Історія виникнення. Моє рідне село Броварки розташоване в Глобинському районі Полтавської області. Виникло воно кількасот років тому, хоча люди заселяли ці придніпровські місцини здавна. Щодо походження назви – є різні теорії. Народний варіант походження назви «Броварки» – від розташування у формі брови, яка в зміненому вигляді проглядається і на сучасних картах. За іншою версією, назва походить від «броварень» – буртів для видобутку селітри. Вірогідно, перше поселення виникло біля цих буртів-броварок на початку другої половини XVII століття. Селітра в часи козаччини була стратегічно важливим продуктом, адже з неї виготовляли порох. Відомо, що видобування селітри знаходилося на особистому контролі Богдана Хмельницького. Місцина ж, на якій знаходяться нинішні Броварки, входила до Чигирин-Дібровської сотні Чигиринського, потім Лубенського полку. Ці території, згідно літописів, належали у різні роки поміщикам Булюбашам, Старицьким, Новицьким, Кирияковим.
За переписом населення 1885 року, у Броварках мешкало 1798 мешканців, з них 887 козаків. Власне, на старовинних картах на місці сучасних Броварок знаходиться безліч козацьких хуторів. Частина з них так і лишилися невеличкими поселеннями, а от Броварки перетворилися на велике потужне село заможних та працьовитих господарів. Нині йому підпорядковані навколишні маленькі села: Вишеньки, Кирияківка, Пелехівщина, Петрашівка.
Таланти нашого села.
Серед уродженців нашого краю є знані у світі люди. Так хутірець Пелехівщина, заснований козаком Пелехом – мала батьківщина славетних братів-музик Григорія та Платона Майбородів. На шкільних випускних вечорах у нас традиційно співають «Пісню про рушник». У мене завжди викликало гордість те, що Україна завдячує відомим шедеврам «Вчителько моя», «Ми підемо, де трави похилі», «Київський вальс» творчому тандему нашого земляка Платона Майбороди з Андрієм Малишком.
Відомо, що вони товаришували, часто бували в наших краях. Милувалися Дніпром, сидячи на горі Пивисі. Напевне, краса нашої природи та особлива енергетика дарували їм натхнення для створення шедеврів. Брати Майбороди, будучи знаменитими на весь світ, ніколи не забували свою батьківщину -допомагали нашому будинку культури діставати сценічні костюми, різний реманент.
Броварки – надія для тих, хто втратив власний дім.
Село наше споконвіку складалося з багатьох «мікрорайонів». «Куткова» традиція збереглася до сьогодні, хоча й зазнала змін. Зі старих повоєнних назв старожили згадують кутки: «Ковалівка», «Парафилівка», «Колісниківка», «Ріжківка», «Чуйківка», «Скосирівка», «Мальківка» – назви походять здебільшого від прізвища найчисельнішого роду, що там оселявся. Кутки намагалися триматися одноосібно, особливо парубки стежили, щоби до їхніх дівчат не вчащали хлопці з сусідніх кутків.
У 50-х роках Броварки своєю структурою перестали нагадувати «брову». Село розширили, вільні землі розкреслили на квадратики вулиць і почали зводити нові садиби. У 1959 році, у зв’язку зі створенням Кременчуцького водосховища, частину жителів сіл Шушвалівка, Миколаївка, Солодівка, Лебехівка, Покотилівка та прилеглих хуторів було переселено із зон затоплення до Броварок.
Мій дідусь, Дмитро Пасько, перебрався до Броварок із хутірця поблизу Шушвалівки, що за їхнім прізвищем так і звався Паськівкою. Оселився на Хитрому посьолку. На цій вулиці мешкали здебільшого вчителі та представники «вченої інтелігенції». Вважалося, що порівняно з колгоспниками «хитряни» розкошують – щодня чепуряться й мало фізично працюють, хоча кожна «хитра» родина мала і город, і худобу…
Дід згадує, що новий будинок у Броварках зводили толокою. За кілька днів втоптали стіни, накидали горище. Згодом вкрили дах очеретом. Потім господар мав відробляти по одному дню у кожного помічника. Від батьківської ж хати у Паськівці – лише спогади та кілька любительських фотографій… Дехто з переселенців привозив із своїх затоплених садиб не лише клунки з пожитками, а й… садки. По сусідству з нами жила бабуся Олена. Розповідала, що під час переселення вони викопували свої фруктові дерева, перевозили їх в бочках і саджали на новому обійсті. Що цікаво – усі дерева прийнялися.
Головне свято села – Храм, який відзначають 21 вересня. Колись давно саме цього дня в Броварках відкрили церкву. Храмове свято відзначали навіть тоді, коли за Совєтів церкву зруйнували. У 90-х роках на місті старої церкви побудували нову. У храмовий день кожна господиня традиційно готує багато їжі й чекає гостей, їх може бути скільки завгодно, адже на Храм не запрошують. З дитинства мене дивувало те, що у Броварках святкували Храм двічі: «броварський» – 21 вересня та «шушвалівський» – 27 серпня. Село затоплене, церкви їхньої давно не існує, а нащадки переселенців досі відзначають своє свято…
У 80-х роках у селі з’явився ще один куток – ціла вулиця однакових охайних цегляних будиночків. Тут живуть «житомиряни» – родини, що переїхали в Броварки з місцин, постраждалих від Чорнобильської катастрофи. Хоча більш як за 20 років усі вони стали «своїми» в селі, однак і досі не втратили власної самобутності. Так, наприклад, серед жінок є багато майстринь, що вишивають чудові рушники з поліськими орнаментами…
З вірою у краще.
Я люблю своє рідне село. Хоча не стану описувати, як гарно і щасливо живеться людям на лоні природи… Для міських дачників село – це ідилія: квіточки в лузі, вишневий садочок, спів соловейків у заростях бузку. Для корінних же мешканців – це, в першу чергу, важка фізична праця з березня по грудень, мозолі на руках і передчасна старість… Міський мешканець може замкнути квартиру і поїхати на місяць відпочивати, селянин же не може поїхати кудись більше, ніж на день – бо хто ж доїтиме його корову і годуватиме курей?..
Сьогодні мої Броварки, як і більшість сіл України, переживає не найкращі часи. Пам’ятаю, як в школі нам задали писати твір на тему «Праця хлібороба – почесна». У середині 90-х, коли наші батьки-хлібороби роками не отримували зарплату, це виглядало неначе злий жарт… Колгосп-мільйонер, що колись розкошував, ледь пережив ту кризу. Через некомпетентність влади землі нашого приватного сільського підприємства «Броварки» опинилися в руках заїзжих багатіїв, яким абсолютно не були потрібні місцеві аборигени з їхніми проблемами. Робочі місця скорочено до мінімуму. Молодь масово виїздить до міст, адже роботи в селі немає…
Але попри усі нинішні проблеми, мої Броварки для мене – найкращі, бо тільки тут я почуваюся вдома. Тільки тут, коли йдеш вулицею, з тобою привітно вітаються перехожі, бо пам’ятають тебе ще маленькою дитиною. Тільки тут сусідка може принести груш, бо «в мене уродило, а у вас ще ні!». Тільки тут у гості ходять через городи, навпростець, бо так швидше…
І хочеться вірити, що маятник буття хитнеться в сторону добра і щастя: знову Броварки та інші українські села оживуть. І повернуться усі до покинутих осель, щоби достойно жити на своїй землі, плекати і обробляти її…
Рідне село любить Наталка Шаманова