І.КОВАЛЕНКО “ВСТАВАЙ І ЙДИ”,- КАЖУ СОБІ ЩОРАНКУ” – стаття в газеті “Зоря Придніпров’я”( за 16 квітня 2021 року) про Безверху Марію Миколаївну, в минулому лікаря Броварківської лікарні та її родину.
“МОЇ БРОВАРКИ” – стаття Н.Шаманової з рубрики “Моє краєзнавство” журналу “Слово Жінки”, 2013 рік, зустріч П’ята.
Броварки в адміністративно-територіальному поділі Полтавщини
Село Броварки виникло ймовірно в другій половині 17 століття на землях , що входили до складу Чигрин-Дібровської сотні , Чигиринського, а потім Лубенського полку (після Андрусівського перемир’я 1667 року до Лубенського полку із Чигиринського передано Чигирин-Дубровську (Чигрин-Дібровську) сотню , яка замінили Жовнинську і Вереміївську сотні).
“ЗДОРОВІ ПАЦІЄНТИ –РЕЗУЛЬТАТ ЇХНЬОЇ РОБОТИ” – стаття Т.Попсуй в районній газеті “Районні вісті” від 12 березня 2005 року про роботу Броварківської дільничної лікарської амбулаторії.
– Де ж це ви, сусіде , скупилися?
– В магазині , що біля церкви…
(з розмови , не раз почутої в Броварках)
Прибулі, почувши ці слова, як правило, здивовано переглядаються між собою, стенають плечима. Мовляв, де ж та церква, про яку вони гомонять? А броварківці – старе й мале — покажуть той вигін, де колись стояла білокам’яна красуня.
Малько Сергій Опанасович народився в селянській родині 1889 року в с. Броварки . Навчався в церковно-приходській школі (1899-1901).
Залишившись без матері, яка померла, Сергій пішов в найми до місцевого заможного пана, пас худобу, доглядав за нею. Хоч працювати було нелегко він був дуже трудолюбивим і добросовісним. За хорошу роботу пан добре платив йому і допоміг вивчитись на фельдшера.
Переглядаючи старі газети натрапила в підшивці за 1966 рік на статтю В.Покотила «Подруги», про молодих спеціалістів Надю Кисіль і Ніну Кривенко, що приїхали працювати в Броварківську дільничну лікарню. Нечасто дитяча дружба триває все життя, та це саме про такий випадок. І через п’ятдесят років Надія Іванівна і Ніна Борисівна – подруги.
З 1959 року в Броварках існує дільнична лікарня. Спочатку її розмістили на базі існуючого до того в селі ФАПу. На той час на ФАПі працювали фельдшери Черепахін Володимир Миколайович, Ющенко Іван Лукич і акушерка Кравченко (Супрун) Мотря Павлівна . Неподалік від ФАПу розміщався колгоспний пологовий будинок , який займав частину приміщення , в іншій жила акушерка, а також приміщення аптеки (там де зараз живе Позивайло). Основу персоналу новоствореної лікарні склали працівники Лебехівсьої лікарні. З Лебехівки переселилась головний лікар Авдєєва Марія Семенівна, вона ж лікар-терапевт, Оленко Настя Федорівна – акушерка, Княжевич Оксана Савівна, Лелеко Марія Остапівна, Матвієць Анастасія Федосіївна – медсестри стаціонару, Хомець Олександра Антонівна – вакцинатор-дезінфектор, Шпортун Микола Васильович – конюх, Шпортун Антонина Йосипівна, Яременко Любов Іванівна, Тягнирядно Ліза Трохимівна – санітарки, Сухонос Килина Оксентіївна – повар. На початку 60-х Шпортун Микола Васильович після закінчення курсів при обласній СЕС (санітарно-епідеміологічній службі) призначений дезінфектором, Хомець Олександра Антонівна після курсів при Градизькій районній лікарні стала працювати лаборантом.
Народилася 1930 року в селі Ніколаївка(Миколаївка) Мозоліївської сільської ради Градизького району в сім’ї колгоспників. У Ніколаївці на той час була лише початкова школа, її закінчила вже під час війни (в 1941-42 роках в селі працювала школа), семирічку закінчувала вже після того, як село було визволено від німецько-фашистських загарбників – з 1943 по 1946 рік. 8 клас закінчувала в Шушвалівській школі (1947 рік). Після 8-го класу Шушвалівської середньої школи поступила навчатись в Кременчуцький медичний технікум на акушерське відділення, який закінчила в 1950 році. Тоді всі випускники медичних учбових закладів були військовозобов’язаними, дипломи нам видавались лише після того, як через шість місяців ми привозили з місця розпреділення справку про те, що ми дійсно там працюємо. Після навчання була направлена в Дрогобицьку область Рудківський район (нині Львівська область). Нас з курсу туди потрапили троє (дівчата з Морозівки, Пугачівки і я). Одну з нас (вона найменша була) залишили в районі, а нас направили в села. Я потрапила в село Михайлевичі за 20 кілометрів від райцентру. Там, до того як я приїхала, ФАПу не було, мені виділили звичайну хату (людей звідти виселили десь в Сибір), в одній половині я жила, а в іншій мала організувати ФАП. Там я пропрацювала 2 роки фельдшером, а в 1953 році мене перевели в село Дубаневичі того ж району, завідувала там фельдшерсько-акушерським пунктом до 1956 року.
Мій дід і всі наші родичі, що виселились в степ, були прихожанами церкви села Броварки, що було в п’яти верстах від нас. Але, на моїй вже пам’яті, коли мені було років два, була закінчена і освячена нова церква в Кирияківці, в ім’я митрополита Алексія (Олексіївська церква). Це було лише в трьох верстах від нас, і батьки мої стали прихожанами цієї нової церкви. Власником Кирияківки був Адам Олексійович Кир’яков. Великий приятель мого батька. Священником в Кирияківці був отець Кирило Стаховський, чоловік крупний, з різкими рисами обличчя, з хорошим голосом, і служив він, поки не опустився, дуже урочисто. Священником в Броварках був отець Іван Ільчинський. Скільки пам’ятаю, обидва священники і броварський і кирияківський, завжди приїжджали до нас славити Христа на Різдво, на Водохрещу і Паску.