Ця жінка вишиває нашу землю: барвінок стеле , сіє маків цвіт…
Ця жінка вишиває свою долю – червона гладь і чорна обнялись…
Надія Григорівна Заїченко – знана в Броварках вишивальниця . Вона – майстриня голки і нитки, і вже понад 60 років чаклує над полотном, на якому її узори виграють всіма барвами кольорів.
Вишивати ж почала маленька Надійка дуже рано, ледве голочку з нитками навчилася тримати в крихітних рученятах, адже їй так хотілося «допомогти» своїм найріднішим – матусі Уляні та бабусі Веклі, які, схилившись над каганцем, створювали барвисті узори на полотні, плели мережива та пісень співали про свою нелегку жіночу долю.
Спочиває десь рідне Надійчине село Шушвалівка під важкими водами Кременчуцького водосховища, там лишилися її перші стежки, її перші доріжки, рідна нова хата, яку тільки-но збудували, бо коли дівчинці виповнилося 9 років, перебралися вони з мамою й бабусею та багатьма іншими такими ж обездоленими переселенцями до Броварок.
Після закінчення школи, вступила дівчинка до Кременчуцького профтехучилища, довгий час працювала в торгівлі. А коли ж разом з чоловіком Віктором Володимировичем перебралися в село її дитинства Броварки, трудилася Надія Григорівна соціальним робітником.
Але, як би там не було, завжди знаходила час для улюбленої справи – для вишивання.
Ні хатня робота, ні маленькі діти, ні щоденні клопоти не перешкоджали творити майстрині прекрасне В часи тотального дефіциту, коли зростали її дітки, Оленка, Тетянка та Юра, матуся, не покладаючи рук в’язала спицями та плела гачком одяг для своєї малечі
І хоч зараз є трохи більше часу, адже діти повиростали, зросли на радість та втіху бабусеньки й п’ятеро онуків, Лєра, Діма, Саша, Аня та Аліна, підростають маленькі правнуки Андрійко та Даша, натруджені руки Надії Григорівни І нині не знають спочинку. З раннього-ранку й до пізньої ніченьки чи навіть до світанку голка з ниткою у руках майстрині перетворюють біле полотно у яскраві пейзажі та вимережані квіти , дивовижні лики святих.
– Іноді так захоплююся роботою, що навіть забуваю : чи пила, чи їла, чи спала. Ця справа мене заспокоює, відволікає від сумних та тяжких думок , навіває лише світлі спогади про прожиті в любові разом з чоловіком роки. І ось вже півтора роки минуло, як немає на білому світі мого Віктора Володимировича. Тож нині вишивання для мене єдина втіха і душі розрада. Спочатку гаптувала нитками , нині вже три роки освоїла вишивку бісером.
Як поїду на гостину до дітей в Кременчук, обов’язково до рукодільної крамниці загляну, а там просто очі розбігаються, аби лише моєї мізерної пенсії вистачало на заполоч та бісер,- мовить майстриня-вишивальниця.
В оселі пані Надії , наче в церкві , затишно та гарно. Стіни прикрашають вишивані натюрморти дивовижні лебеді та небачені квіти, а на іконах оживають лики святих, чиї очі ніби випромінюють вселенську любов. У кожну з цих робіт вона вкладає всю свою душу, кожна річ створена з любов’ю. Скільки ж прекрасних вишиванок вимережили її невтомні руки для своїх найрідніших дітей, онуків, правнуків. Особливо любить дарувати свої вишивані доробки друзям та знайомим. Односельці ж захоплюються її талантом, коли милуються вишиваними шедеврами майстрині на виставках в місцевому Будинку культури
Такими людьми, як Надія Григорівна, неможливо не захоплюватись. Адже вона цілковито й повністю закохана у вишивку Ця справа стала не просто захопленням, а й способом вираження внутрішнього світу талановитої майстрині.
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА, С.Курочки та з архіву Заїченко Н.Г.