Ця тиха скромна дівчина своєю заглибленістю в тайну слова помітно виділяється в ряді талановитих молодих його творців, якими поповнилося обласне літоб’єднання «Степ» протягом останнього десятиліття. Подивуєтеся, але я пораджу тим, хто колись вивчатиме молоде покоління в Україні початку ХХІ століття, скористатись книгою поезій Юлії Гладир «Під віями ночі». Вона справді талановито передає душевні параметри поважної частини поспільства – своїх сучасниць. Легковажність? Метеликовість? Нарколюбство? Цариці миті?.. Це не її поспільство. ЇЇ поспільство пойняте, – і це поспільство того свідоме, – жорстокістю епохи, яка, витісняючи усе на своєму шляху чортополохом, не залишає, або майже не залишає місця для осявання вірою у прийдешнє завтра. Це – першопричина щирого суму і смутку, почуттів, які не вітаються, але які є. Ні! Не розпач, не благання щасливих овидів, не сльози жалю. Це той високий сум, яий викристалізовує справжність, непідробність, чистоту. Одначе душевний стан сучасниці Юлії Гладир – це своєрідний предмет поетичного інтересу автора. Саме пошуки в таїні слова народжують часом унікальні поетичні інтерпретації чи спостереження:
…А танець так пливе, немов планета
Кружля навколо власної осі.
…Мов на малюнку першокласника,
Летить важкий лапатий сніг…
…Зіниці болісно поколює
З-під снігу кров горобини…
…Чужих обличіз кожним роком більше,
Із кожним кроком більше бракне слів…
Вибачаюся перед читачем за те, що наведенням цих рядків ніби вказівною паличкою показую цьому читачеві віднайдені автором в тій таїні вдалі мовні конструкції… Ось написав слово «конструкці» і – зупиняюся. Може, Юля Гладир зводить холодним розумом ту конструцію з напливних асоціацій? Ба ні! Це глибина і душі, і мовної таїни. Без вогню духу, без його трепету не напишеш:
Може, ти ще вернешся з добром.
Може цю запізнену потребу
Ти відчуєш вічним зойком ребер
За одним відірваним ребром…
Цей жіночий біль – від зримих душевних потрясінь, на які не спроможний холод розум, здатного, звичайно, на спостереження. Так, воно є, але емоційна напруга (вогонь духу) робить його поетичним одкровенням. Зрештою поетичним відкриттям. Поранене серце виливає свій біль на короткий чи довгий лист, останнім телефонним дзвінком, скапує сльозою на груди матері чи перед вірною товаришкою… А тут він скапує на груди слова , якому те серце довірилось. І не будь-якого слова, а того, єдиного , віднайденого в його таїнах. З думкою Юлії Гладир надто рахуються наші літстудійці, саме через те, що їй Божим даром висвітлюється більше граней поетичного слова. Світ її образів і з глибин, і з обширів. Зрячий далеко бачить… «Під віями ночі» – книга інтимної лірики. Це не означає , що вся вона про НЬОГО. «Як день згортається в сувій» – розділ, якому притаманне громадське звучання. Але звучання те не «лобове». Бо світ входить у дух, як інтимне, близьке , сокровенне,чи таке , що прищемлює щирим болем і повертається в рядок – тим же інтимом. Навіть строфа, присвячена Євгенові Маланюку, здавалося б данина «офіціозу», сповнені одначе того щемливого інтиму: …Вдивляюся в твоє обличчя зблизька, Вростаю в заповітний очерет. Так поряд ти. Як щастя й зло. Як слово. Що на межі розп’ять і воскресінь…
Несповідима єси в часі жіночі поезія! Вкотре це повторюю, бо свідком був не однієї складної творчої долі. Отак зникає почуттєвий подразник, і зірка поетичних строф чи поволі , чи змигно падає долу. Відчуваю, що поетичне слово Юлії Гладир – з тих глибин і тих зірких бачень, які втримають зорю на творчих небесах ще довго і довго.