Про таких, як Антон Іванович Кравченко, в народі з повагою говорять: майстер на всі руки. Та вже з перших хвилин зустрічі з цим чарівником нам здалося , що такої оцінки для нього мало. Важко навіть збагнути, як в одній людині може вміститись тесля, муляр, музикант, художник, бляхар, учитель… Довго б довелося перераховувати все те, що вміє Антон Іванович. З неприхованою цікавістю спостерігаємо за вправними рухами митця. Антон Іванович чаклує біля мольберта. На полотні оживає сільський краєвид.
Не втримуємось, запитуємо:
-Де ж то ви навчились цієї краси?
Відповідь трохи приголомшує:
-У кузні.
Вже трохи згодом дізнаємось, як сільський коваль Іван Мефодійович Кравченко вчив хлопця по-справжньому розуміти мистецтво. Коли шматок заліза перетворювався в гарну і потрібну річ. Вмів Кравченко-старший і малювати трохи. Візьме, було в руки вуглину чи крейду – дивись через кілька хвилин на фанерці з’явиться чудернацький малюнок. Пробував і собі Антон. Але масштаби в нього були значно ширші. Для «творів» дуже підходили білі стіни хати. Далеко видно, коли на них вуглиною щось намалювати. Ну, звичайно, діставалось від матері. Може, оця мить першого спілкування з мистецтвом і стала його супутницею на все життя? Видно так.
А.І. Кравченко належить до людей того покоління, котрих мало повернулося до рідних домівок після спустошливої війни. Сам вступив в бій з фашистськими ордами в перші години ворожої навали. Зазнав всього: і втрат друзів, і чорних ночей полону, і каторги на чужій землі. Спробував тікати. Ловили і після нещадних катувань повертали назад. Проте не корився долі. Голод, знущання ворогів не зломили Антона Кравченка, не вбили в ньому жадоби до життя. Та була і невимовна радість перемоги.
По війні, закінчивши короткотермінові курси підготовки вчителів німецької мови, Антон Іванович двадцять років трудиться на педагогічній ниві в Кримській області.
– Знаєте, де не бував, завжди тягло в рідні краї. От вирішив повернутися в Броварки, – розповідає Антон Іванович.
Саме на той час місця в школі за фахом не виявилося. Ну й що? Пішов працювати ковалем в Броварківське товарно-рибне господарство «Полтаварибгоспу». Стала в нагоді батькова наука. Не могли на помітити в «Полтаварибгоспі» неабияких здібностей Антона Івановича. Знався і в техніці. Працював механіком по трудомістких процесах в рибному господарстві. Скільки вніс раціоналізаторських пропозицій по полегшенню праці робітників. Має безліч грамот, подяк. Пригадує, як в 1982 році товариші, його рідні вітали його з 60-річчям. Настав час іти а пенсію. Тільки не це! Сидіти вдома і чекати, коли листоноша вручить грошовий переказ. Не в його натурі. Влаштувався художником в товарно-рибне господарство. Пройдіться селом, погляньте, яка приваблива наочна агітація. То все справи умілих рук А.І. Кравченка. Зупиняємося біля дитячого садка. Частенько навідується сюди Антон Іванович. Які чудернацькі гойдалки, каруселі виготовив для дітвори. Недаремно малюки впевнено заявляють:
-Наш ідусь Антон все вміє!
Це, мабуть, найвища похвала для умільця.
А хто, проходячи селом, не звернув увагу на дещо незвичний для наших місць будиночок? То оселя А.І. Кравченка. Все зроблено своїми руками. Жартує господар:
-Нікому з односельців не дав і копійки заробити.
Згадана споруда – справжній витвір мистецтва. Навіть господарські приміщення в обійсті Антона Івановича нагадують собою дивну казку. Літня кухня, альтанка…
В господі Антона Івановича нас також чекають приємні несподіванки. Різьба по дереву, чеканка. Майже всі меблі виготовлені хазяїном. В них закладено багато труда, часу, вміння і, звичайно, щедрої душі автора.
Не знаходимо слів, щоб висловити своє захоплення. Та Антон Іванович готує для нас новий сюрприз. Сідає за піаніно. І вже ллється мелодія полонезу Огінського. В цю хвилину Антон Іванович ніби забуває про все на світі.
-А чи це не інструмент, – говорить трохи згодом господар, беручи до рук сопілку, як ви, мабуть, і здогадались, також зроблену власними руками.
Чуємо мелодію української народної жартівливої пісні. Виступав колись із сопілкою на Сорочинському ярмарку. Гра Антона Івановича полонила українського сміхотворця, нині покійного Олександра Ковіньку. Немало теплих слів почув музикант на свою адресу.
-Коли ви все це встигаєте?
-Труд. І ще раз труд.
Не погодитись з цим аж ніяк не можна.
Антон Іванович запрошує нас завітати до нього влітку. Коли можна буде поласувати яблуками, грушами, виноградом, помилуватись чудовим квітником… Відмовитись від такого спокусливого запрошення важко. Обіцяємо.
Побачене, почуте, пережите породжує думку: отака вона мить творення, що триває нескінченно все життя.
С.Безверхий. фото Г.Сироватня
Зоря комунізму 1 лютого 1986 року.
