Позначка: Історія (104 публікацій)

КОПИЛ Микола Іванович (1953-1983)

Копил Микола Іванович – директор Броварківського Будинку культури (1975 рік), баяніст, хормейстер, диригент, викладач музичної школи, керівник Броварківського народного хору (1980-1983 рр.). Народився 16 травня 1953 року в селі Кагамлик Градизького району в родині колгоспників. Тато Іван Васильович і мама Марія Іванівна працювали на місцевій фермі, в сім’ї було ще три молодші за Миколу доньки. Після закінчення восьмирічки Кагамлицької школи, поступив навчатись на десятимісячні курси при Кременчуцькій дитячій музичній школі по спеціальності баяніст-хормейстер, які закінчив у червні 1969 року.

БРОВАРКІВСЬКИЙ ДИТЯЧИЙ САДОК

Броварківський дошкільний навчальний заклад «Веселка». Глобинський р-н, с. Броварки,вул. Довженка 25

Броварківський дитячий садок було відкрито 1968 р. в новозбудованому приміщенні (Типовий проект № 2-359-60 « Детский сад-ясли на 50 мест»)

Будівництво здійснювалось силами «Міжколгоспбуду» за кошти колгоспу «Ленінець» з подальшою державною компенсацією.

В зв’язку з будівництвом Кременчуцького водосховища та переселенням жителів сіл , що підлягали затопленню ( Шушвалівка, Покотилівка, Солодівка та ін..) в Броварках різко зросла кількість населення . В село почала повертатися молодь,щоб допомогти батькам побудуватись на новому місці, збільшилася народжуваність

ДОШКІЛЬНА ОСВІТА В БРОВАРКАХ

Перший дитячий садок, чи як їх тоді називали «ясла» з’явились в нашому селі з початком колективізації, як данина новому часові. Зараз вже важко встановити деталі, але більш усього він був сезонним і розміщувався, як і решта адмінбудівель, в так званих «куркульських хатах». Більше збереглося згадок про так звані «патронати». До війни такі були на території кожного з колгоспів і жили там діти, в яких батьки померли під час голодомору 32-33 років.

“Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Полтавська область”

Встановлені імена жертв голодомору. З “Національної книги пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Полтавська область” по селах Броварки і Петрашівка

ТВОРЦІ ДОСТАТКУ

В 1978 році в щорічному випуску альманаха “Наука і культура. Україна . 1978” була опублікована стаття, присвячена передовому господарству Полтавщини “Ленінець”

«Реабілітовані історією. Полтавська область»

«Реабілітовані історією. Полтавська область.» У книзі на основі різноманітних джерел розкривається історія політичних репресій на Полтавщині з кінця 1910-х до початку 80-х років. Книга видається відповідно до постанови Президії Верховної Ради України «Про підготовку і випуск багатотомного науково-документального видання про жертви репресій на Україні»

В нашій бібліотеці наявні 5 томів науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією. Полтавська область». В 2,3,4 томах в алфавітному порядку вміщено біографічні довідки про репресованих мешканців Полтавщини, в 5 книзі у формі нарисів розповідається про 146 уроженців та мешканців Полтавщини, які зазнали незаконних репресій у роки тоталітаризму. У книзі 1 вміщено наукові статті написані полтавськими авторами спеціально для видання . Достовірність подій , про які йде мова у статтях , підтверджують численні текстові й ілюстративні документи зібрані в різних архівах України й Полтавщини. Доповнюють видання кілька біографічних нарисів , які не ввійшли до книги 5. Наведені в книзі факти дають можливість з достатньою мірою об’єктивності відтворити історію і масштаби політичних репресій на Полтавщині за комуністичної доби.

В даній публікації зібрано біографічні довідки людей, які так чи інакше пов’язані з Броварками. Можливі помилки через існування до 60-х років двох сіл Броварки в межах сучасного Глобинського району.

БРОВАРКИ в енциклопедичному довіднику “ПОЛТАВЩИНА”

Стаття “Броварки” в книзі “Полтавщина. Енциклопедичний довідник”, довідковому виданні, присвяченому історії, культурі, географії, населеним пунктам і видатним людям Полтавської області України ( 1992 рік)

Лобода Євдокія Григорівна.(спогади)

Народилася 3 березня 1923 року в селі Білоцерківка Велико-Багачанського району Полтавської області. Тато Бондаревський Григорій Федорович мав на той час хорошу освіту (він закінчив 5-ти класну школу), мав хороший музичний слух, був капельмейстером духового оркестру, мама була колгоспницею. В сім’ї виховувалось 4 дітей. Якраз перед самою Великою Вітчизняною війною закінчила 10-ий клас Білоцерківської школи, і відвезла документи на вступ до Полтавського педагогічного інституту на історичний факультет. Та війна перекреслила всі плани на навчання. Батько і старший брат пішли воювати. Фронт швидко наближався і заняття в інституті не почались. В 1943 році в селі забрали всю молодь на роботи в Німеччині, уникнути цієї участі вдавалось хіба що дітям поліцаїв, які служили фашистам. А у мене на фронті був батько і брат, а вдома мама, молодші брат і сестра, які б обов’язково постраждали. Потрапила у Східну Пруссію (нині це Калінінградська область Росії), весь час працювала у бауера (фермера), робила всю чорну роботу по господарству, яке було чималим. Основним завданням було доїти корів. 29 березня 1945 року наші війська звільнили Кенігсберг.

Парафило Анастасія Петрівна

Парафило (Дзюба) Анастасія Петрівна народилася 29 травня 1934 року в місті Житомир в родині військовослужбовця Дзюби Петра Пимоновича та офіціантки військової їдальні Євдокії Петрівни. В зв’язку з переводом батька на службу у військову частину міста Перемишля, сім’я переїхала до цього міста. Тоді воно було поділене на дві частини: одна належала Польші, друга – СРСР. Коли почалася війна 22 червня 1941 року, батько о 4-ій годині побіг у військову частину. Місто 4 рази переходило з рук в руки. Наші бійці мужньо захищали місто. Нас, як сім’ї військовослужбовців, змогли вивезти з міста, спочатку в Житомир, звідти евакуювали в Сталінградську (нині Волгоградську), а через короткий час в Саратовську область. До школи я могла ходити поки не потрібне було тепле взуття, а потім не було в чому. Від тата отримали лише один лист (ще в Сталінградській області) і «атестат» по якому ми могли отримувати його гроші, як сім’я військового офіцера. Більше ніяких звісток від нього ми не мали. В 1943 році, як тільки Полтавщина була звільнена, мама отримала пропуск і ми переїхали жити в Петрово-Роменський (нині це Гадяцький) район. Два тижні жили на станції Венеславівка, спочатку в приміщенні вокзалу, а потім під підбитими танками.