ТАК УЖЕ СТАЛОСЯ, що мені довелося у свій час вчитися у Мозоліївській семирічній, Шушвалівській та Броварківській середніх школах. Моє дівоче прізвище Вовченко, Надія Іванівна. Роки віддаляють мене від юності все далі і далі, але я все частіше згадую своїх вчителів і хочеться зараз їм сказати добрі слова вдячності за скромну, але таку потрібну для суспільства працю.
За фахом я учитель математики. І ось завжди я намагаюся доводити дітям теорему так, як Софія Олексіївна, моя улюблена учительки Шушвалівської, а потім і Броварківської середніх шкіл. Стою біля дошки — і неначе чую її голос, бачу її посмішку з хитрою іскринкою в очах, бо вона так веде урок, що, здається, ми самі такі розумні — доводимо теореми, робимо математичні відкриття, здогадуємося, який ключик підібрати до складної задачки, а вона лише керує, як диригент оркестром. І які методики я не вивчала, найавторитетніша для мене методика моєї вчительки Софії Олексіївни Василенко
Класним керівником у нас була Євдокія Григорівна Лобода. Не скажу, що наш клас був для неї подарунком. Але вона впевнено ліпила з нас людей, вкладала в нас доброту і чуйність, свою високу ерудицію і порядність. А ті уроки — казка. На них ми забували про все на світі і жили героями творів: закохувались у Наташу Ростову, жаліли П’єра Безухова, відкривали для себе Маяковського. І щоб не трапилось, на урок вона заходила з посмішкою, з величезним запасом непідручникових знань, з натхненням і якимось внутрішнім горінням.
Пам’ятаю, неодноразово радила мені Євдокія Григорівна стати учителем російської мови і літератури. Можливо, так би і було, якби в моєму житті не було ще одного наставника-математика.
В далекому 1957 році до нас у третій клас пришов учитель — високий, стрункий, але на милицях, які згодом замінив на ціпочок, а потім і його одкинув. Голос був у нього дужий, для нас він здавався велетнем. Це був Михайло Маркович Іванко. Ми пишалися ним, тупились до нього на перерві і після уроків, а він був для нас як рідний батько: і в хустку закутає холодною зимою, до грубки посадить сушити промоклі ноги. І в подальших класах він читав нам математику. Ох і задачки ж нам траплялися тоді, але ми розв’язували їх, бо йти в клас з невиконаним завданням було соромно.
Я з вдячністю згадую всіх своїх учителів. У Мозоліївці в нас читав фізику і був завучем Данило Кіндратович Асауленко. Він організував хор, керував ним та ще й акомпонував на скрипці або балалайці. Небагато було учнів у школі, а художня самодіяльність гриміла: і концерти, і вистави, і конкурси, причому не тільки в клубі, а й в класі, та на фермі. Ми жили повнокровно, уміли радіти і сміятись, співчувати і допомагати. Данило Кіндратович майстерно організував учнівське самоврядування. Справжнім майстром на всі руки був наш учитель ? Никанорович Гвоздик. Його уроки малювання (це в Мозоліївці) вже тоді були уроками справжнього образотворчого мистецтва.
Чим більше ми віддаляємось від тих років, тим більше я згадую всіх. Пам’ятаю лагідний голос Андрія Йосиповича Тарана, учителя історії Броварківської середньої школи, чарівну посмішку і сяюче обличчя його дружини Шурочки, як ми її між собою називали. Пам’ятаю суворість і справедливість директора Мозоліївської семирічки Мотрони Олександрівни Гвоздьової. Пам’ятаю музичні перерви в обох школах, концерти по селах нашої агіткультбригади, як робили іграшки на ялинку, торф’яні горщечки для парників, як доглядали телят і сідали на трактор, вирощували високі урожаї на дослідному полі і розкидали удобрення після уроків. Ми росли біля землі…
Надія КОНСТАНТІНОВА,
вчителька, с-ще Нові Санжари.