Від Благовіщення дні стрімко бігли до тепла, довшали, яснішали. Разом з ними бігли і ми: хто куди. Дехто – до ставків подивитися, чи зійшла вже вода з лугу в канальчик; хтось – на підвечірнє кіно в клуб. Я все частіше навідувалася до Дідуся й Бабусі, бігти було далеченько, через пів села.
Інколи просто так, інколи несла свіжоспечені пиріжки, чи взяти у Бабусі різнокольорових шовкових ниточок. Бігала під вечір, в надії зустріти по дорозі Дідуся, який повертався з роботи зі своєї столярні. Це було за щастя – пройти з ним ті 200 кроків. Біля магазину ,,коло церкви” він давав мені копійок, я забігала по халву чи пряники. Дорогою ми пробували смакоту, я підставляла долоню, щоб не розгубити солоденьке, а Дідусь мені казав: ,,Хай сиплеться, для якоїсь пташки храм буде!” Це вже набагато пізніше я зрозуміла, що означають ті слова.
Дідусь ішов зі шкіряною торбинкою з двома ручками, яку сам і пошив. У ній були терпуг, долото, якісь ножики, стаместка, ще якесь начиння – до Дідуся інколи приходили додому щось підлагодити, то й носився він з усім тим ,,з роботи – на роботу”.
Квітневого дня я розповідала Дідусеві, що в Подружки День народження, і що потім я забіжу до неї.
…Нам здалеку було видно, що Бабуся стояла біля куща бузку на причілку хати. На моє ,,Ви нас виглядали?”, вона відповідала: ,, Ото ще робить мені нема чого, як вас виглядать!” А Дідусь додавав: ,,То вона халву виглядала.”
Дідусь та Бабуся починали вправлятися: кури, качки, голуби, свиня, коза. За ними по подвір’ю бродила і я.
З невеликого сінника діставали ключкою запашне м’яке сінце. Воно пахло м’ятою, деревієм, полином, рогозом, а найдужче – неповторними літніми спогадами: як ми з Дідусем косили те сіно, сушили, а потім великою сіткою на велосипеді перевозили в двір. Згадувався плюскіт води ,,на перекачці”, краснопірка у ,,в’ятерях”, ранні груші-дички і високе-високе небо.
А ще сінце завжди пахло яблуками. Кілька жалив’яних клунків, наповнених яблуками, Бабуся пізно восени ставила в сінник і накидала на них багато сіна.
Останній такий клуночок витягувався вже тоді, коли цвіли яблуні. Зелена Вуда була , як каша, запашна і м’яка, а темно-червоні невеликі яблучка були зморшкуватими, але ми їх любили найбільше за солодко-терпкий смак.
Того квітневого дня Дідусь дістав з сіна останній мішечок з червоними яблуками. ,,На, занесеш іменинниці гостинець!” – вибрав найбільші, тугенькі, повну свою робочу торбинку.
…На поваленому дереві гуляли вже всі Наші. Переполовинивши торбинку, я побігла до Подружки, бо сьогодні там спечений найсмачніший у світі пиріг з сушеними яблуками і маком…
Літо наповнювалося новими барвами і ароматами.Ти ще не бачиш якусь квітку, але вловлюєш її аромат і точно знаєш, що вона вже десь є, вже десь виблискує у ранковій росі і манить до себе бджолу.
А ще коли бачиш на шнурівці випрану торбинку для липового цвіту, пошиту з твоєї жовтої у дрібненький зелений листочок спідничини, знаєш: день-два і Бабуся нагадає, що пора рвати липовий цвіт.
Через декілька днів, увечері, на пастівникові ,,випадково-невипадково” будемо з Подружкою роздумувати вголос, куди б його податися: до клуба, де ряд молоденьких лип, у колгоспний садок чи на ставки, за баню? Вибрали ,,на ставки, за баню”, бо там липа велика і розлога, а цвіт, хоч і малесенький, але зібраний у великі суцвіття. Гілки при землі, то навіть у найспекотніший день ти в тінькові.
У Братів за ,,тричі сходити по качки” і ,,неділю по корову” таки вдалося випросити велосипед, бо дорога далеченька, не йти ж пішки. Як нам вдалося це зробити за таку незначну платню, невідомо, адже на наше: ,,Можна велік взять?”, Грицьки завжди відповідали: ,,Пі-шеч-ка, пі-шеч-ка!”
…Сонце сяяло на увесь світ, торбинка наповнювалася швидко, дзенькнув велосипед, то ,,випадково-невипадково”) з’явилися знайомі хлопці, розповіли останні новини, кинули нам на траву жменю ,,Шкільної”, яка пахла смаженим насінням, цигарками, бензином, і поїхали, бо в них – діла.
Чималу торбинку, набиту липовим цвітом, прикріпили до багажника, і тут почули якийсь незрозумілий шум.
Сонце продовжувало сяяти на увесь світ, а з неба потоком ринув дощ. Через декілька хвилин усі виямки стали калюжами, висока трава поникла на землю, змішалися усі запахи в одне ціле: липа, деревій, м’ята, полин, рогіз. З ближніх подвір’їв долинав різкий запах любистку. Навколо все змінилося до невпізнанності.
…Тихо ішли-брели по калюжах. Трава замоталася за цеп і вирвала його із ,,звьоздочки”, з торбинки стікала вода.
Дощ закінчився раптово, як і почався. Вийшли на асфальт і через десяток метрів побачили: тут дощу не було!
…Бабуся навіть не здивувалася, бо ,,пошли дурного Богу молиться…”, мовчки слухала наше ,,хмар не було”, ,,дощ як з відра”…
Пішли переодягатися, довго перебирали-міряли, разів десять прослухали ,,В рєку смотрятся облака” і почули уже такий знайомий шум.
А у вікно побачили: сонце так і сяяло на увесь світ, а з неба лив дощ. Бабуся збирала малесеньких каченят із загорожки в обпиначку.
…Через декілька хвилин вона висадить їх на черінь в літній кухні, розтопить піч, щоб їх нагріти і обсушити, до них залізе руде кошеня.
А ще трішки пізніше ми будемо їсти сирники, не ті, що смажені на олії з обох боків, а ті, що Бабуся просто викладе на змащений олією великий листик і спече в печі. Великі, солодющі, рум’яні, притрушені біластим попелом!
…А під абрикосою стоятиме велік з жменею ,,Шкільної” на сідлі і чекатиме Братів, ремонту та наших нових пригод з Подружкою)
Випросити чи виманити щось путнє у Братів – це була штука не з легких. У відповідь ми чули 100 умов, 100: ,,пі-шеч-ка”, ,,ні за які гроші”, ,,са-мень-кі”, ,,от цього і не буде” чи безліч подібного.
Але була така пора року, коли оце 100 розбивалося об одне-єдине -ґо́ґоль-мо́ґоль.
Ні, не отой ґо́ґоль-мо́ґоль, що ми його колотили відрами! Цей ґо́ґоль-мо́ґоль кожного разу мав інший колір і смак!
…У садку на пічці варилося варення.
А перед цим треба було нарвати хоча б з пів відра малини, агрусу, вишень чи абрикос.
Увечері, коли ягоди вже стояли в літній кухні, Бабуся витягувала чималенький чавунець з вузеньким дном і широкою горловиною, висипала в нього все те добро та пересипала вдоволь коричневим цукром.
Ми вранці тільки просиналися, а вона вже розпалювала надворі вогонь, ставила на ресори з-під машини чавунчик. І нам треба було години дві стерегти варення, щоб не збігло, не пригоріло, щоб в міру кипіло, а для цього треба було підкидати по декілька маленьких облущених качанчиків чи тоненьких сухих гілочок.
Варення кипіло, ми загоряли, читали, щось шили чи підрубляли ,,на коліні”, передивлялися зі старого портфеля якісь ,,откриточки”, фотографії.
Коли вже смакота починала вварюватися, а зверху з’являлася туга запашна, кожного разу інша на колір, пінка, ми з Подружкою починали збивати в зеленій емальованій мисочці ґо́ґоль-мо́ґоль. Він білішав, збільшувався так, що від пружинки вилітав аж на спориш.
От за нього , зверху политим і злегка перемішаним з ягідною смачнющою пінкою, у Братів можна було виміняти чи випросити ,,пів царства”, але не забути перед цим їх подражнити. Правда, недовго, до Бабусиного ,,ось ХВатить вам, уже уверещалися”. Після ,,уверещалися” ціна зеленої мисочки миттєво падала, але всерівно ми з Подружкою отримували те, що нам було треба: Грицьки три дні будуть ходити по корову, по качки, рватимуть щирицю поросятам, а конюшину – кролям, стерегтимуть малих курчат від коршунів, дощу…
А ми – в гості!! На три дні!! Недалеко! Але на три дні!
Адже ще тільки липень! Чи вже липень?!..
Цього не зазнали, на щастя, ні моя Подружка, ні Грицьки.
,,Колгоспні буряки” – це така тема, яку аж ніяк не назвеш солодкою. Що вставати на машину рано, що важко, що цілий день та ще і в біленькій хусточці-косиночці, бо без неї аж ніяк під палючим сонцем.
Жіноча ланка за літо виполювала декілька гектарів буряків, і не раз. Спека, дощ, вітер, а ти мусиш бути на полі. Коли хтось з полільниць не встигав за іншими, брали з собою на підмогу дітей. То й доводилося нам з однолітками зустрічатися ще й на колгоспному лану. Це було настільки важко, що коли тобі ні, не твоя мама, а сусідка по ділянці казала: ,,Піди он в лісосмугу, посидь трохи!” , ти не вірив, що це можливо. І тільки після слів мами ,,та не довго”, біг у прохолодний листяний рай. Там головне було – не заснути, а встигнути знайти сюрчка, що деренчав на все поле; невеличке гніздечко, з якого вже вилетіли пташенята, залишивши сіро-блакитні пір’їнки; тугенький круглячок на дубовому листі; полюбуватися синьо-жовтими Іваном та Мар’єю… І тоді вечір ставав набагато ближчим!
…Повертаєшся на лан, а тут як тут і твій однокласник-водонос, підходить, питає: ,, Воду будеш?” ,,Буду!” Та й побрів далі зі своєю цеберкою й одним кухликом на всіх. А ти бредеш далі зі своєю сапою й диву даєшся: ну, як в отаку спеку, десь у високості, під самим сонцем, може пурхати жайворонок і співати на увесь степ?
Коли ж з-за тернового гайка з’являлася бортова машина, ми з дівчатами кидали ті осоружні буряки й бігли чимдужч, вибиралися по залізній драбинці й примощувалися біля переднього борта, щоб проїхатися стоячи, навперейми вітерцеві. А обабіч дороги мерехтітимуть дикі ромашки й мальви, падалішні невеличкі соняшники, кінський щавель, полин, деревій, молочай, Петрів батіг … І все це обвите білими квітами березки чи яскраво-рожевим мишачим горошком. Переймали вітер до першого окрику когось з жінок ,,Ану, всядьтеся, бо я вас зараз посаДю”.
Всідалися, прислухались до балачок дорослих і тут знову чули: ,, Шо, вуха понашорошували? Своє там, своє!”
Жінки підсміювалися, про щось стиха перемовлялися, а ми все-таки виловлювали слова: ,,букет”, ,,березка”,
,,Петрів батіг”…
…Шофер завжди намагався зупинитися біля дворів тих жінок, яким далеко йти додому від зупинки. І одного дня, коли машина зупинилася біля такого двору, хтось з полільниць швидко розмотав свій тоненький плащ-накидку, який був у кожної прив’язаний до талії хусткою на випадок дощу, й кинув у двір великий букет Петрового батога, туго перевитого берЕзкою. Букет перелетів через дерев’яний паркан і зачепився за дашок колодязя. Мабуть, такого сміху, який лунав у надвечір’ї з машини, вулиця ще не чула. Хазяйка двору, яка вже встигла злізти з драбинки машини і ввійти на своє подвір’я, повернулася до жінок, помахала рукою й поправила букет…
Це вже потім ми з дівчатами дізнаємося – випитаємо, що такий букет кидали у двір, де дівчина засиділася ,,в дівках”)
… А восени – пофарбований паркан і дашок колодязя, на подвір’ї – музИки, весільна мати-полільниця роздає шишки, бо в родині – молода!
Ми з Подружкою теж побіжимо подивитися, бо так цікаво: яке ж плаття й вінок з ХВатою будуть у неї!!
От були в хазяйстві такі речі, до яких нам і торкатися не дозволяли
, а тим більше, брати без потреби. Одна з них – торба з коричневого цупкого дермантину, з круглим денцем, з короткими ручками з плаского налигача. Вона була спеціально пошита для того, щоб носити молоко. Трьохлітрова банка так гарно туди вміщалася, що скільки не теліпай тією торбою-сумкою, воно не проливалося.
Бабуся нам майже щодня нагадувала: ,,Не здумайте брать торбу, бо захарлаєте!” Для Бабусі ,,захарлаєте” – то ,,загубите”, а для нас з Подружкою це означало ще багато чого. Торба могла якимось дивом попасти у спиці переднього чи заднього колеса веліка й порватися на шмаття. Нею ми могли махати на сусідського Пірата, який часто нас супроводжував на місця пригод. Саме Пірат порвав новенький зонтик, який нам подарували родичі-містяни. Та торба могла літати високо в небо – ,,Ану, хто вище закине!” й зависати на липі. Та ще скільки всього ,,захарланного” могло з нею трапитися!
… У колгоспному саду почали достигати яблука сорту ,,як Білий налив, тіКи більші”, ,,як Полтавка, тіКи солодші”.
Ми з Подружкою знали, що ,,на яблуках” побували вже майже всі наші Друзі та, мабуть, і Брати. Друг-сусід казав: ,,Ще зеленкуваті”.
Яблука достигали. І достигали вони щороку якось дивно: зелені, зелені, а потім якоїсь ночі ставали біло-кремовими й репалися аж до насіннєвої коробочки. Величезні! Смачнющі! Їх любили їсти всі: оси, бджоли, якісь гедзі, собаки, коти, корови й кози, не кажучи вже про нас.
А за тиждень до цього ми з Подружкою та Грицьки вдома слухали: ,,Там у колгоспному саду яблука поспІли, й не здумайте туди їхати. Чи у Вас яблук вдома немає? Бо того вже зловив обходчик-сторож, того вже оштрафували. А позор? Набратися на все село!”
Прослухали ми лекцію та тихцем за торбинку – й веліком у колгоспний сад. Знизу вже яблука обірвані, то і прийшлось одній на деревину лізти, а друга збирала їх у високій траві в дермантинову сумку. І тут почувся якийсь шурхіт, голоси. От, точно, або сторож-обходчик, або бригадІр, або і сам голова колгоспу! Або і всі втрьох разом!
За велосипед – і гайда додому! А вже дорогою: ,,А ти шо, торбу не забрала?”, ,,Та я думала: ти її взяла!” Вертатися не було коли. Сонце – при обрії. А якщо корова забреде до когось у кукурудзу чи буряки, то краще вже додому не показуватися, а там і заночувати.
Надіялися, що пропажі ніхто не помітить. Та яке там! Вранці всі шукали торбу, бо Дідусеві треба відвезти молоко. Бабуся розказувала, що вона ще вчора торбинку бачила на гвіздочку у літній кухні, а сьогодні її як корова язиком злизала! Ми відмовчувалися, банку молока – в відро, і до Дідуся під супровід Бабусиного ,,Ви ж там мені глядіть!”
А від Дідуся – в колгоспний сад, шукати торбу! Тільки під’їхали до саду, зустріли якогось чоловіка з собакою: ,,По яблука, дівчата?” ,,Та ні, треба торбу забрати, бо вчора забули!” ,,А, так то ви були, а ми з Мухою думаємо, кого то ми так налякали? Так репані яблука можна збирати всім, і сливи жовті. Ну, біжіть!”
Знайшли торбу, дозбирали ще трохи яблук, наповнили жовтими сливами, що майже достигли. Та й додомку!
Їхали мовчки: от це, точно, ,,позор на все село”: вчора втікали від сторожа, щоб сьогодні попасти прямо на нього!
…А вдома на рундучку – Бабуся: ,,От я знала, що торба ваших рук не минула!”
Сиділи на лавочці. Бабуся смакувала великим, репнутим майже напополам, яблуком: ,,Ну, от чого воно вдома не росте таке велике?” А ми з Подружкою раділи: ,,Хух! На сьогодні пронесло! Хоча, хтозна, бо день тільки починався!”
У Бабусі та Дідуся під сушаркою з сонячної сторони стояли не малесенькі жмутки маку, а великі оберемки: однією рукою не обхопиш і з метр заввишки. З великими головками, зверху прикритими зубчастими коронками. Коли потрясеш біля вуха тим круглячком, то чується не оте дзвінке ,,цок-цок”, що в достиглих яблуках, а переливчасте ,,шу-у-х, шух”!
Ні в нас, ні в Подружки город не був всіяний маком так, як у Дідуся та Бабусі, маминих батьків, бо коли-не-коли, а таки приходилося нам з Подружкою брати сапу до рук і виходити на свої городи! От тоді вже начувайтеся, і пшінка, й буряки, й морква, не кажучи вже про падалішній мак!
Бабуся ж нам не те, що полоти в себе на городі не дозволяла, а навіть виходити на нього. І коли це зрідка траплялося, то ми чули від неї: ,,Та під ноги, під ноги дивіться!” А під ногами чого тільки не було, навіть падалішні кавуни родили, не дуже великі, але червонющі і солодкі. Їж – не хочу! Вже не кажучи про падалішній мак! Коли він зацвітав, то здавалося, що біло-сизо-блакитно-бузковий туман пливе в городі, несучи отой ні з чим незрівнянний аромат.
А ще – окремо насіяно чотири довгі рядки, біля межі з сусідським городом, бо там найбільше сонця було.
То ж і розкошували ми від першого ледь чутного ,,шух” до шелестючого ,,шу-у-ух”.
Починали ,,пити” ( за словами Бабусі) ми той мак, коли білуваті зернятка ще тільки починали відділятися від коробочки. І все б нічого, але нас як магнітом тягло до отих чотирьох рядків, бо й головки там більші, й достигали вони швидше.
Проте не встигали ми наблизитися до межі, як чули з двору Бабусине: ,,Ага, рвіть-рвіть! То тоді знатимете, які це шулики й кутя без маку!” А через деякий час не витримувала й казала: ,,Та йдіть уже, мабуть, додому!”
Ми наривали букети падалішнього, вибирали більший, на довгих стеблах – будемо ,,шу-ухати” ними всю дорогу, аж до дому.
Через люцерну, вузенькою стежечкою, доходили майже до дороги, до зарослів дерези, потім верталися назад, заходили до Дідуся під навЄс, де він щось там майстрував, і питали : ,,Діду, а шо, шулики можуть бути без маку?” Дідусь, який перед цим чув усю нашу з Бабусею балачку, казав: ,,Та якщо Бабуся дуже розсердиться, то в неї шулики можуть бути не тільки без маку, а й без меду!”
…Знову виходили на дорогу і вже звідти гукали: ,,Бабу, ми й завтра прийдемо!” І вона, стоячи десь там, у промінні серпневого сонця, відповідала: ,,Такі ви тут нужні, далі нікуди!” А потім додавала: ,,Тіки не рано!”
І оте ,,тіки не рано” додавало нам впевненості, що ми таки завтра якось та потрапимо в оті чотири рядки і що кутя таки, точно, буде з маком і медом!
Груша, яку було видно з дороги, коли іти в школу, справді була дикою. Мабуть, тому, що росла за селом, біля ставків. Вона не боялася вітровіїв, що розчахували гілки й ламали інші дерева. Здавалося, вітриська просто не хотіли з нею зв’язуватися, хоча груша й не була в колючках, як інші дички. Коли взимку дерева скрипіли під навалою снігу, дичка просто красувалася в білій пухнастій шубі.
Починало дерево цвісти дуже пізно, десь під кінець весни, а інколи – на початку літа. Цвіло довго й рясно. Букетики кремового кольору обліпляли всю деревину. А з кінця вересня вже було видно силу-силенну маленьких грушок, теж зібраних у букетики. Достигали вони, не змінюючи свого темно-зеленого кольору.
Що плоди достигли, ми розуміли, коли бачили, як дерево обсідали пташки, які збивали багато дріб’язку додолу. І тоді про грушку згадували всі. Дехто бачив виводок веприків, що переривали всю землю навколо, смакуючи плодами. Дехто бачив лося, який приходив чухати боки об стовбур, інші розповідали про лисиць, що мишкували під кроною.
… Якось восени вранці, дорогою до школи, ми з Подружкою неподалік від груші побачили бортову машину й декількох чоловіків з пилками й сокирами. Тіточка, яка щоранку виводила пастися на обніжок своїх двох кіз, сказала: ,,Спиляють дичку, бо заважає перевозити сіно з ставків”.
Додому з школи ми поверталися дальньою дорогою, через посЬолок, не хотілося бачити небесний обрій без розкішної жовто-червоної крони. Ходили так добрий тиждень. А одного дня, запізнюючись на уроки, побігли своїм шляхом, ближнім, й оціпеніли: дерево було на місці й над ним літали зграйки пташок. Від тіточки, яка вже була на пастівникові, почули: ,,Давненько Вас не бачила. Не спиляли дичку, а розгорнули тракторами отой дальній бугор, щоб дорога була прямішою”.
Дерево перебуло осінь, вистояло зиму, а на весну знову все вкрилося цвітом.
Це була наша остання шкільна весна. Ми не спішили додому, за словами Бабусі ,,бендялися хтозна-де”. Якось зайшли до груші. І засушений букетик цвіту ще довго лежав у книжці ,,Як навчитися розв’язувати важкі задачі з математики”, яку я так і не осилила) до кінця. А потім десь та книга ділася, а з нею і квіточки груші. Залишилися лише спогади про незламну грушу-дичку, яка вистояла наперекір усім негодам і перипетіям життя!
Вересень. ТЕпло, квіти в росі на городі, бабки, метелики, джмелі, сонце зиркає з-за хмар. Все як влітку! А Бабуся всеодно прислухається до ,,брехунця”, що репетує на всю літню кухню. Як тільки передають погоду, покрикує на нас: ,,Ану тихіше, через вас нічого не чуть!” І ми з Подружкою вже знаємо: як тільки Бабуся почує про ,,приморозки на поверхні грунту”, нам не допоможе навіть така вагома відмовка, як ,,на завтра вірш треба вчити”.
На город! З возиком! І ми вкругову, мимо хати однокласника, повз розлогу грушу на подвір’ї подружчиної хрещеної ,,їдемо” на город на ставки. Спочатку асфальтованою вулицею; намагаємося тихенько, не натрапляти колесами на камінчики, але яке там! Однокласник ( ніби чекав цієї хвилини цілий день) вибігає на вулицю і кричить: ,, Кози возик потягли!” Ми з Подружкою робимо вигляд, що його не чуємо, повертаємо вліво, на вузеньку доріжку, вкриту споришем. Тут уже возик майже не торохтить і ми катаємо одна одну, аж ободи миготять!
Бабуся ж іде навпростець, межею з сусідами, біля городу зупиняється, чекає на нас.
Далі – майже стежечкою, до канальчика, в кінець городу. Бабуся шукає приховану невелику лопатку і викорчовує при землі величезні розлогі кущі падалішніх помідорів. Стебла довгі, в’юнкі, переплетені між собою, з червоними й зеленими помідорчиками.
…Привозимо в двір і підв’язуємо до гілок тієї яблуні, на якій вже немає жодного яблучка: всі опали ще в серпні. Кущі висять майже до самої землі.
Знову – на город!
Ввечері Бабуся накидає на підв’язані кущі якісь обпиначки, клейонки, легенькі ряднинки – треба перебути морозці, щоб смакувати падалішніми до кінця осені. Спочатку більшими й червоними, потім радіємо й дрібним буреньким!
А там уже й до весни недалечко, бо скільки тієї зими!)
Звідки влітку взялися у нашої найменшої ті гумові чобітки – невідомо. Не чорні, а сіренькі, блискучі, гостроносі, на невеличкому ,,каблучку”, угорі на халявках – широченька гумова стрічка, трішки темніша, з тисненими грибочками. Всередині білі й трохи пухнасті.
Той блиск, каблучок і грибочки були мрією всіх дівчат з нашого кутка. Дісталися вони нашій найменшій, мабуть, тому, що більше нікому не підійшли.
Ми майже щодня чули від її мами чи тітки: ,,Отака жара, а воно нап’ялило оту резину! Ану скинь, бо водянки понадавлюєш!”
Та яке там! Яка б спека не стояла, мала хоч раз в день метеляла своїми тоненькими, як сирнички, ногами ,,на каблуках” по асфальту. Проходилася поважно до нашого чи Подружчиного двору, через кілька десятків метрів зупинялася й наводила блиск долонькою.
Прийшла осіння пора дощів, за якими всі скучили. На городах в долинках, ярках стояла вода. Для качок і гусей це було роздолля: вони, мабуть, згадали своє розкошування на ставках і не минали жодної калюжі. Але осінній вітер і бідненьке сонячне тепло зробили свою справу – велика калюжа залишилася лише в ярку за нашим городом. Це було цілоденне пристановище качок, а ввечері ми чули: ,,Та вигоньте їх вже, бо он сонце скоро сяде”. Заходили від сусідського двору, по межі, щоб не грузнути в грязюці, й правдами-неправдами виганяли качок на підсохше бадилля з-під помідорів. Качки обсихали, розправляли своє пір’я, а ми ще трохи підгулювали – не хотілося заходити в хату.
…Коли найменша забрела в ту балку – ніхто не бачив. Спочатку ми почули реви малої ( і це була дивина, бо зазвичай плакала не вона, а всі від неї), а потім побачили її серед калюжі, мокру, грязну і з одним ризачком в руках. Другий ризачок брати так старалися витягти з грязюки, що відірвали верх халявки.
Три дні малої ніхто не бачив, їй було не до гулянки. Чобітки валялися в дворі під шовковицею. Вже не блискучі, і не сіренькі) До них не було нікому діла. Нікому, крім наших Братів! Спочатку вони підрівняли обидві халявки, вимили чобітки, чи правильніше, вже напівчобітки, почепили їх стікати на паркані. Ризаки знову заблищали, стали ще моднішими, і мала зупинялася в них майже перед кожним зустрічним і питала: ,,Ну, так же краще? Як туХлі, таке ж?”
…А сіренькі й блискучі халявки через деякий час в умілих)) руках Грицьків стали потрібною річчю. Менший шматок, той, що одірвали Брати від чобітка, витягуючи малу з багнюки, був прибитий до рівненької гілки з горіха і став міткОю ляпавкою, якої інколи остерігалися й ми, а одрізана рівна халявка була причеплена до ,,дирчика” на щиток і стала ,,бризговиком”, який, якби вмів говорити, розповів би ну, дуже багато всіляких історій-пригод про наших Братів.
…Балка потроху висихала. Тепер можна було підійти до величезного куща калини, який ріс у видолинку, мабуть, завжди.
Вже було як нарвати велику зелену емальовану каструлю ягід, які перетирали з цукром, нарізати жмутки, які Бабуся підв’язувала до сволока в літній кухні, щоб пізніше смакувати й варенням, яке матиме ні з чим незрівнянний аромат, і пиріжками з калиною та маком, згадуючи усілякі неймовірні пригоди, які могли трапитися тільки з нам
Святки минули. Дні стали довшими. І це було не просто написано в перекидному календарі, це вже бачили й ми з Подружкою, бо, повертаючись із школи , підстоювали на повороті, а надворі все ще не темніло.
Любили ці дні, коли спогади про зимові канікули були ще такими яскравими, ніби це було вчора. Ще на печі у поштових ящичках лежали гостинці, хай і перебрані нами, хай і підібрані Грицьками, але їх було ще вдосталь. Ці три поштові ящички ми називали скриньки. Чого тільки не було в них! Крім гостинців, ще пусті сірникові коробочки з гарними наклейками, дерев’яні котушки з якимись різнокольоровими нитками, олівці, гудзики і намистини, всілякі листівочки, листи, гарні рябенькі пір’їни, жолуді і горіхи, шайбочки, які були нам замість перстеньків…
Чимала залізна кругла коробка з-під купованого грушевого пАвидла була наповнена зоологічним печенНям. Його найчастіше привозили в ,,Сільмаг” саме перед якимись святами. Воно було двох видів й дивувало півнем, білкою, крокодилом, бегемотом, рибкою, зайцем, їжаком…
Ми з Подружкою любили загадувати на ньому бажання: щоб збулося щось найпотаємніше, треба було знайти три півні, два зайці й одну білку чи ще щось. Хто перший знаходив, того бажання повинно обов’язково збутися. Перед грою ми з Подружкою закривали ширмочкою піч, бо Бабуся нам кожного разу нагадувала, що гратися хлібом – великий гріх. А хлібом вона називала все: пироги й пиріжки, паляниці, вергуни й бублики, коржики, вареники, книші, пряники та різноманітне печенНя.
Ширмочку доводилося зразу ж відкривати, бо ,,не доводьте мене до гріха” було сказане Бабусею якось дуже переконливо. Лягали на черінь і листали новий перекидний календар. Він був ще таким товстим! Ми відшукували, в який день кому будуть іменини, в який день починатимуться літні канікули, як розкроїти з двох ситцевих хусток кофтинку з рюшками, читали всякі кулінарні рецепти, хіхікали, коли дізналися, що ім’я Григорій означає ,,уважний”, співали пісню, до якої не знали мелодії та і слова вперше бачили. Бабуся, яка щось, як завжди, смажила чи пекла, нагадувала нам: ,,Пора б Вам уже і ряднинки витрусити. А то на печі любите сидіть, а поприбирать не збираєтеся!” Ми обіцяли, що завтра, точно, ряднинки будуть витрушені, а скриньки перебрані від непотребу. Хоча, який непотріб? Все потрібне й найкраще!
… Виглядали з печі в маленьке віконечко. В нього було видно небо, яке вже вкрилося зорями. Рипнули вхідні двері – то по Подружку прийшла її Мама. І ми розуміємо: цей день закінчився! Але ж рік ще тільки починався, і в ньому буде чимало гостинців, радості і неповторне на пригоди літо!!