– Де ж це ви, сусіде , скупилися?
– В магазині , що біля церкви…
(з розмови , не раз почутої в Броварках)
Прибулі, почувши ці слова, як правило, здивовано переглядаються між собою, стенають плечима. Мовляв, де ж та церква, про яку вони гомонять? А броварківці – старе й мале — покажуть той вигін, де колись стояла білокам’яна красуня. Від церкви ж лишилася лише сторожка, яку переобладнали на крамничку ще задовго до того, як піднялася жорстока рука на храм, позбавила людей духовності.
Після варварського зруйнування цієї святої споруди виросли нові покоління, це лише старожили оповідають, якою була церква, та, на щастя людей, хоч фотознімки деякі збереглися.
А ось цей документ викликає особливу зацікавленість, саме він І дає можливість нам хоч в якійсь мірі відтворити «образ» Броварківської церкви. Клірова книжка Полтавської єпархії на 1902 рік. З неї дізнаємося, що в Броварках церква Різдва Пресвятої Богородиці, кам’яна, з дерев’яною, на кам’яному фундаменті, з дзвіницею, освячена 8-го вересня (21-го по новому стилю) 1810 року. При церкві — бібліотека. в приході — школа грамоти. Прихожан — 1054 чоловічої статі І 1055 — жіночої. До при-ходу входять хутори Покотилівка І Петрашівка. Священик Тихін Федорович Гвоздевич, псаломщики Федір Павлович Стасевський і Макарій Павлович Россинський. церковний староста козак Федір Федорович Роменськнй.
Видана через десять років, така ж Клірова книга уже детальніше повідомляла і про кількість землі, І про соціальне походження прихожан. Священиком тоді вже був Григорій Матвійович Прокопович. псаломщиком — Кіндрат Микитович Шередека. церковним старостою -Гнат Іванович Коваленко.
Всі ці деталі, вважаю, для багатьох місцевих краєзнавців мають не таке уже й другорядне значення. Тим більше, що церква відігравала тоді основну просвітительську роль на селі. А ще й через те, що історія цього культового закладу в радянські часи майже зникла. Скажімо, коли я зателефонував в Полтавське обласне представництво в справах релігії від Рад» Міністрів республіки, то на запитання, які мене цікавили, відповіді не одержав. Зате поцікавилися, для чого мені потрібні ці дані. Коли дізналися, що готується публікація, почув невдоволення: мовляв для чого ворушити старе, ятрити людям душі?
Ні, замовчувати не слід. Адже скільки пишеться сьогодні про вандалізм стосовно церков, соборів, монастирів. СвІжі в пам’яті десятки публікацій, теле- і радіопередач про висадження у повітря в Москві храму Христа Спасителя 5 грудня і 1931 року. Сталін не пощадив шедеврів, створених руками І розумом Верещагіна, Маковського, Сурикова, Прянишнікова, Клодта. Рамазанова та Інших уславлених майстрів. Але ж то була епоха свавілля, тиранії, диктатури, жорстокості і безправ’я. Трагічна доля Броварківську церкву спіткала ж на початку 60-х, які тепер іменуються хрущовською «відлигою».
Уже була прийнята програма побудови комунізму, яка обіцяла нинішньому поколінню золоте життя, був проголошений Моральний кодекс, який багато в чому співзвучний з біблейським вченням, а з країні ще витав сталінсько-беріївський дух, а в жилах керівників, апаратників — малих і великих рангів — ще текла кров, заражена вірусом сталінізму.
Червневий {1963 р.), Пленум ЦК КПРС давав таку установку: релігійні погляди існують як пережиток минулого, тому необхідно нанести удар по пережитках минулого. Хрущов же оцінив релігію як агентуру наших класових ворогів.
А ось інший документ. Відстань між ними — 27 років. Із Резолюції Пленуму ЦК Компартії України «Про ставлення ЦК Компартії України до релігії, церкви, віруючих, до використання міжцерковних конфліктів у політичних цілях» (листопад, 1990 р.): «Вона (партія —В. П.) засуджує тоталітаристську практику адміністративного втручання у внутрішні справи релігійних організацій, обмеження прав віруючих, переслідування за релігійні переконання. При цьому партія наголошує, що ця практика минулого не має нічого спільного з суттю комуністичних Ідей і моральних норм, а, навпаки, була їх свавільним порушенням».
Слава Богу, прозріли!.. Та повернемося до трагічної долі, яка спіткала церкву в Броварках. В тодішньому Градизькому районі це була єдина церква. Одним вона нагадувала Історію своїх предків, які свою духовність, віру в Бога, любов до мистецтва возвеличили в оцій білопрозорій споруді. В сонячний день вона наче світилася, її видно було далеко на Горошинському шляху. Були й такі, що не могли спокійно спостерігати, як святкової днини церковний майдан заповнювали прихожани, вимолювали в Бога насущний хліб. Це ті — хто вже тоді мав хліб і до хліба. прихарчовуючись біля партійно-державного корита.
— До першого секретаря Градизького райкому партії Д. Н. БІлоконя,— пригадує тодішній голова райвиконкому М. Т. Юхно, — часто приїздив завідуючий відділом пропаганди і агітації Полтавського ОК КПУ К. І. Довбня. І завжди заходила мова про церкву. Вона, ніби більмо на оці. Звичайно, я тоді не зміг заперечувати, бо що міг вдіяти. Хоча, коли розвалювали церкву, я вже був на господарській роботі в колгоспі «Україна».
Завідуючий відділом докоряв градизьким керівникам за їх потурання релігійникам, за невміння вести атеїстичну пропаганду. Ті, в свою чергу, тиснули на броваркінців. А ті…
Пригадує дружина останнього настоятеля Броварківської церкви Афанасія Климівна Заєць (мене і досі дивує, як вона пізнала мене, навіть ім’я назвала, як тільки я обізвався до неї в хатніх сутінках — електрику саме виключили, — адже я з Броварок вибув чверть століття тому, і ніколи не був ні в церкві, ні в хаті священика). — Отця Василія викликав у сільраду голова Степан Михайлович Ріжко. І все спонукав його зректися віри, зректися служби Божої. Що не говорили йому, а він своєї: «Я — з Богом, Бог — зі мною, з усіма людьми». Не послухався нікого. Так уже любив він слово Боже. Бо уже коли й звільнили його (тепер про це вже говорити не страшно), його часто люди запрошували то дитину охрестити, то покійника опечатати, то нову хату освятити…
Нещодавно журнал «Людина і світ», характеризуючи епоху масового закриття церков на початку 60-х років, зазначив, що лише протягом другого півріччя 1961-го року в країні було знято з реєстрації 850 православних церков. Ще раз нагадаємо, що це був період народження уже згадуваного Морального кодексу будівника комунізму, який так багато ототожнює комуністичні і євангельські ідеали. Пошуком причин для закриття церков, пише журнал, місцеві органи влади, як правило, себе не надто утруднювали. Не дуже утруднювали себе і в Ґрадизьку та Броварках. Послухаймо ще бабусю Афанасію:
– Зараз уже точно і не пам’ятаю, одну чи дві пляшки самогону занесла до нашої хати якась жінка і залишила під лавою. А тут міліція в хату. І до пляшок. «А-а-а, значить, ось чим займається святий отець. — зловтішно говорили прибулі. — Тепер …» Що ж тепер буде, вони не говорили. Знайшли мого чоловіка (він вдома тоді не був), і забрали в Градизьк, у міліцію. А було це святої суботи, перед Пасхою. Все продумано, все сплановано. –
Автор цих рядків ніскільки не схвалює поведінку священика, який від прихожа» брав горілку. Та не викликають симпатії і охоронці правопорядку. Адже в даній ситуації вони повинні були накласти на В. С. Зайця штраф, а не піддавати його арешту. Нехай це буде на їхній совісті. Адже вони не подумали про тисячі людей, які зійшлися і з’їхалися до церкви, щоб славити Христоса, який воскрес, щоб і самим прилучитися до чогось неземного, очистити свої душі, возвеличитися в імені Божім, у великодні.
Цілу ніч бїдолашні прихожани мучилися, просили Бога повернути їм свого настоятеля. Та навіть сам Бог нічого не міг вдіяти перед всемогутнього міліцією. І лише в неділю, десь 10-й о. Василія випустили. Зовсім мало було таких, хто освятив тоді паску. Отець зрозумів свою безсилість перед владою, перед її могутністю. І він подав прошеніє.
В архіві Полтавського єпархіального управління я натрапив на указ під № 21: «Настоятель Рождество- Богородичной церкви села Броварки Градижското района Полтавской области священик Заец Василий Симеонович, согласно личному прошению, освобождается от занимаемого прихода й почисляется за штат по старости и слабости здоровья. 11 мая 1962 г Єпископ Алипий».
А церква, як І раніше, сяяла своєю білосніжністю. Хоч і не було в ній богослужінь, а у людей теплилася надія на її відродження. Та не знали віруючі, що над їхніми почуттями і вірою уже занесено меч.
Газета Комсомолець Полтавщини» № 62 від 18 жовтня 1962 року. Кореспонденція « Двадцять вогників», з такою собі безневинною темою — про юних кукурудзоводів. Автор — М. Карпенко (запам’ятаймо це прізвище, воно займе чільне місце в подальших подіях навколо церкви). Пише чоловік про кукурудзу, юних трудівників поля — і ні сіло ,ні впало: «Хороше, велике село Броварки. Тут побудований універмаг, майстерні побутового обслуговування, споруджується Будинок культури, аптека, лікарня. Тільки церква, що стоїть на вигоні, нагадує — боротьба з старим світом не закінчена».
І ця боротьба розпочалася через кілька днів. Ще не благословлялося на світ, як броварківців розбудили потужні трактори С-100. Такого реву моторів, брязкоту гусениць ми не чули з часів війни, казали люди.
Зачеплені тросами, полетіли донизу куполи, затріщали бруси, балки, дошки. Кілька бань ще залишалися неторканими, а молодий чоловік з лисиною підганяв хлопців-молодців: хутчіше, поки менше люду. А по селу покотилося тривожною луною: церкву валяють! Та як же — не може бути: під Німеччину вистояла, а тепер?! Що за порядки?’ Кому вона мішає?
Ревіння моторів, тріск дерева, чиєсь голосіння — все змішалося в якусь тривожну і трагічну симфонію. Той плакав, той хрестився, той стиха сипав прокльони… А я пошкодував: скільки раз доводилося проходити мимо церкви, слухати розповіді про красу іконостасу, майстерних розписів, а ні разу не переступив поріг. (Аякже! — комсомолець, боявся, щоб не приписали, що вірую в Бога, та не виключили). Хіба міг тоді я подумати. що настане час коли разом з Головою парламенту УРСР буду на богослужінні високого рівня. Про це я писав у нашій газеті в серпні після освячення місця для спорудження Кургану Вічної Скорботи жертвам голодомору на Україні в 1932—1933 роках («Зоря комунізму» за 16 серпня ц. р.).
Коли з дерев’яними конструкціями було покінчено, руйнівники заходилися біля дзвіниці. Протягнувши через вікна товстелезні троси І причепивши їхні кінці до тракторів, почали машини тягати одна одну; взад-вперед. Ніби своєрідна пилка. Сипалася додолу червона цегляна пилюка, а трос майже не врізався в стіну. Прибули ще трактори. Викликали і господаря техніки, — начальника БМУ, яке споруджувало тоді ставки, насосні станції та інші гідротехнічні споруди, одним словом, сьогодні це «Полтаварибгосп». Здається, прізвище його Ушпаровський. Цей керівник заповзятливо взявся керувати розбійницькою операцією. Сонце, спека, біготня… і ось лежить наш командуючий, ногами дриґає, об землю б’ється. При захворюванні на епілепсію, йому не слід було б так хвилюватися.
А люди відразу загомоніли:
— Он бачте, одного Бог уже покарав, наші слова дійдуть до нього, сльози наші недаремно ллються.
А тут саме нагодився і перший секретар райкому партії Д. Н. Білокінь з якимось райкомівцем. Зупинили легковичку подалі від людей. Коли ж побачили неприємну картину, відразу сіли в машину і покуріли на Градизьк,
Коли приступ стих, хворого повезли в Бугаївку, а вслід йому всього можна було почути.
А молодий чоловік , як і раніше, продовжував гарячково бігати, витираючи спітнілу лисину. Тепер уже відкриємо секрет читачам: то був автор наведених вище рядків, опублікованих в « Комсомольці Полтавщини», Михайло Карпенко — тодішній перший секретар райкому комсомолу. Звичайно, не він грав першу скрипку в цій акції. Комсомол тоді був всього-на-всього ланкою адміністративно- командної системи, а його секретар в даному випадку — інструментом в руках апарату.
Не так давно довелося зустрітися а М. Карпенком. З висоти сьогоднішнього дня він засуджує вандалізм, вчинений над архітектурною пам’яткою. А я вважаю: не був би він, знайшлися б Інші Карпенки. Як і й нас, у Глобиному, не так багато років тому такі самі Карпенки вночі руйнували добудову до молитовного будинку, яку спорудили віруючі.
… А трактори (людей за їх кермом тут і ніяк звинувачувати} продовжували творити злочин проти культури, проти духовності. Довго не піддавалася дзвіниця. І в цьому було щось глибоко символічне. Вона трималася міцно, як і вІра людська. І все ж… Задвигтіла, застогнала, наче хвора людина, земля. Пилюга піднялася хмарою, заслонивши собою сонце. І знову люди пригадали страшні бомбардування у воєнний час. А мені хотілося крикнути: «Люди, що ви робите?!». Та згадав при цьому свого двоюрідного дідуся по батьковій лінії Івана Прокоповича Покотила. Це він у тридцятих роках, коли руйнували церкву у Мозоліївці, насмілився сказати щось на зразок: «Покарає вас Бог. Він не простить». Та бог, мабуть, простив отих псевдо активістів. А от дідуся не простили. Та ще ж і синам його калічили душі. І лише цього року його ім’я з’явилося в районній газеті в списках реабілітованих.
Люди почали поволі розходитися. зрозумівши, що вони безсилі врятувати свій храм. який простояв трохи більше півтора століття. Землею проносилися наполеонівські і гітлерівські полчиша. грізно шуміли вітри трьох революцій, люди вистраждали колективізацію Іі голод — а ця білокам’яна красуня стояла, залишаючись німим свідком тих трагічних подій.
А під вечір мені стали відомими ще деякі події останньої ночі в житті церкви. Працював я тоді завідуючим клубом. Ну,який це клуб. Звичайна велика хата, мабуть, колись розкуркуленої
сім’ї. Більярд, шашки, доміно, кінопересувка — отаке життя. Розпорядок роботи — до 23-00. А хлопцям цього замало. Бо куди їм подітися, телевізорів ще не було. Вважав, на той час. цих хлопців бешкетниками. А коли порівнюю з сьогоденням, це були золоті хлопці. Не пили, а от крадькома закурити могли, а ще міг хтось кинути на підлогу (глиняну, з вибоїнами) лушпайку гарбузового чи соняшникового насіння. Я залишав їм ключі — щоб лише порядок був!
Після того дня. як усі жили враженням від побаченого глумління над церквою, хлопці навперебій розповідали, як після опівночі до клубу підскочив «бобик» і їх усіх загнали в авто і повезли не сказавши куди. Зупинилися біля церкви. А там сліпуче блискала електрозварка. Перерізали запори на дверях. Хлопці вкрай злякалися, бо не знали, з ким мають справу, хто свавільничає серед глупої ночі.
А потім юнаків заставили вантажити в автомашину килими, якісь великі книги ібагато чого іншого, яке вони не знали як і назвати.
Закортіло мені дізнатися, куди ж поділися коштовності, які нажили броварківські прихожани. Ніде достеменної відповіді так і не одержав. Можливо, хтось. прочитавши оці рядки, проллє хоч яке-небудь світло на це питання.
…Ще не один рік стояли серед Броварок руїни церкви, навіюючи і сум, і страх, і гнів людський. Були різні проекти. Зробити перекриття І влаштувати там спортзал. Не вийшло. Навіть для майстерні по ремонту сільськогосподарської техніки не підійшли руїни. Не рискнув ніхто там і склад обладнати. Вирішили, що краще ці об’єкти спорудити заново. Так І зробили. А руїни розтягли, розвезли — то на невеличкі будівлі, то на засипання баюр. дещо з дерева на паливо пішло.
А в селі ще й сьогодні кажуть: «В магазині, що біля церкви». Один з колишніх відповідальних працівників Градизького РК КПУ розповідав, що якось Д. Н. Білокінь повернувся з Полтави у препоганому настрої. На бюро обкому партії, зізнався він. нам дали прочухана, що розвалили церкву у Броварках, Одержавши таку інформацію, подумав, що руйнування церкви здійснили самі керівники району, не погодивши з областю. А як же тоді домагання К. І. Довбні? Звернувся за допомогою до завідуючого обласним партархівом М. І. Назаренка. Спасибі, Микола Іванович ретельно прочитав усі документи того періоду по Градизькому району. І нічого не знайшов. Отже, і Полтава благословила на той світ Броварківську церкву.
Наперед знаю, що відгуки на цю публікацію будуть далеко неоднозначні. Адже в людей різне ставлення до релігії, до церкви. Однак, всі ми, і атеїсти, і віруючі, повинні в однаковій мірі оберігати наші духовні цінності, пам’ятники Історії І культури. В цьому наш обов’язок перед минулим і майбутнім. Хіба можна пробачити тим, з чиєї волі зникли з лиця землі прекрасні і неповторні витвори людських рук. Дійшло навіть до того, що на нашу святиню — крейсер «Аврора» — замахнулася чиясь нечиста рука. От і догниває. напівзатоплена справжня «Аврора», а численні екскурсанти, відвідують якийсь псевдо-крейсер.
Наші духовні цінності повинні бути чистими. Тоді вони й пробуджуватимуть у людей найсвятіші почуття. Не руйнувати ці цінності, а примножувати. Скажімо, широка громадськість схвально зустріла повідомлення про реставраційні роботи в Обізнівській церкві. А колись же підривники вже й шурфи посвердлили. Лише якимось чудом вона не злетіла в повітря.
І оце нове ставлення до релігії з боку партії ї уряду змінило ставлення до нас світової громадськості. Звичайно, автор цих рядків — переконаний атеїст. Але вважаю, що віруючим треба створити всі умови для відправлення своїх обрядів. А на закінчення хочу навести слова Л. М. Кравчука, сказані ним на зустрічі з главою Української автокефальної православної церкви, патріархом Київським і всієї України Мстиславом: «Релігія на Україні має бути не такою, якою ми її хочемо бачити, а такою, якою її хочуть бачити люди… Зараз люди на Україні хочуть суверенності, хочуть бути господарями у себе на землі, хочуть вірити і мати релігію. І ми маємо допомагати їм у цьому, для цього вони нас І обрали».
В Покотило «Була і в Броварках церква…» //Зоря комунізму .- 1990 .- 22 грудня