Село Солодівка розташовувалося у мальовничій місцевості дніпровського Лівобережжя. Поряд знаходилися такі села та хутори, як Бабичівка, Бугаївка, Бури, Ротківка, Світайлів, Сергіївка, Слюсарівка, Стасівка, Стовбуваха, Павлівка або Моцаківка, Одарченків, Підлісний, Тимченки, Шафорости та Шушвалівка.
Заселення Лівобережжя України козаками-втікачами з Правобережжя припадає на 20-ті – 30-ті роки XVIII ст. Саме ж поселення Солодівка вперше згадується в «Описах Київського намісництва» під 1764 роком, як хутір виборних козаків Солодів Чигирин-Дібровської сотні Лубенського полку, звідси і назва -«Солодівка».
З ліквідацією козацького устрою село було віднесене до Городиського (Городище – назва селища Градизька до 1789 року (Авт.) повіту Малоросійської губернії, а пізніше до Мозоліївської волості Кременчуцького повіту Полтавської губернії.
Радянську владу в селі було встановлено наприкінці грудня 1919 року.
З утворенням сільських рад (1923 рік) та областей село віднесено до Шушвалівської сільської ради Харківської, а з 1937 року Полтавської області Градизького району.
В період колективізації (1930 – 1931 роки) в Солодівці було створено колгосп «Шлях до кращого життя».
Населені пункти Шушвалівської сільської ради були окуповані військами нацистської Німеччини 16 вересня 1941 року, звільнені військами Червоної Армії 27 вересня 1943 року. У селі Шушвалівка народився Петро Тихонович Таран, якому за ратний подвиг у бою на підступах до міста Анапа було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
З 1959 року село Солодівка віднесено до Броварківської сільської ради Градизького району. Броварківський колгосп «Ленінець» об’єднував жителів сіл Броварки, Петрашівка і Солодівка.
З початком будівництва Кременчуцького водосховища та створення ставового рибного господарства «Полтаварибгосп», жителів Солодівки та ряду інших сіл і хуторів було переселено зі своїх постійних місць проживання. Більшість жителів Солодівки переселилися в село Броварки, декілька сімей у Бугаївку та Шушвалівку.
Так нищилися села та хутори, нищилися цінні українські чорноземи, виривалися з корінням людські долі.
ДАЛЕКЕ МИНУЛЕ
Найдавніший період життя людства вчені назвали давнім кам’яним віком або палеолітом. Перші поселення людей на території Полтавщини з’являються саме в період пізнього палеоліту (150 тисяч років тому). Біля села Шушвалівка було виявлено 4 пункти зі знахідками палеолітичного кременю – три проти села Шушвалівка і один на так званому Шушвалівському острові.
У 1923 році жителі села Сергіївна, копаючи криницю, знайшли великі кістки невідомої тварини. Археологи Полтавського пролетарського музею встановили, що це були кістки і бивень мамонта.
Слідом за палеолітом настав новий кам’яний вік або неоліт. Неолітичну стоянку було відкрито археологами біля села Шушвалівка. Тут було знайдено бронзові ножі та кремінний серп періоду бронзового віку. Кургани бронзового віку взяті на облік археологами і в околицях колишнього села Стовбуваха.
Близько 2500 років тому територію України заселили племена скіфів-землеробів. Про це свідчать знахідки скіфських наконечників стріл, пограбовані скіфські поховання та кургани-могильники, велика кількість яких розташована на берегах річок та в степах. Біля села Сергіївка знайдено грецьку амфору, яка відноситься до скіфського періоду.
В III ст. до н.е. під ударами сусідніх сарматських племен Скіфія розпалася. Мова, побут та звичаї обох народів були близькими. Тож скіфи та сармати вживалися в одній державі, яка існувала з III ст. до н.е. по III ст. н.е. Пам’ятки цього часу виявлено археологами біля села Шушвалівка.
З Сарматією межували землі слов’ян. Між ними були взаємовигідні економічні зв’язки, хоча були і традиційні для кочівників набіги, які супроводжувались пограбуваннями і захопленням полонених.
Територія Полтавщини була заселена слов’янськими племенами сіверян та полян. З утворенням давньоруської держави Київської Русі, територія Полтавщини входила спочатку до Київського, а дещо пізніше (середина XI ст.) – до Переяславського князівства. Південно-східною межею Русі була річка Сула.
З 1240 по 1362 роки Переяславщина була під ігом монголо-татар, з 1362 по 1569 роки у складі Литовсько-Руської держави, а з 1569 року у складі Польської держави.
На Правобережжі іде процес ополячення та окатоличення українців, переслідується та забороняється українська мова, православна церква, культура та звичаї.
2. СЕЛО В ДОРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПЕРІОД
У 1667 році за так званим Андрусівським перемир’ям українську козацьку державу Гетьманщину було поділено по Дніпру між Московією та Річчю Посполитою (Польсько-Литовською державою). Цей поділ було закріплено у 1686 році «Вічним миром» між цими двома державами. Панування на Правобережжі поляків викликало протест українців, який виражався у селянсько-козацьких повстаннях та втечах селян і козаків на Лівобережжя. Особливо інтенсивно іде заселення Лівобережжя у 20 – 30-х роках XVIII ст. Саме в цей період і виникає цілий ряд козацьких хуторів, а серед них і Солодівка.
Перша письмова згадка за Солодівку відноситься до 1764 року. В «Описах Київського намісництва» за цей рік записані хутори Солодівка (3 хати) та Магдівка (3 хати), які належали виборним козакам Чигирин-Дібровської сотні Лубенського полку Солодам та Магдам. Виборні козаки – це повноправні козаки, записані до полкових або сотенних реєстрів (списків). Вони були зобов’язані виконувати лише військову повинність, з’являючись на службу кінно, з повним власним спорядженням та озброєнням, були звільнені від натуральних повинностей та грошових податків. У 1783 році царський уряд скасував козацькі права та привілеї. Однак виборні козаки не були переведені у кріпацтво, а й надалі залишалися особисто вільними людьми.
У 1764 році останнього гетьмана України Кирила Розумовського було відправлено на пенсію, а обирати нового гетьмана заборонялося. У 1775 році за наказом Російської імператриці Катерини II було зруйновано Запорізьку Січ – останній оплот козацьких вольностей. У 1781 році ліквідовано козацький устрій, а в 1783 році закріпачено українських селян.
В 1859 році було проведено загальнодержавний 10-й перепис населення (ревізію). За даними перепису по Кременчуцькому повіту значаться:
– власницька і козача деревня Солодівка знаходиться при колодязях за 56 верст (верста – 1, 067 км. – Авт.) від повіту. В деревні 28 дворів з населенням 117 чоловік (жінок – 58, чоловіків – 59);
– козацький хутір Магдівка, при колодязях, від повіту 47 верст. В поселенні 11 дворів з населенням 52 чол. (жінок – 27, чоловіків – 25);
– власницький хутір Світайлів, при колодязях, за 42 версти від повіту. В поселенні 3 двори з населенням 29 чол. (жінок- 16, чоловіків- 13);
– власницька деревня Павлівка (Марківка), при колодязях, за 52 версти від повіту. В поселенні 23 двори з населенням 155 чол. (жінок – 76, чоловіків – 79). Козацький хутр Марківка буде перейменовано в Павлівку. Після того, як цей хутір перейде у власність поміщиків Моцакав, буде перейменовано в Моцаківку. Та в документах вживається і та, і друга назви. За 1805 рік у документах згадується власник села підпоручик Ксеній Моцакава, звідси і назва – «Моцаківка».
– власницьке і козаче село Шушвалівка при Гострому озері, за 41 версту від повіту. В поселенні 237 дворів з населенням 1398 чол. (жінок – 733, чоловіків – 665). Є православна церква.
В кліровій книжці Полтавської єпархії за 1902 рік написано так: «Села Шушваловки Успенская церковь. деревянная, в одной связи с такой же колокольней, холодная, надстроена в 1792 году; церковная сторожка; церковная библиотека: в приходе женская церковно прихобская школа -помещаєтся в собственном доме и земское народноє училище: земли церковной 10 десятин, в том числе кладбищенской 3 десятины; жалованья в год священнику 140руб., псаломщикам 1-му 53 руб., 2-му 30руб.
Прихожан 1289 душ мужского пола и 1280 душ женского пола.
В приходе хутора: Павловка, Магеровка, Кондратовка, Свитайлово, Хрипков, Тимковское.
Священник Владимир Павлов Антоновский. Псаломщики: дьякон Петр Иванов Стефановский и Василий Яковлев Тихонович. Церковний староста Трофим Филлипов Дубинка. Заштатный псаломщик Афанасий Кирилов Зосимович».
Жителі Солодівки також відносилися до приходу Шушвалівської церкви.
В довідковій кліровій книзі Полтавської єпархії за 1912 рік є такий запис: «С.Шушваловка. Успенская цєрковь, деревинная, в одной связи с колокольней, холодная, построенная в 1862 году; женская церковно приходская школа: квартира священника 4 комнатная, псаломщика 2 комнатная: жалование священику 160 руб. 72 коп., псаломщику 63 руб. ЗО коп; ружной земли 33 десятины; прихожан привилееваного состава 41, мещан 24, казаков 1970, крестьян 880: дерееень 13 от 1 до 5 верст.
Священик Владимир Павлов Антоновський, псаломщики Стефан Димитриев Павловський, Василий Яковлєв Тихонович: церковный староста Михаил Кирилов Покотило».
Землями у Шушвалівці володів возний (суддя. -Лет.) Чигирин-Дібровської сотні Лубенського полку Бутовський Кирияк Олександрович та його дружина Варвара Іванівна. У 1801 році, після смерті Кирияка Олександровича, Варвара Іванівна та два її сини Іван і Петро виїдуть із Шушвалівки. Петро поселиться в Пелехівщині, а Іван буде засновником села Вишеньки.
У Петра Кирияковича у 1805 році уже в Пелехівщині народиться син Дмитро, але хреститимуть його у Шушвалівській церкві, бо Кирияківська церква, до приходу якої входитиме Пелехівщина, буде відкрита тільки у 1837 році. Про хрещення Дмитра Бутовського у шушвалівській Свято-Парасковській церкві стверджує нижчензведений документ.
СВИДЕТЕЛЬСТВО
«Мы, ниже подписаешиеся, Кременчугского повита жители, помещики. сим свидетельствуем, что Дмитрий Бутовский, определенный в воєнную службу, действительно есть сын помещика, в соседстве с нами жительствуещего, коллежского регистратора Петра Кирияковича Бутовского, рожденного от него и жены его Анны Дмитриевны, состоящей в законном
супружестве. 1805 года октября 26 дня, которого крестил протоиерей Свято-Парасковской церкви села Шушваливка Иосиф Зосимович. При крещении воспреемниками были: коллежский асессор Антон Кодинец, подпоручик Ксений Моцакава и помещика майора Петра Бутовского бети: сын Михаил — ныне находящийся в Сибири на службе по светской части капитаном й дочь его Елизавета, находящаяся в замужестве за помещиком Киевской губернии Богуславского повита, села Григоровки за поручиком Петром Гудымом».
Майор Петро Данилович Бутовський отримає від свого батька земельний наділ біля села Броварки і буде засновником хутора, який за його ім’ям дістане назву «Петрашівка». Пізніше Петрашівкою володітиме його син, генерал-майор Михайло Петрович та онук Петро Михайлович.
Виходячи з вищесказаного можна зробити висновок, що у Шушвалівці було дві церкви: Свято-Парасківська і Успенська , одна з них побудована, як стверджує Клірова книжка Полтавської єпархії за 1902 рік, у 1792 році, друга, як стверджує та ж сама книжка за 1912 рік, -у 1862 році.
Можливо, перша церква, Свято-Парасківська, і була побудована у 1792 році. З часом вона віджила свій вік чи почала руйнуватися і тоді у 1862 році було побудовано нову – Успенську церкву.
Храмів день у Шушвалівці та в тих поселеннях, які відносилися до приходу цієї церкви, тобто той день, коли у селі було відкрито церкву, 15, за новим стилем 28 серпня, на свято Успення Пресвятої Богородиці – звідси і назва «Успенська церква». Це церковне свято встановлено в пам’ять смерті Діви Марії. Урочисті богослужіння в цей день покликані вселити уявлення про небесних покровителів, від яких залежить доля людини.
Цікаво ще й те, що у ніч з 27 на 28 серпня відлітають у вирій лелеки. 27 ще сидять на своїх гніздах та гуртуються у групи, а 28 вже не побачиш жодної.
У 1861 році в Російській Імперії буде скасоване кріпосне право. Колишні селяни-кріпаки стануть вільними власниками. Козацький стан так і залишиться вільним аж до встановлення радянської влади.
Після скасування кріпацтва, деякі селяни, отримавши землю у власність, покидатимуть свої села, виходитимуть із сільської общини і на своїй землі засновуватимуть хутори.
На 1888 рік значаться:
– деревня Солодівка – в поселенні 33 двори, 32 козачих і 1 міщанське, населення 185 душ (жінок – 86, чоловіків – 99). Оте одне міщанське господарство належало, як сказано в документі «мещанину, Градижскому кущу 2-й гильдии й землевладельцу Василию Ивановичу Колотиевському. В царській Росії купці об’єднувалися у гільдії, свого роду спілки. Чим вища гільдія, тим багатшим був купець.
– хутір Світайлів – в поселенні 12 дворів (4 двори казенних селян і 8 дворів селян власників) з населенням 64 душі (жінок – 31, чоловіків – 33). Казенні або державні селяни перебували у залежності не від поміщика, а від держави;
– хутір Магдівка – 17 козачих дворів з населенням 91 душа (жінок – 48, чоловіків- 43);
– деревня Павлівка (Моцаківка) – 28 хат селян власників, жителів 158 душ (жінок – 89, чоловіків – 69).
У 1781 році було утворено три намісництва, які поділялися на повіти. Солодівка з хуторами відносилася до Городиського повіту Київського намісництва. У 1789 році Городище перейменовано в Градизьк і села нашого краю переходять до Градизького повіту Катеринославського (Катеринослав -сучасний Дніпропетровськ – АВТ.) намісництва. 1796 року намісництва ліквідовуються, а замість них утворюється Малоросійська губернія. Наступного року губернію було поділено на повіти. У 1802 році було утворено Полтавську губернію. Після 1861 року виникають низові адміністративні одиниці – волості. Вищеназвані села було віднесено до Мозоліївської волості Кременчуцького повіту Полтавської губернії.
У 1886 році іде процес розмежування земель у власницьких поселеннях. Копії планів на земельні ділянки, вимежувані з земель села Слюзівка одержали:
– під літерою М – полковник Андрій Васильович Петраковський-Білаш. На цій землі буде хутір Білашів;
– під літерою С – Градизький купець 2-ї гільдії, землевласник Василь Іванович Колотієвський, засновник однойменного хутора;
– під літерою Т – уповноважені Тимківської общини селян-власників Семен Романович Тимченко і Дмитро Омелянович Усенко, а за їх неграмотності розписався козак Гервасій Іванович Тимченко і Тимківський сільський староста Феофан Іванович Тимченко;
– під №51 – селяни хутора Павлівка (Моцаківка).
Заданими перепису за 1900 рік по Мозоліївській волості значаться:
– деревня Павлівка (Моцаківка) – 33 двори селян-власників з населенням 225 чол. (жінок – 111, чоловіків- 114), -землі надільної від поміщика 111 десятин (десятина- 1,09 гектара. —Авт.):
– хутір Світайлів – 9 дворів селян-власників з населенням 89 чол. {жінок -44, чоловіків – 45), надільної землі від поміщика по І десятині 395 квадратних сажнів (квадратний сажень — 4,6 квадратних .метри. —Авт.).
Починаючи з 1906 року царський уряд розпочинає аграрну реформу, яка за прізвищем міністра внутрішніх справ Петра Аркадійовича Столипіна дістала назву «Столипінська». За цією реформою скасовувались обов’язкові земельні общини, а кожному селянину надавалося право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відруб». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати хутори. Так біля великих сіл починають виникати хутори. Біля Солодівки появляються хутори Солодівка, Колотієвського, Одарченків, Білашів та інші. (Див. карту за 1896 рік).
За даними перепису населення за 1910 рік значаться:
– деревня Солодівка, 44 двори (40 козачих, 2 селянських, 2 інших непривілейованих) з населенням 274 чол., всього землі 248 десятин, орної 179 десятин. В поселенні є 1 портний, 1 чоботар, 7 ткачів, І поденщик і 1 інтелігент;
– хутір Колотієвського, 2 двори з населенням 16 чол., всього землі 90 десятин, орної 59 десятин. Даний хутір знаходився на північ від Солодівки або між Солодівкою і хутором Стасівка. (Див. карту за 1896 рік).
– деревня Павлівка (Моцаківка), 24 селянські двори з населенням 151 чол., всього землі 110 десятин, є 1 ткач і1 портний;
– хутір Світайлів, 10 господарств (4 козачих і 6 селянських) з населенням 58 чол., землі 162 десятини, орної 104, є 1 чоботар і 3 ткачі;
– хутір Магдівка, 17 дворів (ІЗ козачих, 3 селянських І 1 інше не привілейоване) з населенням 1213 чол., всього землі 199 десятин, орної 135, є 1 млин з просушкою з гасовим двигуном, 2 чоботарі і І столяр.
З 1914 по 1918 роки Російська імперія була втягнута в Першу світову війну. Весною 1918 року Полтавщина була окупована німецько-австрійськими військами, які вели себе тут не як визволителі України від більшовицьких військ, а як окупанти. У шушвалівських плавнях діяв партизанський загін, який вів боротьбу проти німців і австрійців. Командував загоном М.Т.Зосимович. В період колективізації у Шушвалівці (1935 рік) було створено радгосп, який на згадку про цю подію було названо «Червоний партизан».
3. СЕЛО В РАДЯНСЬКІ ЧАСИ
Радянську владу в селі було встановлено наприкінці січня 1918 року, а остаточно у грудні 1919 року. Влітку 1920 року в селах створюються сільські комітети незаможних селян (сількомнезами), як перші осередки радянської влади на селі. Вони займалися розподілом поміщицьких земель серед селян та колишніх козаків, допомагали державі у проведенні продрозкладки (хлібозаготівлі) на селі.
У 1920 році було утворено Кременчуцьку губернію, яка проіснувала до 1923 року. 7 березня 1923 року було прийнято постанову про ліквідацію повітів і волостей, а замість них створювалися округи і райони, також утворювалися сільські ради. Село Солодівка та ряд інших сіл і хуторів було віднесене до Шушвалівської сільської ради Горбівського району Кременчуцького округу Полтавської губернії. У червні 1925 року всі губернії, в тому числі і Полтавську, було ліквідовано, залишилися лиш округи, райони та сільські ради.
У нижченаведеній таблиці дані по Шушвалівській сільській раді Горбівського району Кременчуцького округу на 1926 рік.
№ Назва поселення Кількість дворів Чоловіків Жінок Разом
1 х. Кіндратівка 18 39 42 81
2 х. Магдівка 30 80 89 169
3 х. Магерівка 14 26 34 60
4 х. Одарківка 15 50 44 94
5 х. Павлівка (Моцаківка) 37 84 104 188
6 х. Рецівка 11 34 35 69
7 х. Світайлово 24 48 53 101
8 х. Солодівка 69 173 179 352
9 х. Стасівка 14 28 35 63
10 х. Тимківка 83 206 250 456
11 х. Черепахівка 9 21 19 40
12 село Шушвалівка 349 860 960 1820
По сільській раді 673 1649 1844 3493
28 серпня 1928 року було реорганізовано Кременчуцький округ. Горбівський і Вереміївський райони було розформовано, а натомість створено Жовнинський район, який проіснував до 2 вересня 1930 року. До новоствореного району входило 18 сільських рад: Бугаївська, Вереміївська, Галицька, Гусинська, Жовнинська, Кітлівська, Кліщинська, Кулішівська, Лебіхівська, Липівська. Матвіївська, Москаленківська, Сергіївська, Стовбувахівська, Святилівська, Шушвалівська, Устимівська і Ялинська.
З 1930 року населені пункти Шушвалівської сільської ради було віднесено до Градизького району.
1929 – 1930 роки відомі, як роки жахливої сталінської колективізації та спричинених нею Голодомору 1932 – 1933 років. Щоб забезпечити продаж зерна за кордон, а на вилучені кошти проводити індустріалізацію, «вождь народів» наказав у найкоротші строки провести суцільну колективізацію – створити колгоспи і радгоспи. Принци добровільності при створенні колективних господарств порушувався, в хід ішли залякування та, навіть, фізична розправа. Виславши за межі України так званих царських куркулів, радянське керівництво взялося за селян-середняків. Та особливо в цей період постраждали хутори, де жили переважно заможні селяни.
Як уже говорилося, між Солодівкою і Стасівкою був хутір Колотієвського. Тут зі своєю родиною жив Григорій Олексійович Колотієвський. Це була заможна селянська сім’я. Вони мали гарну хату, власний ставок і вітряний млин, Григорій Олексійович з першою дружиною мали двох дітей – Івана і Любов. Дещо пізніше помирає його дружина і він, залишившись з малолітніми дітьми, одружується вдруге.
В період колективізації більшість жителів хуторів відмовлялися вступати в колгоспи. Хоча деякі з них, під тиском репресій та залякування, все-таки подавали заяви до колгоспів. Тих, шо відмовлялися, розкуркулювали і висилали за межі України. Так появилися вже «радянські куркулі». Така ж доля спіткала і Григорія Колотієвського. Його було вислано до Сибіру, звідки він уже не повернувся.
Через деякий час був заарештований, як син куркуля, І Іван Григорович. Його сім’ю, дружину Марію та двох дітей Миколу і Марію, вигнали з власної хати і відібрали все майно. Вони ховалися від переслідування по чужих хатах та перебивалися випадковими заробітками, які давали можливість не померти від голоду. Хоча голод для так званих «радянських куркулів» почався ще задовго до загальновідомого Голодомору 1932 – 1933 років.
Після повернення Івана Григоровича Колотієвського з заслання, вони з дружиною купили хату в селі Солодівка і жили там аж до переселення в село Броварки. Жили в Броварках разом із сім’єю сина Миколи – дружина Клавдія та двоє дітей Сергій і Олександр.
Любов Григорівна Колотієвська вийшла заміж за жителя села Бабічивка Бабича Костянтина Олександровича. Жили тут аж до переселення цього села в Бугаївку. Мали трьох дітей – Олексія, Катерину і Наталку.
Так, шляхом залякування та репресій, у селах створюються колгоспи. У 1930 – 1931 роках у Солодівці було створено колгосп «Шлях до кращого життя», у Тимківці – колгосп імені 14-річчя Жовтня, у Шушвалівці два колгоспи – «Шлях до соціалізму» та імені Сталіна.
Одну із великих селянських хат у Солодівці було переобладнано під сільський клуб та бібліотеку. Завідуючим клубом пізніше був Тимченко Микола.
Іншу хату було переобладнано під початкову школу. Учителями молодших класів працювали: Каленський Василь Карпович, потім Ганжа Одарка Антонівна. Чоловік Одарки Антонівни, Панас Максимович Ганжа, працював учителем Шушвалівської школи, потім його переводять учителювати в село Кирияківку, де він буде директором цієї школи. Останньою учителькою Солодівської початкової школи була Кравченко Галина Іванівна. В шкільному приміщенні знаходився і фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП).
Дещо пізніше було відкрито сільський дитячий садочок та магазин. Місце, де розташовувався магазин, умовно вважалося центром села.
Село Солодівка за типом розселення було неординарним і, мабуть, неповторним. В селі важко було прослідкувати вулиці, а тим більше квартали. В самому селі були невеликі природні ставочки, обсаджені вербами та лозами. Саме навколо цих ставочків і розташовувалися селянські хати. Біленькі селянські хати, що потопали в білосніжних весняних садочках, двори, вкриті споришем, квіти, які впліталися в невисокі тини біля хат, ставочки та кущі верболозу, які ніби якимсь чарівником були розкидані по всьому селі – це і був чудовий та неповторний краєвид Солодівки.
Населені пункти Шушвалівської сільської ради: село Шушвалівка, селище радгоспу «Червоний партизан» та хутори Магдівка, Павлівка (Моцаківка – в народі Павлово-Моцоківка чи просто Моцоківка), Світайлове, Солодівка, Тимківка та Черепахівка (статистичні дані по Шушвалівській сільській раді на 1941 рік. – Авт.) були окуповані військами нацистської Німеччини 16 вересня 1941 року. Так почалася дворічна окупація вищеназваних сіл, десятки жителів яких воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, віддаючи свої життя на благо великої перемоги. Молодих людей було вивезено на каторжні роботи до Австрії та Німеччини. Встановити прізвища та імена загиблих у роки війни зараз просто неможливо, бо всі статистичні дані про той період подаються по тих сільських радах, до який пізніше було віднесено знищені радянською владою в повоєнний період села та хутори.
У Шушвалівці народився Герой Радянського Союзу Петро Тихонович Таран. Свій безсмертний подвиг він здійснив 9 травня 1943 року під час прориву укріпленої оборони противника в районі міста Анапа. До дротяних загороджень залишилось декілька метрів, коли фашисти виявили сміливців і відкрили вогонь. Таран наказав бійцям свого відділення залягти за пагорбом, а сам поповз вперед. Ось він уже біля загородження, швидко рубає лопатою дріт. За діями Тарана стежили бійці та офіцери підрозділів, що підтяглися для атаки. Побачили його і гітлерівці. Затріщали автоматні черги, куля збила пілотку, поблизу розірвалося кілька мін, в обличчя вдарили грудки землі. Відірвані від кілків кінці дроту до крові роздерли щоку і шию. Сержант розумів, що потрібно якомога швидше зробити прохід. На допомогу Тарану підповзли солдати. Нарешті прорубано прохід у першому ряду, але лопатки затупились і справа просувалась дуже повільно. Долю операції вирішували хвилини. Тоді Таран, розхитавши кілок, вирвав його з землі і підняв над собою цілу ланку дротяного плетива.
Прохід зроблено. Повз Тарана пробігали бійці, а він, мов казковий богатир, стояв з піднятим над головою колючим загородженням. Ворожі кулі свистіли довкола, двічі наскрізь пробили ліву руку. В пальці й долоні все глибше й глибше впивалися голки дроту. Коли всі бійці подолали дротяні загородження. Таран, стікаючи кров’ю, кинувся у ворожу траншею. Гранатами він знищив 21 гітлерівця. А коли закінчилися гранати і патрони, відважний воїн продовжував вести бій прикладом автомата, аж поки ворожа куля не пробила серце героя.
Ім’я Героя Радянського Союзу Петра Тарана в повоєнний період було присвоєно Броварківській середній школі.
У 1958 році в Броварках було споруджено меморіальний комплекс: братська могила двох радянських воїнів, які в 1943 році загинули під час визволення села і пам’ятник воїнам-односельцям (360 чоловік), які полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни. Серед них Герої Радянського Союзу Атамановський П.Ю. (1899 – 1945 роки), Таран П.Т, (1919 – 1943 роки) та генерал-майор Парафило Т.М. і капітан-танкіст Парений І.М.
Звільнено села Шушвалівської сільської ради 27 вересня 1943 року. В села повертаються воїни-фронтовики та так звані остарбайтери – східні робітники, тобто ті, що були насильно вивезені на роботи до Австрії та Німеччини.
На 1950 рік припадає чергова кампанія по реорганізації сільських рад та укрупненню колгоспів. Колгоспи Солодівки, Тимківки та Шушвалівки було об’єднано в один колгосп імені Сталіна з центром у Шушвалівці. В цей період колгоспи спеціалізувалися в основному на вирощенні зернових культур, огородини та махорки.
У 1959 році розпочалося створення найбільшого в Європі штучного моря -Кременчуцького водосховища, площа якого становить 2250 кв. км, середня ширина – 15-26 кілометрів, середня глибина – 6 метрів. Почалося виселення та відселення на вище місце сіл і хуторів з дна майбутнього моря. Тільки на території Градизького району було переселено 38 населених пунктів. Тобто було позбавлено домівок 11 тисяч сімей. Всього ж з дна майбутнього моря було переселено чи відселено 1141 населений пункт. Ніяких археологічних досліджень ніде не проводилося і це при тому, що Середнє Подніпров’я – це колиска українства. Так радянська влада продовжувала нищити українські села й хутори, чорноземи і луки, а тисячі українців перетворювала на біженців у мирний час чи просто у безбатченків.
У 1958 році розпочалося будівництво одного з найбільших у країні Сулинського рибного господарства, яке пізніше перетвориться у ставове рибне об’єднання «Полтаварибгосп». Будівництво велося в заплаві річки Сули.
А скільки чорноземів, лук, сінокосів та пасовищ було затоплено ставками рибного господарства. Скільки ставочків, озерець та річечок зникло з лиця землі. А там було стільки риби не годованої комбікормом та пшеницею, що вистачало всім і без грошей і величезних затрат. Скільки сіна для худоби та очерету для покриття хат накошували тут люди, а скільки худоби випасали тут колгоспи та селяни.
Села та хутори , які ще залишилися в заплпвах Дніпра та зоні створення рибгоспу були приречені. Туди не проводили телефонної та радіолінії та лінії електропередач, не облаштовували під’їздних доріг та інше. Та села жили. У сільському клубі селяни дивилися вистави, які ставили місцеві аматори та художні фільми. Електрострум кіноапаратурі давав невеликий бензиновий двигун , який знаходився у дерев’яній прибудові біля клубу.
Слухали солодяни і радіо. Як розповідають старожили вони для подачі електрона пруги на радіоприймачі використовували звичайні гасові лампи та нехитрий саморобний пристрій , який перетворювалив на теплову енергію, отриману від лампи, у електроенергію.
У 1959 село Солодівку було віднесено до Броварківської сільської ради, а землі передано місцевому колгоспу «Ленінець» (автор помиляється , в 1959 році колгосп називався «Ленінський шлях»). Броварківський колгосп об’єднував жителів сіл Броварки, Петрашіва і Солодівка. Головою колгоспу довгий час працював Гнат Кузьмич Магда ( став головою правління колгоспу в 1968 році, до цього і на момент «великого переселення» – головою колгоспу був Колісник Андрій Семенович)
З 1962 року населені пункти Броварківської сільської ради було віднесено до новоствореного Глобинського району. Відбулися зміни і в напрямках сільськогосподарського виробництва. Колгоспи від городньо-махоркового напряму перейшли до зерново-буряківничого та молочно-тваринницького напрямів.
А Солодівка поступово занепадала. Жителі молодшого віку переселялися в інші села, а старики відходили на вічний спочинок. У 60-х роках основну масу жителів Солодівки було переселено в село Броварки. Окремі сім’ї переселилися в Бугаївку та Шушвалівку
Так не стало села Солодівки, як не стало сотні тисяч українських сіл і хуторів – оберегів національної культури та національних традицій.
Зараз на місці колишніх мальовничих сіл та хуторів зарості очерету, маслини й інших чагарників, які буяють на ставах та прилеглих територіях колишнього об’єднання «Полтаварибгосп» та «Грає море зелене…».
Павло Ткаченко, учитель історії с.Бугаївка
