Перша книга віршів Олексія Домницького «Первоцвіт» побачила світ 2006 року в полтавському видавництві «Форміка». Не можна сказати, що з творчістю автора читачі познайомилися вперше, бо Олексій Миколайович уже мав на той час десятирічний поетичний стаж і немало публікацій у періодичній пресі. Значну частину своїх віршів упорядковував у саморобні книжечки. Для своєї першої опублікованої збірки вибрав з кожної найкращі свої вірші. «Первоцвіт» був винесений на читацький суд, щоб, за словами автора, «…зрозуміти, чи варто давати решті книжечок життя в майбутньому». Збірка була видана за підтримки низки полтавських літераторів, зокрема Івана Моцара – щирого товариша О. Домницького. Прозорою є назва «Первоцвіт» – провісник весни, оновлення життя, а збірка – перший паросток поетичного таланту нашого земляка, винесений на широкий загал окремою книгою. Збірку складають чотири розділи: «Світло рідної хати», «До тебе», «Шляхи», «Процедура реальності». Кожен із них розкриває багатогранність творчості О.Домницького. Перший розділ «Світло рідної хати» – це спогади про дитинство, отчий дім, батьків, друзів, учителів, роздуми про красу рідної природи. У кожному вірші відчувається трепетне ставлення автора до минулого, кожен світлий промінчик якого він береже, як безцінний скарб. Є тут вірші-спогади: «Батьківська хата», «З дитинства», «Мамині руки», «Не повернути вектор часу…», «Сіно»; пейзажні вірші: «Сільський вечір», «Джерело», «Втечу із дому», «Заплакані вікна», «Літній ранок», «Хмари». Особливо звертає на себе увагу поезія «Батьківська хата», що відкриває збірку. З трепетом і болем говорить О. Домницький про домівку, яка була такою рідною і якої уже немає:
«Батьківська хата».
Водночас дивно і трагічно,
Що там, в далекому селі,
Немає вже й не буде вічно
Мого початку на землі.
Було там рідне все до болю:
Бузок із грушею, бджілки,
Старенький ганок під вербою,
На стінах крапками жуки.
А вже туди не прийдеш більше
На пізній вогник каганця,
Хоча стрічали там ще ліпше,
ніж молодят із-під вінця.
вже сніг укрив моє волосся,
усе здається в мене є ,
Та я мов скошене колосся –
Ніщо наснаги не дає.
Немає де посеред ночі,
Змітати пил важких доріг
Та й сльози вже не ті на очі,
коли я стану на поріг.
Де врятуватись від неголи,
У спрагу випити води,
А незалежно від погоди,
Хто заховає від біди?
Там тільки груша залишилась.
Чорніє зорана земля…
Мені сьогодні хата снилась,
І в ній я плакав, як маля.
Крім просто спогадів у цій поезії прочитуємо і глибоку думку про те, що батьківська хата – це витоки усіх людських доріг, і, допоки живі батьки та жевріє вогник у рідному домі, доти кожен з нас міцно тримається у цьому непростому житті. Пейзажна лірика поета – це змалювання змін природи в різні пори року. : тут і сум за втраченим, і радість оновлення, і очікування невідомого майбутнього. У другому розділі збірки, який має назву «До тебе», зібрана любовна лірика. У цих віршах О.Домницький пише про кохання, яке приносить і щастя, і горе, і сльози, і страждання, і ласку, й крик, і самотність, і мрію, й пітьму, і журбу, і знову надію, і спогади, і сподівання. Таким багатогранним є це прекрасне почуття, а що в ньому поєднується непоєднуване, то так є і в реальному житті.
– Люблю тебе, люблю, люблю і жду,
Хай осінь вкотре скрутою проймає.
Поклич, поклич, поклич і я прийду –
Мене ж без тебе вже давно немає. («Люблю тебе»)
– Я тим щасливий, що тепер ти є,
Моя омріяна зоря на небосхилі,
Що зігрівають все життя моє
Ці рідні очі, добрі, ніжні, милі. («Моя зоря»)
– Кохання – це, напевно, обрій,
Що в далині завжди лежить.
Скільки не йдеш, а він від тебе,
Немов сполоханий біжить. («Кохання»)
У третьому розділі збірки – «Шляхи» – Домницький знову порушує вічні проблеми швидкоплинності часу, історичної пам’яті, безповоротності змін у суспільстві.
А завтра знову прийде день,
Нова, напевно, зійде мрія.
Що б ми робили, якби в нас
У серці не жила надія? («Порозмовляємо»)
У четвертому розділі збірки – «Процедура реальності» – представлені і серйозні, і гумористичні, і викривальні твори. Письменник намагається реалістично показати недоліки у сучасному житті. Поета хвилює і вражає рабська натура українців, зневажливе ставлення влади до питань культури, освіти, медицини, до проблем старшого покоління, ветеранів війни. Як людина, як учитель, як свідомий громадянин, О.Домницький своїм гострим пером акцентує увагу на цих суспільних вадах, щиро сподіваючись на реальні зміни.
Вірш «Розкидаю зерна…» завершує збірку. Це – не випадково. Автор вірить, що розкидані ним зерна мудрості, правди, надії дадуть сходи перш за все у дитячих душах. І тоді народиться скарб – мирна, щаслива, багата доля:
Коли хліб на столі і оселю добро не минає,
Коли правда безхмарна й біда не шукає в літах,
Коли мир на землі і снарядів в гарматах немає, –
Чи не рай на Землі, а не в тих, потойбічних, світах?
(«Розкидаю зерна»).
Поетична збірка О.Домницького «Первоцвіт» засвідчила, що автор має справжній талант, вміє відчувати світ, сприймати проблеми сьогодення, і, що найцінніше, має мужність та сміливість розказати про це читачам. Для оформлення обкладинки використано фото автора. (Використано матеріали наукової роботи О.Хмельницької “Я ще залишуся і в поетичнім слові”)