Колісник (Коваленко) Ганна Савівна.(1926-2016) (спогади, записані в 2008 році)
Народилась я 2 червня 1926 року в селі Броварки в сім’ї селянина-середняка. Тато – Коваленко Савка Макарович, мама Коваленко (Журенко) Харитина Самійлівна. Коли була колективізація , батьки стали членами ТСОЗу «Серп і Молот». Голодовку наша сім’я пережила, бо батько зумів сховати мішок зерна від «буксирів». Пам’ятаю приказку тих часів «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні, ще й показує рукою, куди лізти за мукою». Приказували тато, як почули, щоб нікому її не розказувала. В школу пішла в 1933 році. Перші чотири класи навчались в так званій «куркульській» хаті (казали «Ларионівській» – коли організовували ТСОЗ «Серп і молот», діда Лариона розкуркулили і виселили з хати, де він жив, а хату віддали під школу). Вчителями в нашій школі були Запорожець Катерина Яківна та Гутнір Лев Григорович. З п’ятого класу навчались в приміщенні «червоної» школи (колишня земська школа). В ній навчались з 5 по 7 клас випускники початкових шкіл: двох куткових Броварківських і Петрашівської початкової. При школі були квартири вчителів, бібліотека. В п’ятому класі нашим класоводом був Віхренко Віктор…. Коли ми були в шостому класі його перевели в інший клас, а нам назначили нового класовода, ми за ним так і плакали.
Директором школи був Штомпель….. з учителів пам’ятаю Дяченко Марію Дмитрівну(вона з чоловіком, теж вчителем, дуже гарно співали дуетом), Шевченко Олексія Павловича, Запорожець Григорія Анастасовича (був завучем), Сакун Павла Федоровича (вів природу і біологію, було як скаже на уроці «токування птахів» то і вуха в нього почервоніють), Андрусенко Петра Андрійовича, Білика Віталія Андрійовича, Реву Івана Тихоновича, Якимець Якова Ілліча (працював трохи до війни, а тоді його забрали в Армію). Парафило Помпій Федорович читав російську мову і літературу, Сухонос Олександр Филимонович – історію. Якраз перед війною, в 1940 році я закінчила Броварківську семирічну школу з гарними оцінками і хотіла продовжити навчання в недавно відкритій Шушвалівській десятирічці. Вона була найближче до Броварок (тоді десятирічки були ще в Градизьку, Святилівці, Пирогах). Та мене туди не хотіли брати через мій «соціальний» стан (вважалось, що я походила з сім’ї «середняка», а середню освіту в першу чергу мали здобувати діти бідняків). Довелося мені продовжити навчання в Святилівській десятирічці. Вона вважалась найкращою в нашому (Градизькому) районі і туди брали лише по конкурсу. Та в мене були хороші оцінки і мене прийняли. Довелося там жити на квартирі, бо ходити було дуже далеко. Там я провчилась перше півріччя, а на друге таки перевелась тато вмовив директора і мене прийняли до Шушвалівської школи. Навчанню завадила Велика Вітчизняна війна. На початок війни я закінчила восьмий клас. Почала ходити в дев’ятий, та на початку осені наше село «зайняли» німці і заняття в школі припинились. Так з 1941 по 1943 рік я не навчалась, а працювала в «управі № 52» (так називались господарство створене німцями на базі ТСОЗу «Серп і молот»). Була при конторі розсильною, восени, коли збирали урожай – вагарем. Коли мали забрати на роботу в Німеччину – ховалась. В 1943 році, коли село визволила Радянська Армія, я продовжила навчання в Шушвалівській середній школі в дев’ятому класі. Та в 10 класі я провчилась лише півроку. При Лохвицькому педагогічному училищі відкрили дев’ятимісячні вчительські курси на базі 9 класів і я вирішила продовжити навчання там. В 1945 році в серпні місяці, я після закінчення курсів прибула в Градизьке райвно і була направлена на роботу в село Недогарки. Там мене призначили класоводом в четвертий клас. В 1947 році я вийшла заміж за Колісника Андрія Семеновича, а щоб перевестись до чоловіка в Броварки помінялась з Стружко Ганною Степанівною, яка працювала на той час в Броварках вчителем молодших класів, а сама була родом з Недогарок і хотіла туди повернутись. Вже працюючи я закінчила заочно Лохвицьке педагогічне училище (в 1949 році). В Броварках на той час була неповна середня школа (семикласна). Та молодші класи навчались не в головному шкільному приміщенні «червоної» школи, а в так званих куткових школах на 1 і 2 бригадах (колишні ТСОЗ «Серп і молот» та «Комсомолець»). Працювала вчителем молодших класів на першій бригаді, де на так званій «Колісниківці» жила з чоловіком, його матір’ю і сестрою. Андрій Семенович на той час (коли я виходила за нього заміж) прийшов з війни, мав педагогічну освіту, був комуністом і працював головою Броварківської сільської ради. З 1947 по 1950 ми жили в Броварках, а в 1950 році чоловіка перевели працювати в Градизьк головою «Райторгу» і я разом з ним перевелась працювати в Градизьку середню школу вчителем молодших класів. А в 1953 році ми повернулись в Броварки, оскільки чоловіка призначили головою об’єднаного колгоспу ім. Маленкова (пізніше «Ленінським шляхом» і «Ленінець») і почали будувати свою хату. А я продовжила вчителювати в молодших класах на першій бригаді. Викладала в комбінованих класах. Разом навчались учні 1 і 3 класу та 2 і 4 класу. В класах було близько двадцяти чоловік. Особливо важко було одночасно в двох класах вести математику. Одному класу задаю письмове завдання, а в той час поки вони його виконують пояснюю іншому новий матеріал. І вчителеві важко і дітям, які відволікаються. А ще ж треба і встигнути опитати і оцінити, як засвоєно матеріал. Пригадую випадок, коли хлопчик,що жив біля школи, під час уроку ходив і стукав у вікна, щоб діти швидше йшли на перерву і з ним грались… Коли побудували нову школу в 1974 році, старші класи стали навчатись в ній, а молодші – в приміщенні «червоної» школи. Навчались вже по одному класу і було легше вести уроки. В класах було трішки більше 20 чоловік. В 1981 році я вийшла на пенсію по віку.
