Іван Дмитрович Лисак народився 1936 року у селі Бобрик Гадяцького району. Після закінчення місцевої школи навчався в Гадяцькому педагогічному училищі, Полтавському педегогічному інституті (заочно). Працював вчителем фізкультури у Фидрівці (Федорівці), Турбаях. У 1964 році став директором Опришківської восьмирічної школи, з 1977 по1982 рік – був директором Броварківської середньої школи, викладав історію і суспільствознавство. З 1985(1986?) року і аж до виходу на пенсію працював у Великих Кринках. Разом з дружиною Галиною виростив доньку Світлану та сина Віктора. Помер 25 серпня 2023 року. Похований у с.Великі Кринки.
ШЛЯХ ДОВЖИНОЮ У ПІВСТОЛІТТЯ.
Іван Дмитрович теж невисокого зросту, але вимогливй і принциповий, словом – молодий. Після закінчення Гадяцького педучилища, працював учителем фізкультури у Фидрівці (теперішня Федорівка), служив у армії, працював у Турбаївській школі, заочно закінчив інститут. У віці 28 років став директором Опришківської восьмирічної школи. У той час «за плечима» в нього вже було 10 років педагогічного стажу.
А до цього було воєнне дитинство й післявоєнна юність у селі Бобрик Гадяцького району. Батько Івана Дмитровича, Дмитро Митрофанович, у 1941 році був мобілізований і в грудні 1943 року в 36-річному віці загинув на фронті. Іванові було п’ять років, коли в село прийшли німецькі солдати. Сім’ю вигнали з оселі й кілька тижнів вона проживала в полі. Потім дозволили повернутись у хату. Спочатку постояльці мінялись, потім оселились постійно.
«Одного разу, – розповідав Іван Дмитрович, – кілька німецьких вояків вечеряли в світлиці, пили спиртне маленькими чарочками, потім почали співати. Дід, баба, мати, сестра й молодший однорічний брат лежали на печі». Діти голодними очима, ковтаючи слину, дивились на стіл. Один з чужинців жестом покликав: «Кіндер, ком!». Не розуміючи мови, але підкоряючись жестові, малий Іванко зліз із печі й підійшов до німця. Той відрізав великий окраєць хліба, товсто намазав його маслом, зверху поклав кусень ковбаси й дав хлопцеві. Для дітей, які жили впроголодь, це було вершиною щастя. «Не все було так, як пишуть», – резюмував Іван Дмитрович. Незадовго перед звільненням від загарбників, через село пройшли партизани. Після повернення німців у село, сім’ю знову вигнали в поле. Однак репресій не було, всі знову згодом повернулись в будинок. Через деякий час село звільнили остаточно.
Після війни, закінчивши школу, Іван поступив на навчання до Гадяцького педагогічного училища. Воєнне лихоліття загартувало волю й тіло юнака. Навчаючись в училищі, він двічі на тиждень пішки проходив по 25 кілометрів: з дому в училище, і з училища додому, але навчання закінчив успішно й отримав направлення в Глобинський район.
Основне приміщення Опришківської школи було біля лікарні, зараз на тому місці парк і стадіон. Там було шість класних кімнат. Крім того, діти навчалися в початковій школі в Мар’їному, в будинку за конторою колгоспу. В цьому будинку у спареному класі навчався і я. Там же знаходилась сільська бібліотека й шкільна квартира. В цій квартирі, через деякий час після приїзду в село, оселився й новий директор. В різні роки шкільні класи були й в інших місцях (на місці сучасного будинку для вчителів, в приміщенні шкільної майстерні перед сучасною школою). Повертаючись думками в ті часи, дивуюсь, як вчителі початкових класів Віра Захарівна Дідусенко й Марфа Лаврентіївна Безнос навчали дітей і писати, й читати, й давали знання з арифметики в тих умовах, коли в класі разом сиділи першокласники й третьокласники, або другокласники й четвертокласники й кожному треба сказати окреме й навчити свого. З любов’ю й жалем, що рідко провідував після школи в дорослому житті, згадую свою першу вчительку Віру Захарівну Дідусенко. Пам’ятаю випадок, коли в армію проводжали молодшого з двох синів Віри Захарівни, то вона не проводила навчання з дітьми всього лише кілька годин. Можливо не було ким замінити, а можливо рівень відповідальності не дозволив бути відсутньою на роботі довше. В повоєнні роки, коли стало питання про призначення директора школи, виявилось, що ні Віра Захарівна, ні її чоловік, Іван Йосипович, не мали повної педагогічної освіти, а лише 10-місячні учительські курси. Але чи тільки освіта визначає долю людини та її місце в цьому житті?
Вкотре озираюсь на своє дитинство. Я й зараз пам’ятаю кавовий присмак радянського лікеру «Кофейний», тягучо-солодкий смак лікеру «Лимонний», поширеного в 60-і роки, запах самогону з меляси, як сьогодні бачу перед очима пачки цигарок «Север» та «Прибой», сигарет «Армійські», які тоді були найдешевшими – по 4 копійки, ми з братами ховали їх у новій хаті, яку будували батьки. Я ріс в компанії хлопців, які тікали з дому, прогулювали уроки, граючи в карти на сільському кладовищі, слухав їхні розмови й розповіді. Але дякувати Богу, в мене були мудрі батьки й перша вчителька. Дуже шкода, що немає вже перед ким стати на коліна, в кого попросити прощення…
На звітно-виборних зборах колгоспників у 1965 році молодий директор школи привітав селян з успіхами в господарюванні й повів мову про те, що в школі 169 учнів, а в нормальних умовах можуть навчатися близько половини – треба подбати про дітей, будувати нову школу. Тодішній голова колгоспу, учасник війни, інвалід війни Павло Семенович Попов уважно вислухав, оцінююче подивився на нього й відповів, що школа в селі потрібна, але щоб будувати її треба кошти. «Побудуємо ферму, буде стадо корів, буде молоко й м’ясо, вторгуємо грошей і побудуємо школу, – пообіцяв людям». В тому ж році побудували кілька корпусів на фермі, в центрі села звели приміщення пошти й бібліотеки. Недалеко від контори колгоспу побудували колгоспну їдальню й інтернат для дітей із Мар’їного й Битакового Озера, які навчались в Опришківській школі. Все було продумано: інтернат і їдальня – поряд, діти харчувались за рахунок господарства (більшість продуктів були ж свої, колгоспні).
У наступному році в селі почалось будівництво будинку культури. На зборах колгоспників Іван Дмитрович знову нагадав про школу. П.С. Попов виправдовувався: «Люди добрі! Це ж теж треба! Ну, поки ми будемо храм божий називати клубом?».
Ще через рік на зборах Павло Семенович сказав директору школи: «Шукай проект». «Одноповерхову, чи двоповерхову?», уточнив той. «Тільки двоповерхову, нам не потрібна конюшня». Так було покладено початок новій школі.
«Я поїхав у Полтаву, – розповідав Іван Дмитрович – узяв проект. Він типовий, показав П.С. Попову. Той погодився. Приїхали проектанти, зробили прив’язку на місцевості й будівництво почалося».
«П.С. Попов покликав мене, – розповідав далі Іван Дмитрович, – і запропонував розподілити обов’язки. – Я забезпечую будівництво коштами й будівельними матеріалами. Контроль за будівництвом, за дотриманням проекту, доставка й установка обладнання – це твоє. У мене й без цього вистачає: пшениця, кукурудза, тварини, молоко, м’ясо, – усе на мені. Тож давай тягнути лямку разом».
П.С.Попов розпорядився створити мобільну групу з кількох автомобілів. Старшим групи завідуючий гаража Григорій Олексійович Бугаєць призначив Григорія Григоровича Заворотнього. Завдання групи – забезпечити всі перевезення на будівництві. З будівельними матеріалами проблем не було: ліс був, цементу – вдосталь, все йшло за рознарядкою. Були труднощі з бетоном і білою силікатною цеглою. Павло Семенович якимось чином знайшов підхід до секретарки керівника, який підписував рознарядку. За один раз він міг підписати десятки документів, секретарка тільки встигала ставити печатку, тому всі їх не перечитував. Цегла й бетон виписувались нею на школу як на промисловий об’єкт. Тож і ця проблема була вирішена. Завгар отримав чітку вказівку: при першій потребі знімати визначені автомобілі, якою б роботою вони не були зайняті, й направляти їх на перевезення будматеріалів.
Зводила школу бригада із Західної України –12 чоловік. За літо й осінь 1968 року будівля школи й підлога були готові. Взимку спеціалісти з Полтави провели сантехнічні роботи. В наступному році – опоряджувальні внутрішні роботи.
«Мені доручили чекову книжку, – згадував Іван Дмитрович, – закріпили за мною автомобіль. З водієм Валентином Павловичем Губою удвох ми завезли в школу все обладнання й парти. Наближалось 1 вересня 1969 року. Все було готово до прийому школярів. Залишилось вимити великі двометрові вікна на обох поверхах. «Я тут тобі нічим не допоможу, у мене всі люди зайняті – літо», – відповів на прохання про допомогу голова колгоспу. Довелося педагогам працювати самим. Молодим: Володимиру Григоровичу і Любові Іванівні Кошеленкам, Лідії Пантелеймонівні Мохонько було легше, особливо важко було Вірі Захарівні Дідусенко, Уляні Степанівні Гордієнко, учительці німецької мови, яка проживала в Пирогах. Але впорались».
У кінці серпня державна комісія прийняла будівлю школи. В комісії були представники облсільгоспбуду, районної ради, колгоспу, Глобинського будівельного управління №2, інших установ і організацій. Державний акт був підписаний із зауваженнями. Будівельному управлінню пропонувалось протягом кількох тижнів ліквідувати недоробки. Акт із доданими до нього зауваженнями підписали всі члени комісії.
Настав довгоочікуваний день 1 вересня. На відкриття школи зійшлися всі учні й батьки школярів. Батьки святково одягнені, діти – в урочистих білих сорочках і фартушках. Радісний гамір і квіти, квіти – море квітів. Свято, якого в селі чекали майже двадцять п’ять післявоєнних літ. Іван Дмитрович привітав усіх присутніх з початком навчального року, подякував правлінню колгоспу за такий жаданий подарунок для дітвори. «Учіться й примножуйте міць і славу держави та багатство свого села!», – побажав дітям Павло Семенович Попов.
Навчання в новій школі розпочалось. Але пройшов вересень, за ним жовтень, ніхто нічого доробляти в школу не приїхав. «Я написав в облсільгоспбуд, – розповідав Іван Дмитрович, – відповіді не отримав. Думав, що робити далі,- продовжував він. Вирішив написати в Київ, у Раду Міністрів України. Написав і став чекати відповіді. Пройшов Новий Рік. Після канікул проводив урок на другому поверсі. У вікно побачив, як до школи під’їхали кілька автомобілів. Довів урок до дзвінка й вийшов до гостей». Серед прибулих директор упізнав завідуючого райвно Леоніда Тимофійовича Кучка. Один з незнайомців запитав: «Ви писали листа в Раду Міністрів?». Відповів: «Так, писав». «Я представник Ради Міністрів України, – повідомив незнайомець. – Покажіть документи». Показав акт приймання школи з зауваженнями, копії листів. «Все правильно», – зауважив представник, прочитавши документи й звернувся до начальника БУ №2 І.С. Мазанька: «Я повинен щодня доповідати в Київ про те, що тут зроблено. Часу у вас – 2 тижні». На той час до школи уже під’їхав П.С. Попов. «Грошей дамо стільки – скільки потрібно, але все повинно бути дороблено згідно з проектом», – зауважив він. Усі поїхали в колгоспну їдальню, де П.С. Попов уже розпорядився приготувати обід. Після обіду гість із Києва залишив Івана Дмитровича й сказав: «Я тут більше не потрібен. Я буду в батьків (він виявився уродженцем Гриньок), дзвоніть мені щодня й говоріть, що зроблено. Я буду доповідати в Київ» і дав номер телефону.
Через 10 днів всі недоробки на будівництві школи були ліквідовані. Загалом будівництво школи коштувало 200 тисяч карбованців, із яких – 25 тисяч виділила держава, а решту – колгосп.
В новій школі я навчався один рік, в 1970 році закінчив 8 класів.
Пам’ятаю розташування класних кімнат на другому поверсі, учительської, хімкабінету й фізкабінету, майстерні й спортзалу на першому поверсі, шкільної їдальні. Пам’ятаю, як боялися молодого директора шкільні хулігани, яких він не пускав на вечірні сеанси кінофільмів у сільському Будинку культури. Але найбільше в пам’яті закарбувався інший епізод, коли ще навчались в старому приміщенні. В старій школі було пічне опалення, топили дровами, вугіллям. Одного разу директор попросив старшокласників допомогти напиляти дров для опалення. Я зголосився піти попрацювати. Із Іваном Дмитровичем ми розпилювали колоду поздовжньою пилкою-дворучкою. Дерево було міцним, не трухлявим. Через хвилин 15-20 роботи він запитав: «Ти не втомився? – Ні, – кажу. А я втомився, давай перепочинемо. – Давайте, – відповів, а про себе здивувався, що такий молодий чоловік так швидко втомився від роботи. Лише через кілька десятиліть, вже сам будучи учителем, згадуючи цей епізод мого шкільного життя, зрозумів, що в свої З0 років Іван Дмитрович Лисак вже був мудрим вихователем і, не зачіпаючи вразливого підліткового самолюбства, тактовно дав мені перепочити в роботі.
Григорій ПОЛІЩУК. “Зоря Придніпров’я” за 6 вересня 2019 року.