний герой готовий звершити подвиг, піти на самопожертву, створити чудеса – такої неймовірної сили надає йому це почуття:
– У спрагу прилечу дощем,
Узимку снігом, влітку цвітом,
Сльозу зітру, здолаю щем,
Зорею засвічусь над світом… («Назавжди»)
– Втопитись ладен, полетіти,
Підводні камені пройти,
Аби, попри всі негаразди,
У відблиску тебе знайти. («Вона»)
Кохання у віршах цього розділу дуже різне. Воно і спогад («Перше кохання», «Дитинство», «Жовті жуки», «Зоя», «Берізки»), і мрія-бажання («Я хочу», «Завтра вранці»), і пробачення («Пробач мені», «Винен»), і обіцянки («Кохатиму», «Тобі», «Єдиній»), і «Крик», і «Чекання», і «Обман». Але врешті решт кохання – «ніби келих срібний / Терпкого до країв вина, / Воно і горе й насолода, / І юність наша й сивина…» («Келих»)
Деякі вірші цього розділу пронизані юнацькою наївністю, але водночас у них відчувається запал, пристрасть і неймовірна самовідданість єдиній коханій. Ці ліричні твори – немов сповідь жіночій вроді і святості, жінці, яка змушує любити і страждати:
Спасибі Богу, що ти в мене є –
В хвилини болю, радощів, страждання.
Де б я не був, завжди життя моє
Наповнює твоє палке кохання. («Єдиній»)
Другий розділ «Грудневий лапатий сніг» пронизаний іншими почуттями. Самотність. Зрада. Ревнощі. Безвихідь.
З чим асоціюється зима? Холод, сніг, немає зеленого листя, веселих квітів, співу пташок. Пустка навколо. Спустошеність і біль поселились і в серці ліричного героя. Навіть назви віршів промовисто говорять про стан його душі: «Зрада», «В розпачі», «Кричу», «Розлюбила», «Останнє слово», «Без тебе». Він не втрачає надії на взаємність, але, коли бачить зраду, переживає тяжкі страждання. Це не ті юнацькі муки першого кохання, а думки й переживання дорослого чоловіка:
Не витримаю – й полечу!
Нестерпний біль і море скрути,
Або візьму і закричу –
Не можу я тебе забути! («Без тебе»)
В останньому розділі збірки, який автор назвав «Епілог», немає ні того шаленого юнацького захоплення, ні безвиході і спустошеності. Є твереза оцінка стосунків. Пройшли роки, притупився біль, розтанув лід у серці, навіть риси коханої трохи стерлися в пам’яті. Але про неї ненароком нагадують цифри телефонного номера («Телефон»), мелодія з юності («Забута мелодія»), жовтий осінній лист («Осіннє»), літнє тепле море («Бархатний сезон»). Ці спогади ятрять душевні рани, та вони і приємні. Ліричний герой ні в чому не звинувачує коханої, швидше винить себе в тому, що «Протоптати не зумів / До тебе назавжди стежину, / Що до вершин не досягнув, / Що не такий уже й сміливий, / Що покохати палко смів – / І цим коханням я щасливий» («Не звинувачую тебе»).
Він лише жалкує, що час невпинно летить, що років уже багато прожито, що ніхто не знає свого майбутнього. Тому треба дорожити пережитим, вистражданим, переболілим:
Я без тебе нікуди і кроку не зможу ступити,
Навіть миті не вмію прожити ні вдень, ні вночі.
Я ім’я твоє зміг все життя, наче свято,носити,
Не знайшов лиш від щастя загублені нами ключі.
(«Я без тебе»)
Своєрідним епілогом у книзі Олексія Домницького є вірш «Я дав тобі життя в моїй поезії». У ньому він зізнається про «неладно складені рядки», та все ж вірить, що навіть колись «в маленькій книжечці із вицвілими фарбами стоятимемо вдвох з тобою ми», і ті, хто візьмуть до рук пожовклі сторінки «з цікавості, хоч трішки, та читатимуть мої тобі написані рядки».
Отже, збірка «До тебе» сповнена сповідальними віршами, передає «зростання» почуття ліричного героя.
З наукового дослідження Хмельницької Оксани “Я ще залишуся і в поетичнім слові…”: Спроба дослідження творчого доробку поета-земляка Олексія Домницького. 2012 р.