З теплотою згадую свої шкільні роки. Без них моє життя втратило б надзвичайно багато неповторних митей і мудрих життєвих уроків.
Навчалася я у звичайній сільській школі часів кризових 90-тих. Учителі теж були звичайними – як професіонали своєї справи, так і ті, кого мало цікавив власний предмет. Були й такі, що переживали період «професійного вигорання» – робота точно не з найлегших, та ще й місяцями не платять зарплату… А от приміщення школи у нас було специфічним: на першому поверсі було ще більш-менш тепло, на другому ж, зокрема – в нашому фізкабінеті – зранку термометр показував +2 градуси, а до сьомого уроку ми «нахекували» до +5. Зігрітися можна було на уроці фізкультури, або весело танцюючи і розтираючи долоні один одному під час перерви. І все ж я з теплотою згадую ті часи…
* Перші справжні друзі. У нас був дуже веселий і дружний клас. Спілкуватися з нашими хлопцями й дівчатами було куди веселіше, ніж сидіти вдома. В школі у мене з’явилися справжні друзі, з деякими й досі тісно спілкуюся.
* Зрозуміла, що я люблю, і чого хочу. Мені подобалося разом з друзями утинати усілякі цікаві штуки, готувати концерти і робити шкільну стінгазету. Власне, цим займаюсь понині…
* Вчити все не потрібно. Шкільні предмети я вивчала більше тому, що «треба», аніж від палкої любові до наук. З набутих знань мені у житті знадобилося відсотків 10-15, все інше забулося. Проте це не означає, що шкільна освіта непотрібна. Просто далеко не всім знадобиться знання будови еритроцит, таблиці Менделєєва, чи основ вищої математики. Але вчити все те треба, бо ми в дитинстві ще не знаємо, ким будемо, і які знання нам будуть потрібні, а які – ні. У вісім-дев’ять років ніхто не може чітко сказати, ким стане, тому доводиться вчити все потрошку. Хоча, на мою думку, класу з шостого можна було
би впроваджувати якусь спеціалізацію…
Школо – місце відкриттів і життєвих уроків.
• Самодостатність. Ніколи особливо не переймалася оцінками, які мені ставлять, і чи причеплять мій «фейс» відмінниці на дошку пошани. Чомусь було чітке розуміння, що особливого впливу на моє життя, майбутнє, на щастя й успіх – оцінка і ставлення до мене моїх шкільних вчителів не матимуть. Тому мене не хвилювало, хто з них що про мене думає, і не було бажання усім доводити що, я – хороша учениця. «Якщо ви вважаєте, що я погана тому, що я не можу розв’язати задачку з тригонометрії, то ви – не розумні!» Десь так я думала. Але були вчителі, які розуміли, що знання їхнього предмету – це не «знак моєї якості». Приміром, я не надто розумілась у фізиці, але товаришувала з учителем-предметником, бо він цінував мою любов до класичної музики і читання.
• Школа стала «репетицією життя». Там зрозуміла, що життя не нагадує інкубатор чи теплицю. Люди бувають різні. Навчилася дружити, розбиратися в людях, розрізняти, де хороші вірні друзі, а де підлабузники, чи підлі особи. І хоча була доволі жорстокою дитиноюу молодших класах, але до 11 класу «нагнало розуму», щоби виправитися.
* Слова і вчинки. У школі зрозуміла, навіть якщо людина старша від мене, і до того ж є учителем – це ніяк не означає, що вона достойна поваги. Поваги варті не вік і статус людини, а її вчинки.
Усе під силу.
У 8 класі ми почали вивчати геометрію, вона мені давалася вкрай погано. Півроку мучилась і була їхні цілком певна, що цю «китайську грамоту» мені не здолати нізащо. В кінці навчального року дізналася, що з геометрії буде екзамен. У мене почалася паніка – завалю екзамен, і що далі? Якщо на уроці могли не викликати, на контрольній можна викрутитися, то на екзамені нікуди не подінешся. І я вирішила вчитись: завела окремий зошит, накреслила графік повторення тем і почала розбиратися. Вдумливо читала, малювала, повторювала і сталося диво – складна і незрозуміла геометрія раптом стала легкою і зрозумілою. Самостійно пройшла весь річний курс, виправила оцінки, стала впевнено відповідати біля дошки. До екзамену я була повністю готова, але мене від нього звільнили – мовляв, ти і так усе знаєш…
Через багато років після закінчення школи я не пам’ятаю жодної теореми і формули. Але усвідомлення того, що все можна здолати, якщо поставиш собі таку мету – залишилося на все життя.
Досвід протесту
Були у нас в класі учні, які зовсім не переймалися навчанням – Армен та Едік. Перший був не тільки відстаючим учнем, а й дуже нехорошою людиною – без понять гідності, гордості і честі, а от у Едика був легкий характер, він з усіма дружив, мав творчі здібності і допомагав в громадській роботі. В кінці четверті з’ясувалося, що по трудовому вихованню у Армена – «4», а в Едика – «З», хоч обидва однаково «косили від уроків». Ми запитали, чому так, але трудовик не зміг пояснити свого рішення. Це нас розлютило, і ми вирішили влаштувати акцію протесту. Разом з подругою Вікторією написали плакат: «Страйк! Ми за Едика!» і ходили з ним шкільними коридорами. Усім, хто цікавився, чого це ми мітингуємо, пояснювали і просили поставити підпис, якщо вони згодні з тим, що Едик і Армен мають отримати однакові оцінки. Цікаво, що підписали нашу «петицію» не лише школярі, а й учителі біології та зарубіжної літератури. В результаті у обох хлопців за четверть стояли «4». А я зробила висновок, що дорослі не завжди бувають праві, і часом не завадить вказувати їм на їхні помилки. І ще – з несправедливістю варто боротися, і в цій боротьбі можна перемогти.
Дорослі – «дурні»?
В шкільні роки я вела щоденник. Нещодавно знайшла його, перечитала і дуже здивувалась, наскільки гостро я відчувала неправду. Ось такий запис: «Дорослі – дурні. Вони оцінюють нас лише по оцінках. Якщо у тебе погані оцінки в щоденнику, значить, ти поганий і дурний, якщо хороші – ти хороший. А те, що серед відмінників трапляється повно сволоти, а серед двієчників – цікавих, хороших людей, вірних друзів, на яких можна покластися -вони чомусь не розуміють. Це тому, що дорослі – дурні і не вміють бачити істинну людську сутність.
Ще дорослі багато брешуть. Як можна вірити людині, яка повчає, що не можна пити горілку, а сама спить на порозі сільмагу? Коли вчать чесності, а самі беруть хабарі чи підтасовують оцінки? Коли не живуть за тими принципами, які пропагують, ще й вимагають поваги.
А ще вчителі торгують оцінками-медалями. У селі не так багато люду, і учнів у школі не багато – усі всіх знають. І кожен знає – он той, дійсно, «тягне на медаль», а у того батьки директору мішок риби відперли, то його тепер тягнуть «за вуха». І для кого вся ця “показуха?» Висновок на все життя: любов і повага не даються просто так – їх треба заслужити.
Хоча були й інші дорослі – чесні й принципові, у яких слово з ділом не розходилися. Наш класний керівник Олексій Миколайович Домницький вчив нас здоровому способу життя. Він сам ніколи не пив на вчительських посиденьках, за що колеги його недолюблювали. Запрошував нас дивитися на зірки і планети в телескоп. Воно йому було треба – два десятки дітей під двором в позаурочний час?
Тож я безмежно вдячна тим, хто дав шанс мені усвідомити: не всі дорослі – однаково «дурні».
Урок високих почуттів
У 8 класі ми вивчали анатомію людини. Чи треба говорити, що з початку року ми почали чекати вивчення теми «Анатомія і фізіологія репродуктивної системи»? Усім було цікаво, як наша стримана, скромна та інтелігентна Галина Зіновіївна буде пояснювати цю пікантну тему? Хлопці дурнувато гигикали і придумували провокаційні запитання. Ми розпитували дівчат з 9 класу, як цю тему читали у них, але ті не відповідали – мовляв, самі дізнаєтесь.
І ось цей історичний день настав. Зайшовши до класу, вчителька побачила два десятки хитрих і нахабних мордочок…
Але замість того, щоб розгорнути підручник, Галина Зіновіївна стала за кафедру і заговорила – про те, що світ нині брутальний і цинічний, але у тих, хто не бажає жити за його законами завжди є можливість створити власну духовну реальність… Їй особисто у цьому допомагають книги Олександра Грїна, а найулюбленіша -«Пурпурові вітрила». Учителька натхненно переповіла романтичну історію кохання Грея і Асоль. Говорила про те, як треба вірити, чекати, не зраджувати свої мрії і не зважати на людей, котрі не розуміють високого лету твоєї душі. Ми, дівчата, не зводили очей з вчительки. Хлопці зосереджено дивилися – хто в стелю, хто на підлогу. Було тихо-тихо… Напевне, усі мої однокласниці уявляли себе героїнею книжки. А хлопці теж отримали тему для роздумів.
У кінці уроку буденним тоном вчителька додала: «Параграф такий-то – на самостійне опрацювання». І вийшла з класу. А ми сиділи приголомшені… Наступне, що ми зробили – пішли в шкільну бібліотеку і розібрали усього Гріна. Кому не вистачило – зайняли чергу, хто після кого читатиме. Вже багато років минуло, але й досі згадую той урок високих почуттів, який дала нам, малим мавпочкам, старенька вчителька біології…
Ефективний принцип життєладу
Пам’ятаю, в середній школі у нашому класі процвітав нездоровий вандалізм. Ми малювали на партах, запихали папірці в батареї, відкривали двері ногами. Зауваження вчителів викликали тільки загальний регіт. Ніякі записи в щоденники, покарання бажаного результату не давали. А в кінці навчального року комусь із однокласників прийшла в голову ідея – зробити ремонт самостійно. Все робили самі: білили стелю, фарбували стіни і двері, лакували парти, вирізали трафарети і малювали на стінах фізичні формули. Задіяний був майже увесь клас, і від цієї праці ми отримали неймовірну втіху. Наступного навчального року не тільки ніхто не смітив і не дряпав парти, а й усі стежили, щоб учні інших класів під час уроків фізики цього не робили. І не дай Боже десь виявляли подряпину чи бруд – хлопці розшукували винних і розбиралися з ними «антипедагогічними методами». Але факт – у класі було чисто і затишно без будь-якого примусу старших.
Висновок: ми, люди, не схильні цінувати чужу працю, а також те, що нам дісталося «на тарілочці з блакитною кайомочкою». Натомість, те, до чого ти сам причетний, у що вклав свій час, сили, кошти, становить цінність. Здається мені, що принцип цей годиться як для ремонту класу, так і для побудови сильної держави…
Закони життя засвоїла Наталка Приступ,
учениця Броварської середньої школи
