СПОГАДИ.
Народилась в 1937(8) році в Броварках, на тому краю, що від Мозоліївки, тоді він називався Парафилівкою. Там пізніще шовковички росли, де наша хата була.
Мами своєї майже не пам’ятаю, вона померла, коли я була ще зовсім маленька. Старша сестра розказувала, що була наша мама другою дитиною у великій сім’ї Парафила Михайла і Марії. З дитинства була дуже близька з старшим на чотири роки братом Терентієм (у війну він дослужився до генерала, помер у госпіталі після поранення в 1942 році). Коли старшому сину дали вищу освіту ( закінчив Полтавський інститут народної освіти) і був улюбленцем у батька, то маму дід не любив, бо не послухалася його і вийшла заміж за кого хотіла, а не за того кого обрав дід Михайло.
Мій тато Войтенко Василь був вже другим чоловіком мами, від першого Замикули Петра мала дочку Марію (1928 року народження). Мама померла через два роки після мого народження. За сімейними переказами мене хотів забрати дядько Парафило Терентій, у них з дружиною своїх дітей не було, вони хотіли всиновити дитину перед тим як їхати служити в Прибалтику, щоб виростити як свою і щоб ніхто не знав на новому місці служби. Та дід Михайло не дозволив, сказав що або обох дівчат забирайте, або ні одної. Так я осталась жити з татом. Він шив людям, хазяйство держали, пізніше привів жінку з дітьми до нас жити.
Як почалась війна не дуже пам’ятаю, мала була, а от як німці відступали, та палили село пам’ятаю, як ховались у кукурудзі.
Скоро після звільнення села батька забрали воювати і ми залишились вдвох з сестрою. Батько загинув майже зразу, похований в Келеберді.(під Світловодськом)
Мачуха забрала своїх дітей, частину хазяйства і пішла в слідуючий заміж, а ми остались вдвох з сестрою Марією (їй було 15, а мені 5). Топили соломою, збирали по полях, коровку держали. Марія згадувала, як просила діда Михайла хоч сітку соломи дати корову нагодувать, а дід відмовив сказав, що самим нічим годувати.
Войтенко Василь Терентійович, 1907 р. Мобілізований у 1943 р. Гв. рядовий. Загинув 2.12.1943 р. Похований у Світловодському р-ні Кіровоградської обл.( з Книги пам’яті)
При місцевому колгоспі «Комсомолець України» був патронат і мене як круглу сироту туди віддали. Був він там де зараз хата Соні Поліжайки. Звичайна жила невелика хата, там жила тьотя Поля з двома своїми дівчатами і четверо чужих їй дітей – троє дівчат ( я, Вєра Роменська, ?) і один хлопець ( Коваль Віктор). Колгосп виділяв тьоті Полі якийсь мізер з харчів, щоб вона нас годувала. Не дуже ми тоді наїдалися. А ще як напала на нас короста, ледве позбулися її. Тоді тьотя Поля померла і до нас приходила Мотря Роменська, варила нам їсти.
Сестра Маруся прийняла до себе приймака Федора Івершня, і забрала мене додому. Він був хорошою людиною, ніколи мене не обіжав, не попрікав нічим.
В перший клас я пішла в школу на першій бригаді, була така невелика хата де млин колгоспний, до ставків. Там я вчилась до 4 класу. А в 5 клас вже пішла в червону школу. Ходили тоді в б клас перша бригада і петрашани, то запам’яталось, що петрашани нас дуже обіжали, бились. Там мене опікала Параска Петрівна Кущ ( Магда). Моя тітка по батькові Василю з Вишеньок гляділа у них дітей, то може ще й того вона мене так жаліла. Слідкувала, щоб я в школі їла, якщо на школу давали якусь одежину, то дбала щоб і мені щось обов’язково перепало.
Коли закінчила сім класів, їхали дівчата Киця Ніна і Маркобог Вєра в Дніпропетровськ, то я з ними поїхала, три роки працювала там в лікарні санітаркою. А тоді вернулась в село до сестри. Вийшла заміж за Малька Дмитра Терентійовича ( їх рід «Терешками» кликали). Свекри були харошими людьми, мене не обіжали, жаліли. Робила і виконавцем у сільській раді ( при голові Ріжко Степану Михайловичу), коли пішли діти – в яслах з бабою Степанидою, Галькою Мошлячкою , Наталкою Гашчихою. Ясла робили тільки літом, трудоднів заробляли небагато.
Пізніше аж до пенсії робила в городній бригаді. Виростила з чоловіком двох синів, жалко чоловік рано помер, дождалась онуків, правнука.
Спогади записано в 2016 році.
